У характері Адама було щось від зайця, в якого двічі стріляли, а ще один раз він потрапив під проміння автомобільних фар: очі світилися насторожено, трохи перелякано, але з довірою. Через кожну дрібничку він дуже страждав. Коли з ним раптом хтось не привітався, Адам уже не міг працювати. Думав, аналізував, перебирав у пам'яті, як книги на стелажі, всі випадки, все зважував і сам себе питав: «З чого б ото?» Якщо хтось із начальства підвищував голос, Адам був певний — потрапив у немилість, а з часом потрапить і під скорочення штатів. Хтось, не думаючи, кидав йому якусь різку репліку, Кухлик був переконаний — уже хочуть вижити. На зборах або черговій нараді розкритикують для профілактики чи авансом, Адам цілу ніч не міг заснути, а на ранок збирався, подати заяву «за власним бажанням»…

— Адаме, ви так довго не протягнете. Будьте як Бубон. З нього, як з гусака вода, — казав йому інколи по-батьківськи Ковбик.

З Адама усі кепкували, викликаючи його по телефону то від імені Нещадима, то від імені Стратона Стратоновича, пишучи йому листи, записочки тощо.

Одного разу Адам був близький до щастя, як і до лотерейного виграшу. Не він, а з ним познайомилась одна лікарка із Сум, на ім'я Клава.

— Ось вам моя адреса, Адаме, — мовила вона сумно. — Захочете — напишете.

Адам зрадів, немов дитина новій іграшці, але ненадовго. Несподівано для себе він виявив, що не вміє писати дівчатам листи. Тому «по секрету» звернувся до Ховрашкевича, котрий знав, як він казав, про жінок усе на світі і через те не одружувався. Той і написав за нього листа — такого, в якого навіть сам не повірив.

Лист сподобався й Клаві В., і вона негайно надіслала Адамові відповідь.

«Боже! — вигукувала Клава в одному з абзаців. — Адаме, як Ви гарно, з науковим підходом пишете листи. Не ображайтесь, але я ніколи не подумала б. Ви як Бернард Шоу. Це не лист, а справжня белетристика. Дзеркало Вашої душі. Його можна друкувати як зразок. Як Ви невимушено ведете розповідь! Ніби не лист, а розмова по міжміській телефонній лінії. А що виходить у мене? Не відповідь, а заповнення бюрократичної анкети».

«Ви запитуєте, — продовжувала вона, — чи я не розчарована. Що ви, Адаме! Повірте мені, я навіть не уявляла, що в наш бурхливий і знервований вік (це я кажу як лікар) є ще такі сором'язливі й нерішучі люди, як Ви, Адаме. У мене складається враження, що Ви на своєму віку ще не бачили і не знали жінок. Яка Ви святість! Як я хочу хоч трохи бути схожою на Вас…»

«Адаме, мій дорогий Кухлику, — закінчувала вона листа. — Пишіть мені частіше свої натхненні, емоційні, як вірші молодого поета, листи. Тільки не за рахунок свого сну, як Ви це робите. Вночі треба спати, Адаме. Ви ж не Бальзак».

Фіндіпошівський касир того дня цвів, як ружа під вікном Ховрашкевича. В Адама був настрій, у Ховрашкевича — задоволення. Ще б пак: лист його був визнаний народом.

— Напишіть ще один, Михайле Танасовичу, — благав його Адам. — Мені тепер, знаєте, ще більше боязко. А потім — почерк. У першому ж листі ваш почерк.

— Гаразд, — погодився Ховрашкевич. — Трохи пізніше.

— Я вам зателефоную із райфінвідділу, — сказав Адам. — Ми там сьогодні з Карлом Івановичем здаємо квартальний звіт.

Після полудня лист Ховрашкевича був готовий. Адам уважно вислухав його зміст і захоплено вигукнув:

— Просто чудово. Це ви Бальзак, а не я. Якщо ваша ласка, підпишіть ще й адресу своїм почерком. З мене пляшка! Конверти у мене в шухляді, Михайле Танасовичу.

Незабаром прийшов і Панчішка. У Масика настрій завжди святковий, а того ж дня був такий, ніби Майоліка придбала новий рожевий пуфик.

