— Ви закінчите жовтим домом, — попереджав його однією й тією ж фразою Ковбик. — Якщо так страшенно будете пити, я з вами довгої розлуки не витримаю.

Після таких випадків у «Фіндіпоші» чутки про Нещадима розповсюджувалися, як плітки на ярмарку, і у філіалі всі знали: Ковбик п'є тільки тоді, коли є для цього вагома причина, а Нещадим — щодня.

У сім'ї Нещадим, кажуть, був зовсім іншою людиною, але якою саме — цього ніхто не знав, бо додому Арій Федорович нікого не запрошував. Навіть на день свого народження, якого не любив відзначати.

Тим часом стрілка Нещадимового годинника наближалася до дев'ятої години і 29 хвилин. На сходах несподівано з'явився Панчішка. Арій Федорович глянув на «цибулину» і не повірив очам своїм — підніс годинник до вуха. Той ішов, наче перший колгоспний трактор «фордзон». Сумнівів не було — Панчішка прийшов сьогодні своєчасно.

— А я думаю, — розтягуючи кожне слово, Арій Федорович все тримав годинника біля вуха і прислухався, — що воно сьогодні здохло — нутрія чи ондатрія, а це вчасно на роботу прийшли Георгій Валеріанович.

Рожевощокий Панчішка раптово синів, і його щічки обвисали, як фалди. Оживав він тільки тоді, коли поруч були Ковбик, Ховрашкевич і пляшка білого, але міцного напою. Тоді, потираючи руки, він зі словами «колосально» чи «грандіозно» розкорковував пляшку з такою майстерністю, ніби в нього в нагрудній кишені лежав документ дирекції лікеро-горілчаного заводу, що засвідчував його високу кваліфікацію в цій справі…

Панчішка сором'язливо опустив очі (він був такий сором'язливий, що соромився навіть самого себе) й сказав: «Доброго ранку!» Колір очей у Масика мінявся залежно від обставин: вони ставали то матовими, то вкривалися серпанком, то в них з'являлися легенькі пастельні відтінки чи рожеві прожилки, але завжди світилися єлейністю.

Арій Федорович дивився на Панчішку, і так йому хотілося запитати: «А скажіть, ви часом не їсте пряничків з ваніллю та суничок з молочком, Георгію Валеріановичу?» Він не встиг цього запитати, бо на сходах з'явилася борода неандертальця. Це йшов Чигиренко-Рєпнінський, або «Модерніст із Погребища», за влучним батьківським висловом Стратона Стратоновича.

Даромир Чигиренко-Рєпнінський був художником усіх існуючих у мистецтві течій і напрямів. Він крокував далеко попереду своїх сучасників, і тому його знали тільки з потилиці. Свого часу Даромир пробував мистецькі сили в карбуванні, але для цього у нього не вистачало сил (фізичних), і несподівано для себе захопився інкрустуванням соломою — цією новою галуззю декоративного мистецтва. Його творчість була пройнята, як усе в Чигиренка-Рєпнінського, своєрідним і самобутнім художнім хистом. Настільки самобутнім, що інколи навіть Чигиренко-Рєпнінський не міг знайти в ній самого себе, хоч його творчість уже знайшла своїх прихильників. Найбільшу, можна сказати світову славу йому принесли два натюрморти, які згодом стали крилатим висловом у народі: «на городі бузина» і «а в Києві дядько».

Картини Чигиренка-Рєпнінського відзначалися тим, що усі герої його полотен мали до блиску начищене взуття. Трохи гірше у нього виходили обличчя, він і малював їх неохоче, бо виливав усю свою енергію й талант у відтворення чобіт та черевиків. У фіндіпошівців навіть складалося таке враження, що лице на його картинах — то тільки тло для взуття. В усякому разі, обличчя не заважали дивитися на нього.

Коли він малював масові сцени, то глядачеві ввижалося, що кожний персонаж має ще одну, запасну, пару ніг і відповідно пару черевиків чи чобіт.

Найбільшим успіхом у його творчості була знаменита картина Рембрандта ван Рейна «Даная»: Чигиренко-Рєпнінський намалював її за тиждень, але над чобітками, які він вніс на полотно замість черевичків, що почали уже підривати смак Данаї, довелося попрацювати. Над добором одних лише фарб Даромир працював не менше двох років і зробив стільки ескізів, скільки їх зробив Рєпін перед тим, як показати світові своїх невмирущих «Запорожців».

