За стінами кімнати вирує життя. Рим. Чуже місто…

Згори Григорій бачив його панораму. Вона промайнула, мов швидкий кадр з кінофільму, а потім земля здибилась, будівлі, бані соборів, дерева почали хилитися набік, наче зрізані крила літака, і закружляли в хаотичному безладді, виринаючи то справа, то зліва, впереміж із блакиттю, сторч поставленими зеленими смугами виноградників, полотном шляхів, акведуками.

Здавалося, місто ось тут, поруч. Та від аеропорту Чампіно довелося проїхати чимало, поки шосе влилося безпосередньо в міські вулиці, проминувши перші пам’ятки старовинного античного Рима.

В аеропорту Григорія і Вайса зустрів стриманий молодик, з високим, здавленим у скронях чолом і пильним поглядом темно-карих, майже чорних очей. Відрекомендувавшись секретарем «особи, попередженої про приїзд гостей з Іспанії», він мовчки провів обох пасажирів до машини і сам сів за кермо. Григорій погано прислухався до його коротких пояснень у дорозі, заклопотаний надто вже конспіративною поведінкою молодика. Залишки древньоримського некрополя, вхід до катакомб святого Себастьяна, мавзолей Цецілія Метелли… — всі ці назви він уловлював лише краєчком вуха, вони згасли десь на півшляху до свідомості, як ті сторонні звуки, що їх звикле до шуму вухо вже не сприймає.

Думаючи в літаку про свою подорож до Італії, Григорій відчував себе мало не на порозі рідного дому. Влаштувавши Агнесу, він звідси легко дістанеться до Югославії, а там уже знайомий шлях на Батьківщину. Здалека все здавалося простим і легко здійснимим. А вийшло так, що відразу по приїзді він фактично позбавлений свободи дій, отже, всі його плани можуть полетіти шкереберть. Непокоїв і пакет, переданий пілотом ось цьому молодикові. Неважко здогадатись, що в тому пакеті містяться якісь інструкції Нунке або Думбрайта щодо його персони. Мало їм одного наглядача, триклятого Вайса… Боронь боже, ще оселять їх разом, в одному номері! Терпіти поруч себе вдень і вночі цю огидну пику, знати, що за кожним твоїм рухом, словом, навіть виразом обличчя підозріло стежать водянисті, червонуваті очі схожого на білого щура альбіноса!

На щастя, така неприємність обминула Григорія. Біля двоповерхового будинку на віа Пеллегрімо машина зупинилась, і таємничий секретар таємничої особи коротко повідомив:

— Ми воліємо оселяти своїх гостей у приватних пансіонатах. У цьому — замовлено кімнату для вас, синьйор Шульц! Ваш супутник житиме трохи далі. Адресу я вам запишу.

Перемовившись кількома словами з господаркою пансіонату, молодик провів Григорія на другий поверх, сам відімкнув двері кімнати, розташованої навпроти сходів.

— Сподіваюсь, вам тут буде зручно. В разі якоїсь потреби — подзвоніть мені, спитаєте Джузеппе. Ось тут я записав номер телефону, а це адреса синьйора Вайса.

— Дуже вдячний за турботи, синьйор Джузеппе! Нарешті я дізнався хоч про те, як вас величати! Чи не вважаєте ви, що ваша таємнича поведінка схожа на дитячу гру в піжмурки? Що то за особа, секретарем якої ви відрекомендувалися? У якій залежності від неї ми мусимо перебувати? Можу я вийти з пансіонату чи повинен чекати, поки мені дадуть на це спеціальний дозвіл? Я приїхав не за таким складним завданням, воно має скоріше приватний характер, то чому ж я мушу ховатись десь у пансіонаті, а не зупинитися в готелі, який мені сподобається? Згодьтесь, у всьому багато незрозумілого, для людини мого становища навіть образливого.

У міру того, як Григорій говорив, роздратовання його збільшувалось, але обличчя Джузеппе лишалося непроникливим.

— Даруйте, я людина підлегла і виконую лише те, що мені доручили. Далі мої повноваження не сягають. Синьйор, особою якого ви цікавитесь, мабуть, зустрінеться з вами ввечері і сам відповість на всі ваші запитання. Відпочивайте! А мені дозвольте попрощатись, — ваш супутник, певно, нервує, чекаючи так довго в машині.

Двері за Джузеппе зачинилися.

Ху, як хороше лишитися самому, роздягнутися, вмитися, випростатися на прохолодному простирадлі ліжка! Після бовтанки в літаку, їзди машиною так одрадно відчути під собою непорушну твердь, віддатися повільному плинові думок, що завжди передують сну.

Закинувши руки за голову, Григорій лежить з розплющеними очима, повертаючись думками далеко назад.

