Закінчився «патріотичний» період для X. Алчевської не дуже вдалим початком спілкування з критикою, пов’язаним із виходом у видавництві Ситіна в Москві її першої книжки «Туга за сонцем». Ця збірка викликала «цілу бурю нападів на мене за недостиглість моєї творчости», — згадувала поетка. Вірші про кохання з цієї збірки відомий критик С. Єфремов визначив як еротичні, тим самим викликавши полеміку з І. Франком У тій рецензії І. Франко подає майбутнім читачам портрет авторки й зазначає, що «від цій збірки пахне молодістю, жіночою ґрацією та несвідомою кокетерією…»

Христя Алчевська. 1910-ті роки

У подальших збірках X. Алчевської початку 1910-их років тема кохання набуває природних рис, позбавляється «кокетерію» та вигаданих страждань від нещасливого кохання. Подекуди з'являються проблиски громадянської лірики, лишається незабутнім учителем І. Франко:

Зрозуміло, що клясичні намагання поєднати ліричний світ поета з побутовими реаліями, висвітливши його у складній системі особистих почувань як створіння соціяльне — знайшло відображення також у поезіях X. Алчевської. Але всі вони мають декляративний характер з наївним патосом вкупі, окрім тих віршів, де всі ці засоби спрямовані на самовизначення авторки суто в мистецтві Слова. «Про своє замилування до літератури і до писання прози чи поезії вона мало говорила, і я відгадала, що „писання“ жи поезія — це не було в неї якогось роду „мольбою“, що не надавалася до буденщини», — значила про свою подругу О. Кобилянська.

Протягом середини 1910-их років аж до року 1917-го (збірка «Пробудження») у писаннях X. Алчевської вільно зауважити пошук гармонії у довколишньому житті з наївним бажанням жінки-інтеліґентки збагнути власну ролю в суспільстві:

Таким чином, до перших «подихів свободи» X. Алчевська встигла видати десять поетичних збірок, найбільш цікавою з яких була «Моєму краю» (1914 р.) з віршами-присвятами Т. Шевченкові, І. Франку й у якій знову проявляється хистка «патріотична» позиція авторки, зокрема у віршах «Пісня полонеників» і «В добу страждань»:

«Раби… раби… раби… / Невільники закуті. / Без слова, без меча, / без долі, без богів…», — зверталася розчулена поетка до полонених «братів-галичан», і чуття це було народжене, знов-таки, лише «артистичною» вдачею X. Алчевської, яка час від часу кидалась у вир суспільно-політичного життя. До цих настроїв підпадає також її збудження подіями Першої світової війни, коли «свідомим людям» треба було «край щось робити», от лишень ніхто не знав, що ж саме. Такими ж непевними, але на вигляд дуже патріотичними, були зустрічі X. Алчевської з вищезгаданими полоненими, з якими вона спілкувалась, нічого краще не придумавши, «як тільки бігати по евакопунктах та питати, де тут земляки, і роздавати їм українську белетристику, тютюн та папір для листків, за що мене російське військове начальство не раз хотіло арештувати».

Загалом життя X. Алчевської минало в цих суперечках між власним прагненням самотности в мистецтві та індивідуальним, творчим вдосконалення і неусвідомленим бажанням бути «серед народу»: «А ми? — гукала поетка до громади. — І ще одно спричиняється болючости далекої більшости наших питань в порівнянні з питанням наших сусідів: це що ми маємо невеличку в собі рису — нахил думати надто індивідуалістично там, де зі своїм „я“ повинно б сховатися, і це на тім полі, де потрібно єднання, єднання й єднання!».

Щодо проблеми колективізму, яка повстає зі споконвічного питання «соціяльної придатности» митця («Ви думали — поет ні за холодну воду, сидить собі поет пописує „стишка“»… (Л. Костенко), а також майже примусового (в особистому пляні) рівняння на «наших сусідів», чи пак «старшого брата», цікаво зіставити ці погляди X. Алчевської з історичним підтвердженням її інтуїтивної правоти у вченого М. Костомарова, про котрого вона розповідає, зокрема, у статті «З поля 2-х письменств».

Так, описуючи рідну літературу, яка «з перших кроків вигідно одріжняється своїм народнім духом від творчости великоруської», М. Костомаров напрочуд чітко визначає типові риси несхожости двох культур. Тож у нього у соціяльній сфері українцям притаманне «висування насамперед інтересів кожної окремої людини та її свободи (індивідуалізм)», натомість «великороси дбають про гегемонію інтересів загалу над інтересами кожної окремої особи».

І все ж таки, посилаючись на інтуїтивне, природне розуміння X. Алчевською своєї ролі в національному житті, не вільно наполягати на його свідомому забарвленні. Її щиросердні поезії того часу — це «лише пісні, де бракне всім любови», себто лірична інтерпретація далеких ідей її великих вчителів: І Франка, Г. Хоткевича, які набували в той час нової сили. «Мене за останній час „хід історії“ б’є, мов обухом по голові. Та що маю робити?.. Змагаюся ставитися поверховніш до всього й шукаю природи», — визнавала поетка.

Можливо, саме природа в її первісному розумінні допомогла б згодом виборсатись українській «квітці-душі» з того виру замулених цінностей та суспільної праці. Але давалося взнаки «сусідське» оточення, і нехай під описувану пору X. Алчевській було дозволено викладати в Харкові, крім французької, ще й українську мову, але саме воно призводило до нерозуміння поеткою подій, що відбувались тоді в Україні, а також до несвідомого протесту проти діяльности національних сил.

Так, під впливом настроїв наскрізь русифікованої громади Харкова поетка й собі вдалася до загального недовір’я стосовно нового гетьмана України Павла Скоропадського, який повстав на чолі держави у квітні 1918-го року. «Таким періодом, що дався мені взнаки, — згадувала X. Алчевська, — періодом „вибриків“, роблених по-дурному, не знати для чого, явився період гетьманщини… Скоропадський то вдавав із себе приятеля національно-народних устремлінь, то показував себе щирим централістом з росіян. Пам’ятаю, як в останній день свого панування розліпив він по Харкову відозви, в яких лепетав щось про „єдиную неділимую“».

До речі, тому спогадові поетки передував факт її затримання гетьманською державною вартою та арешт на 5 годин за обвинуваченням «в злісному інтернаціоналізмові та комуністичній пропаґанді».

З цього приводу вільно буде відзначити історичну наявність ще однієї особи, що неабияк вплинула на замулений світогляд X. Алчевської. Це була Ганна Хоперська, з якою поетка активно спілкувалася від 1914-го аж до 1920-го року. Сільська вчителька з Вовчанська, котра приїхала до X. Алчевської, прочитавши її вірш «Данина народові», проповідувала під ту пору націоналістичні ідеї в галузі просвіти та суспільного життя. Так, року 1905-го Г. Хоперська перша відгукнулась на заклик поетки збирати кошти на користь хворого й забутого І. Франка, надіславши п’ять карбованців. «І ось на Вкраїні, в селі десь далекім / Учителька Ганна згадала його: / Апостолу світла в бойовищі тому / Огню уділила від серця свого», — розчулено писала X. Алчевська про цю пожертву.