Чигиренко-Рєпнінський, щоб мати своє обличчя — обличчя художника (ми його змалювати не можемо, оскільки воно повністю заросло, не можемо навіть сказати, де кінчаються бакенбарди і починається борода; усмішку його можна було розпізнати лише тоді, коли вона супроводжувалася голосними імітаціями — сміхом), постійно передплачував журнал «Взуття і ноги» та діставав багатотиражку новоствореної фірми «Взуття для трудящих ніг».

Дружив Чигиренко-Рєпнінський переважно з майстрами шкіряних справ. Особливо з тими, завдяки яким українські чобітки почали підкоряти Європу (звичайно, не без допомоги Франції), а тоді й світ. Даромир завів постійне знайомство з майстром індпошиву, котрий шив замшеві чобітки на експорт.

Усе без винятку взуття на картинах Чигиренка-Рєпнінського правило його героям за постамент, хоч він сам ходив у стоптаних черевиках і цим самим викликав неприязнь Нещадима.

— Кожний митець, — пояснював Чигиренко-Рєпнінський Арію Федоровичу, — мусить мати свій психологічний комплекс.

Нещадим, очевидно, у цьому не дуже розбирався, махав рукою і казав:

— А ви б ото краще підфарбували на фасаді транспарант, дорогенький!

Чигиренко-Рєпнінський у відповідь щось мугикав і поспішав у свій робочий кабінет-майстерню, де був такий самий порядок, як у дамській сумочці.

Арій Федорович підходив до вікна і з висоти другого поверху бачив, що тополиною алеєю до «Фіндіпошу» йде, як господар його, Стратон Стратонович Ковбик, а трохи далі за ним, наче вірний джура, простує Ховрашкевич. У першого обличчя, немов плоди груші сорту «добра Луїза», у другого бліде й зелене, наче спечене яблуко. На нього рідко падають сонячні промені, як на північний фасад «Фіндіпошу», а якщо й падають, то це вже не надає йому свіжості.

Але на цьому ми змушені перервати розповідь. Час уже навідатися й до Сідалковського.

Сідалковський сидів на ліжку, що нагадувало іподром, і розмовляв сам з собою. Співбесідник йому подобався. Він виявився веселим, життєрадісним, не позбавленим почуття гумору, незважаючи на те, що в кишені не було, як він казав, ні цента. Сідалковський-перший був значно кращий, ніж Сідалковський-другий. Перший — справжній, з живою іскоркою в душі і з доброю порцією совісті, завдяки чому весь час гриз Сідалковського-другого. Малофотогенічний і досить-таки підретушований, як здавалося Сідалковському, тип посміхався з газет широко і трохи нахабнувато. Вони дивилися один на одного й сперечалися.

«Це, може, й добре. Удома не впізнають», — заспокоював себе Сідалковський-другий.

«Ну, кого ти із себе корчиш? Невже ти без цього не можеш? Ти лише глянь на себе!» — дорікав йому Сідалковський-перший.

«До цього мене зобов'язує моя зовнішність», — посміхнувся Сідалковський-другий.

«Не бреши, — грубо його обірвав Сідалковський-перший. — Таким уже ти народився. Тебе ніщо в світі не змінить. Ти як не ступнеш, то і брехнеш».

«Здається, трохи не так, — нахабнувато поправив Сідалковського-першого Сідалковський-другий. — Не ступне, як не брехне. Але що вдієш, я такий».

«Себелюбство колись тебе погубить».

«Себелюбство — це безкорислива любов до матерії в усіх її проявах. Усі хочуть здаватися трохи кращими, ніж вони є насправді».

«Але не в такій різко вираженій формі».

«Хто на що здатний», — не відривав очей від газети, милуючись собою.

«Ти колись погано кінчиш. Історію твого життя писатимуть в одному з райвідділів внутрішніх справ, де замість розділів стоятимуть параграфи».

«Це вже, пробач, занадто», — Сідалковський був ображений у власних почуттях.

«А ти поглянь, до чого дійшов: фотознімки, хліб-сіль. Прізвище жирним шрифтом набрали! І яке! Сідалковський! Який же ти в біса Сідалковський?»