…Сонячний день, тільки мальви на Стіні, босі ноги пече розжарений гравій на доріжці. Він перебігав її, і ступні занурюються в спориш, розімлілий проти сонця і все-таки прохолодний. Куди він біжить, що сталося того дня? Нічого. Бо хіба назвеш подією почуття радості і єдності з усім світом, що проймає істоту маленького хлопчика? Сонце — то він, мальва — то він, ота хмарка — теж він…

…Снігу намело по пояс, а від школи до їхнього дому, будиночка колійного обхідника, далеченько. Він біжить, йому страшно — почалася заметіль. Лапатий сніг кружляє, земля злилася з небом, обважнілі ноги вже не слухаються, в’язнуть у липкій ваті. Як далеко до дому! Де він, той дім? Його замело, весь світ замело. Він один серед молочно-білого мороку. Маленька постать на тлі білої пустелі…

Таке ж почуття безмежної самотності пережив він ще раз. Коли одного дня сорок першого року перейшов лінію фронту, прямуючи до німецьких позицій, Григорій Гончаренко, радянський розвідник, мав перевтілитися в барона фон Гольдрінга, сина засланого в Радянський Союз шпигуна і диверсанта, виученика свого батька.

Напливом виникає обличчя оберста Бертгольда, з яким він вступив того пам’ятного дня у нерівний бій. Юнак, що знає життя з науки, а не з досвіду, і старий вовк, що переламав не один хребет, перегриз не одне горло, бачив багато пасток і навчився їх обходити.

Що допомогло тоді тобі перемогти? Добра підготовка, старанно розроблена аж до найменших дрібниць операція, якісь особливі риси характеру? Ні, не те. Зіткнулись дві волі, загартовані в різних горнилах. В одному палало чисте, гаряче полум’я високих ідей, в другому слався густий сморід розтлінного світу. Різний гарт, різна зброя. Твоя, Бертгольде, зламалась, розлетілася на друзки, моя відточувалась, бо я завжди мусив тримати її напоготові.

Бертгольд, що мав би мене викрити, сам потрапив у пастку — його засліпили два мільйони марок, покладених Зігфрідом Гольдрінгом у Швейцарський національний банк. Після смерті батька вони стали власністю Генріха. Чому тільки Генріха? Коли одружити його з Лорою…

Навіть тепер підкочується до горла клубок, як згадаєш про своє вимушене женихання до доньки Бертгольда. Той уже перейшов у штаб Гіммлера, міг не тільки усталити становище Генріха, а й стати джерелом, звідки можна черпати потрібну інформацію. Довелося справити заручини.

Під час своєї роботи у Франції, потім у Північній Італії лейтенант фон Гольдрінг, обер-лейтенант фон Гольдрінг, гауптман фон Гольдрінг не раз потрапляв у скруту, часом смерть зазирала йому в очі. Та родичання з Бертгольдами було, мабуть, найгіршим випробуванням. Але саме воно дало йому можливість так добре законспіруватися, виконати доручені завдання.

Тепер, коли згадуєш всю їхню складність, навіть не віриться, що таке під силу одній людині. Викриття таємниці підземного заводу в Проклятій долині, креслення, які він здобув… Усунення ката Гартнера, коли Григорій сам мало не загинув — під час вибуху в ресторані і в гестапо, куди він потрапив і звідки в такий оригінальний спосіб врятувався… Зброя для дивізії, яку фактично передав макі… Фотографування об’єктів Атлантичного валу… Врятування Людвіни Декок, посланця французьких партизанів… Вся та інформація, для збирання якої треба було виявити стільки винахідливості…

Стоп, хлопче! Надто вже ти розхвастався, нічого б ти не зміг вдіяти сам-один без допомоги макі, без дружньої підтримки Курта і Лютца, без…

Григорій спиняє біг думок. Моніка!

Як вийшло, що ти не зумів її вберегти? Єдину любов, що осяяла твоє життя!..

Лише в Північній Італії ти дізнався, хто її стратив, розчавивши під колесами вантажної машини. Винуватці за це сплатили життям. Міллер, Заугель, Бертгольд… Не тільки за це, а за всіх, кого вони замордували і кого б могли закатувати ще. Кастель ла Фонте. Замок графа Рамоні. Височенні покої, де його оселили. Безсонні ночі, коли серце краялось від туги. Його врятувало тоді нове, надзвичайно складне завдання — дізнатись, де розташований завод, що виготовляв радіоапаратуру для літаків-снарядів, за всяку ціну здобути креслення радіопристрою для цієї нової зброї. Не так скоро, як хотілося б, переборюючи численні труднощі, він виконав наказ свого командування. Так, це завдання було найскладніше. Може, тому й проґавив, як хмари почали збиратися над твоєю головою? Втім, статися це могло і раніше. Після перших твоїх спроб через Лідію, покоївку племінниці графа Рамоні, та Курта повідомляти місцевих партизанів-гарібальдійців про заходи, що готуються проти них. А коли ти допоміг втекти Матіні, коли, попереджені тобою, зникли Лідія, Лютц, у гестапо з’явилося досить причин, щоб серйозно зацікавитися особою Генріха фон Гольдрінга. Так би, мабуть, і сталося, якби не навальний хід подій: повстання бранців на засекреченому заводі, спішна евакуація гітлерівців з Кастель ла Фонте, гарібальдійці, що кинулися допомагати повсталим, де розташований завод, висадивши в повітря греблю великого штучного озера з одного боку долини і скелю із замком — з другого, щоб зменшити спад води. Та прогримів лише один вибух — злетів у повітря замок. Греблю гарібальдійці встигли врятувати буквально в останні хвилини, А разом порішити і з автором цього плану.