— Ви певні, що карта справжня? Не з тих вона фальшивок, де йдеться про закопані піратські скарби? — іронічно скривився Вайс. Йому хотілося почути, що карта справді не викликає, сумнівів. Мимохіть вій зиркнув на письмовий стіл, де в шухляді лежав згорнутий клапоть цупкого розфарбованого паперу, що обіцяє незалежність і багатство, потім втупився нетерплячим поглядом в обличчя Григорія.

— Цілком певний. Колись я визволив з великої скрути одну людину, коротше кажучи, врятував її від зашморгу. Бідолаха спіткнувся на нашій не такій уже гладенькій стезі й лише завдяки мені вибув з гри, а не пішов на побачення з праотцями. Тепер він старий, заможний, смертельно боїться спокуси встряти в якусь нову халепу. Від нього я й одержав цю карту, звичайно, не дурно… Та годі про це, краще зіграємо.

Друга партія досить скоро закінчилася перемогою Григорія, який грав у темпі навальної атаки, використовуючи найменшу неуважність партнера. А вона у того чимдалі зростала.

— Здаюся… Ваша взяла.

Поки Григорій наводив лад на маленькому столику, Вайс біля прочиненого вікна милувався вогнями вечірнього міста. Червоні, жовті, зелені, вони миготіли, бігли стрічкою, плавно окреслюючи то малюнок, то слова реклами, каскадами зривалися до неба і, розсипаючись тисячами бризок, відсували темряву вгору, подалі від будинків, вулиць і майданів. Іноді біг вогнів спинявся, вони на мить пригасали, немов набираючись сили, щоб потім знову рушити в фантастичний нескінченний танок.

«Вогні великого міста» — пригадав Вайс назву старого фільму. За цим океаном вогню йому вбачалося інше життя, веселе й безтурботне, з ресторанами і дансингами, з довгоногими красунями й послужливими швейцарами. Те життя, якого він завжди прагнув, а воно проходило повз нього, подражнивши своїм сліпучим блиском.

«І все це може стати доступним, моїм, варто тільки… Як це казав Фред? Журавель у небі?.. Ну, Вайс, вирішуй!»

Він скинув погляд на небо. Його глибока темінь теж була поцяткована ясними розсипами миготливих зірок. Кожна з них, здавалось, таємниче підморгувала Вайсу, ніби закликаючи: «Вирішуй! Наважуйся!»

Вайс опустив повіки й нечутно прошепотів:

«Допоможи мені, боже!»

Місто щойно прокинулось. Григорій і Вайс ішли прохолодними вулицями, шукаючи таксі.

— От і добре, що Нунке нас не квапить! — весело озвався Григорій. — Уявляєте, скільки музеїв і картинних галерей ми з вами встигнемо оглянути? Рим — це, власне кажучи, величезний музей, і я почуватиму себе пограбованим, коли всього не побачу. Сподіваюсь, і ви захочете скористатися з такої нагоди? — запитав він свого супутника і додав: — Ми ж, німці, культурна нація!

? О, звичайно, звичайно! — промимрив Вайс, силкуючись приховати своє роздратовання.

І Григорій натішився з Вайса досхочу, тягаючи його протягом двох днів за собою, з одного кінця міста в інший: з галереї Ватикану в Капітолій, з Капітолія — в Діоклітіанові терми, у відбудованому крилі яких містився Національний музей, з музею — на вілли Джулія, Боргезе, Доріа-Памфілі і ще, і ще, і ще…

Як не любив Григорій мистецтво, але й він почав знемагати від сили вражень. Вони нашаровувалися одне на одне, і коли ввечері намагався згадати те, що найбільше вразило, перед очима мінилися якісь строкаті химерні узори, зовсім так, як пересипаються барвисті камінчики в калейдоскопі.

«Простіть мені, великі Леонардо да Вінчі і Мікеланджело, незрівнянний Рафаель і трагічний Караваджіо! Я знаю, так оглядати ваші шедеври — то профанація. І я прийду ще, щоб побути з вами сам на сам, але цього разу…»

— Ну, а тепер, мабуть, оглянемо архітектурні пам’ятки? — запитав Григорій третього дня опівдні.

Очманілий від нудьги і втоми Вайс не витримав:

— З мене досить! Як хочете, але з мене досить! Я людина двадцятого віку, дивлюся вперед, а не оглядаюсь. Антична культура, доба Відродження… сороміцькі боги й хирляві мадонни з пухлими немовлятами на руках… Та начхати мені на них!

І, на радість Григорія, розпрощався з ним, пославшись на побачення із знайомим, якого нібито випадково зустрів.

