Відсутність дружньої поради Олексія Кириловича згодом призводить до численних нарікань на критико-бібліографічний доробок X. Алчевської, зокрема зазначається, що матеріял видань, по суті, лише підтверджував завжди заперечувані твердження про необхідність писати книжки для народу «особливою» мовою. Зокрема, покажчик «Що читати народу?» високо оцінили Г. Успенський, А. Толстой, Е. Ожешко та А. Чехов, відтак І. Франко в розвідці «Рутенська література 1904 року» стримано відгукнувся про «одну з найориґінальніших книжок російської літератури — єдину в своєму роді досконалу анкету про доступну тоді російському народові лектуру».

Іван Франко

Питомі риси російського виховання, проявом яких була неоковирна зашореність, постійна недовіра та заздрість до найближчих колеґ, згодом призвели до повного заперечення X. Алчевською недільних шкіл нового типу, що їх зродила була в Україні чергова хвиля російського педагогічного руху вкупі з европейськими тенденціями. З подиву гідною впертістю харківська діячка протиставила їм свій власний тип школи, зійшовши з демократичного шляху на ліберальний. Тож не дивно, що педагогічна спадщина X. Алчевської, якій саме В. Ленін приліпив наличку «просвітителька народу», широко пропаґувалася в теорії та практиці радянської педагогіки.

Історії української культури рідко щастило на гідних інтерпретаторів. Будь-яка освічена людина в ХІХ-му сторіччі вважала за належне описати милі «етнографічному» серцю зойки наймитів на панщині або співи приблудних кобзарів під парканом рідної садиби. Так уже повелося, що не самі лише дурні з поганими дорогами, якими мчалася гоголівська птиця-трійка, звели до водевільного блазнювання українську народну культуру. Горезвісне малоросійське дилетантство надійно всадовило її в міщанську кибитку Чічікова, пустивши світом з лихою славою жебрачки.

Харківський театральний гурток. Вистава «На перші гулі». 1902 рік

Зокрема, саме в такому амплюа виступали в очах «освіченої» публіки мандрівні музиканти, старці, каліки-перехожі та інші Гомери зубожілої народної духовности. І навіть українські етнографи-романтики не допускали у своїх ідеялістичних ілюзіях, щоб святий образ «кобзаря» виглядав сліпим дідом у супроводі поводиря. І хапалися самостійно відроджувати фолкльорну майстерність в одній, окремо узятій, утопічній Україні. Втім, край будь-яким інтеліґентським метанням клав офіційний факт існування, а також процес гуртування «народної» культури у вигляді цілком цивілізованих цехових спільнот. Адже протягом XVI—XIX століть в Україні існував цілий інститут старцівства, народний промисел і фолкльорна артіль, що не мали аналогів у Европі. Сліпі музики, кобзарі, бандуристи й лірники являли собою унікальний шар народної традиції, перерваної на півслові пролеткультовським терором на кшталт знищення близько 300 учасників Кобзарського з'їзду у пролетарському Харкові на початку 1930-их років.

Але яке було «українство» на початку 1900-их років? Чи виховували це чуття у тодішніх «українських» шляхетних родинах? Як взагалі відбувалась не примусова, немов у недалеких 1920-их, а «логічна», чи пак природня «українізація» у зросійщених родинах? «Смуток молодої душі — се мов той цвіт лілії, / котру всі люблять, а ніхто в дійсности / до грудей не припне», — ці рядки О. Кобилянської, замолоду присвячені Христі Алчевській, можуть бути рефреном до тодішнього стану «українства» в душах принишклих малоросів. Так само рядки О. Кобилянської лишилися заспівом до всього життя харківської поетки, бо ту квітку — «конвалію ніжну» — своєї душі зберегла вона впродовж власного творчого шляху аж до часів, коли прийшло «нове життя і спів новий / на неоглядному просторі». Подолавши «неоглядний простір», скинувши з корабля історії непотрібний, чи пак інтелектуальний мотлох-вантаж, що й досі його виловлюємо з «революційної» каламуті — ми, нарешті, розчули той тихий голос, оповитий пахощами мрійливої квітки-душі. І тверде, самовпевнене звертання X. Алчевської до нащадків: «Мене не викреслити при всьому бажанні з історії ніяк…»

Напевно, доля поетки Христі Алчевської виглядала б більш романтичною та відповідала загальним настроям її творчости, якби загубилася серед салонних сторінок літератури свого часу, але той дичок, що ріс «лише в крузі своїх химерних мрій» і від якого «старанно усували тяжкі враження життя й усяку боротьбу за існування», почав розвиватись. І належну шану за культурне щеплення цього дичка треба віддати перш за все родині Алчевських, в якій 16-го березня 1882-го народилася дівчина Христя.

Христя Алчевська. 1890-ті роки

Навчання майбутньої поетки в сімейній школі (на дому), яку для неї утворила мати, було таким, що розвивало в Христі «фантазію художнього ухилу й естетику, а також знайомство з чужими мовами та всесвітньою літературою». Проте знайомство з чужими мовами, а також вживання однієї з них — навчання в родині проводилось російською — невдовзі далося взнаки, і вже в зрілому віці X. Алчевська зазначає, що лише після гімназії «почала розмовляти українською мовою (в суспільстві), винародовлена роками вчення. В російській гімназії я двох слів зв'язати не вміла…»

Віднайти ж своє коріння, збагнути власну природу у відтворенні її в рідному слові допомогло Христі, знову ж таки, родинне коло, до якого входили свого часу адвокат М. Міхновський та поет М. Вороний. І виходячи з того, що світосприйняття їхньої учениці «зложилось як у самотньої людини, незвиклої до обертання в колах широкого громадянства», навчання це проводилось невимушено, природно — під час читання літератури, що її приносили гості, а зокрема М. Вороний допомагав саме «в’язати» ті слова докупи, навчаючи Христю — «непомітно (в балачках)» — рідної мови. «Українські тенденції я завжди мала, але вживати нашу мову в суспільстві почала лише за 3 роки, коли з’явилась для мене нагода зустрінутись із нашими харківськими патріотами — шановними д.д. Хоткевичем і М. Міхновським», — значить X. Алчевська в автобіографії.

Цей час для неї був знаменний тим, що вона починає багато читати рідною мовою, а також віршувати. До цього періоду належать також перші публікації Христини в харківській пресі. Однією з них була стаття «З приводу одного літературного процесу», надрукована в січні 1902-го року «Харьковскими ведомостями».

Серед людей цього періоду треба визначити найголовнішу постать, яка, з’явившись на шляху X. Алчевської, надовго увійшла до її життя, довершивши її «захоплення українською мовою». Отже, Ольга Кобилянська. «Перше те, — значила Христя, — що насамперед вчилась я мови з її повістей, і се були перші книжки, що попали мені тоді до рук (після мого зденаціоналізування середньою школою)».