Гончаренко розрахував усе правильно, прагнучи довести свого супутника до стану нестями. Проте навіть він не здогадувався, якими нестерпно виснажливими були для того останні два дні. І не лише дні, а і ночі.

Вайс сам себе висміяв, повернувшись додому після гри в шахи. Журавель у небі? Дурниця! Його журавлем може стати щось вірогідніше, хоча б той же Фред Шульц, якщо вміло взятися за справу. Опинившись за межами школи, він не буде таким обережним і тоді… Потираючи від задоволення руки, Вайс спробував уявити свій тріумф, блискавичний зльот угору. Куди вгору? Ще на один щабель службової кар’єри? А що це дасть? Маленьку надбавку, збільшену відповідальність, ту саму залежність від інших… Перед очима знову вималювались контури довгастого озера. Десь там, може, й справді заховане його Ельдорадо. Про всяк випадок треба докладніше розпитати про ту Петаччі. Це ж ні до чого його не зобов’яже. Цілком логічно, що своє листування Муссоліні ховав саме у своєї коханки, а коли стало скрутно… У пам’яті спливли машини, навантажені оцинкованими ящиками, що в останній рік війни колонами прямували в гори до забутих штолень в Австрійських Альпах та до гірських озер. Одну таку колону, супроводжував і сам Вайс. Темної ночі вони скинули в глибінь озера Тепліц кілька контейнерів з фальшивими доларами і фунтами стерлінгів, які вже було небезпечно викидати на міжнародний ринок, та згодом вони можуть стати у великій пригоді. А нацистські архіви, заховані в штольні поблизу Штеховіце, неподалік Праги? Йому звірив цю таємницю Якоб Хеннінг, напившись до нестями, після розстрілу учасників групи, що брала участь у цій операції.

Протягом ночі й наступного дня вілла Донегана була тією віссю, навколо якої кружляли думки Вайса. Десятки разів він наказував собі остаточно забути про неї. Та послужлива пам’ять знову і знову виштовхувала із своїх схованок якусь забуту згадку про таємні маршрути вантажних машин, що під посиленою охороною прямували в бік Австрії чи Чехословаччини. До якої б секретності не вдавались під час цих операцій, чутки про них ширилися, хоч і передавалися пошепки лише обранцям. Хтось сп’яну прохоплювався словом, так само як Якоб Хеннінг, хтось з місцевих жителів випадково ставав непоміченим свідком підозрілої метушні біля занедбаних шахтних розробок, приміром, у районі Вад-Аусзее чи десь в іншому. Якщо таке можна було провести в державному масштабі, чому б і Кларетті не вдатися до подібного засобу схову, в межах можливостей, які вона мала в своєму розпорядженні?

Поступово впевненість Вайса у вірогідності карти зростала, а разом визріло й рішення — не проґавити щасливого шансу, може, єдиного, який трапився йому в житті.

Наступного ранку Григорій ще спав, коли Вайс, з невеличким чемоданом у руці, ввалився до нього в кімнату.

— Доброго ранку! — Вайс присів на краєчку стільця, як сідає людина, що дуже поспішає.

— Доброго здоров’я! Тепер ви, я бачу, збираєтесь мандрувати?

— Уявіть, як пощастило: отой знайомий, про якого я вам казав учора, грає не останню скрипку в групі людей, що можуть нам дуже допомогти в розшуках падре Антоніо. Йдеться про організацію справжніх старих бійців, які відмовились від сумнівної честі вступити до МСІ…— Кажучи це, Вайс ховав погляд. — Група добре законспірована, і мій приятель недвозначно попередив: лише для мене він робить виняток, чим менше людей знатимуть про організацію, тим краще… Це недалечко звідси, трохи на південь від Рима… За день-два я повернусь.

Григорій позіхнув, потягнувся і сонно кинув:

— Ну що ж, коли того вимагає справа! Тільки постарайтесь довго не затримуватися.

— День-два, не більше… — Вайс позирнув на годинник і підвівся. — Час іти! Поїзд відходить за сорок хвилин, а треба ще дістатися вокзалу. До побачення, Фред!

— Щасливої дороги!

Ледве за Вайсом зачинилися двері, Григорій схопився з ліжка і почав швидко вдягатись. На вмивання часу не лишалося. Провів кінчиком мокрого рушника по обличчю, абияк пригладив волосся, відключив телефон і вибіг на вулицю. Обережно визирнув з-за порталу і встиг помітити, як Вайс сідає в жовте таксі. Майнув чемодан, хряснули дверцята, і машина зникла за поворотом.