— То я пишу листа Клаві… За Кухлика, — похвалився Ховрашкевич.

— А може, напишемо іншого? — оглядаючись, запропонував Масик, який помирав від нудьги.

«Дорога Клаво, — розпочав Панчішка. — Ваша відповідь, яку ви надіслали 13.III 1970 року, на мене вплинула більше, ніж захист мною докторської дисертації і моє нове призначення на посаду заступника міністра легкої та хутряної промисловості. Ви не уявляєте, Клаво, який я щасливий! Коли ми з Вами одружимось (а одружимось обов'язково!), то я Вас негайно із Сум перевезу до Києва. Ми житимемо тут не тільки в центрі, а й виїжджатимемо на мою заміську дачу, де я щонеділі й щосуботи ловлю горобців. Це моя найпалкіша пристрасть, або по-сучасному — хобі. Ви не уявляєте, як я люблю цих маленьких сіреньких пасерів! Так вони називаються по-латині. Вони з родини ткачикових. Довжина 14–18 сантиметрів. На дачах трапляються й більші. Вага від 25 до 38 грамів. Поширені майже по всій земній кулі, крім Центральної Африки і Антарктиди. Суворого клімату пасери не переносять. У нас, в Україні, вони прижилися добре. Тут є всього два види: горобець звичайний, тобто доместікус, і горобець польовий, тобто монтанус. Вони мають міцний конічний дзьоб, крило — коротке, хвіст — довгий. У забарвленні переважають коричневі й чорні тони. Залежно від сезону й місцевих умов можуть бути шкідливими і корисними. Звичайно, якщо захочуть.

Я часто тепер на своїй персональній машині виїжджаю на околицю Пущі-Водиці чи Дарниці і там ловлю їх. Трапляються дні, коли привожу їх по сто, а то й по сто п'ятдесят штук. Ви запитаєте: «А для чого Ви їх, Адаме, ловите?» Я вам відкрию мою таємницю. Тепер можна сказати «нашу». Для пуху, Клаво, а не для пера. Коли ми з Вами візьмемо шлюб, то ви спатимете на таких м'яких перинах і подушках, на яких не спав ніхто в світі. Навіть президент Америки.

Ще хочу похвалитися, що я випікаю чудесні пироги з м'ясом і тістечка з ізюмом. Отже, Вам ніколи не доведеться займатися кондитерськими виробами: ні купувати їх, ні випікати…»

Через кілька днів Адам одержав листа. Він був куций, як заячий хвіст: «Не знаю, хто Вас призначив заступником міністра і як Ви зуміли захистити дисертацію, але дружиною я вам ніколи не буду. Вибачте, але я, як лікар, підозрюю, що у вас маніакальний стан. Раджу пити за півгодини перед їжею протягом трьох місяців галоперідол. Даю по-латині: Haloperidolum, а також вкладаю на всяк випадок рецепт. З привітом Клава В.».

Жарт був жорстокий і підлий. Дев'ять днів і дев'ять ночей з Адамових голубих, як айсберги в тропіках, довірливих очей текли рясні, не по-чоловічому щедрі сльози. Після цього йому й справді довелося вживати, але не галоперідол, бо його він ніде не міг дістати, а беласпон і еленіум. Після курсу лікування Адам зненавидів світ, усіх, без винятку, фіндіпошівців і, наче равлик, заліз сам собі в душу, надійно там сховавшись. Тепер він покладався тільки на себе і на «сто грамів для сміливості». Адам їх випивав удома і виходив на вулицю. Та на свіжому повітрі несподівано відчував, що для сміливості ста грамів малувато, і додавав ще стільки ж. Одного разу його в такому стані зустрів Ковбик.

— Так воно незабаром кінчить Глевахою, якщо не академією імені професора Ющенка, — сказав він.

Слова Стратона Стратоновича передали Адамові, і він більше не наважувався ні пити, ні підходити до жінок…

Цього разу Адам випив не лише для сміливості, а й для здійснення свого задуму, який виник у нього так несподівано, як з'являється на городі диня там, де сіяли огірки.

Кухлик сидів за столом іменинниці, як жокей на іподромі, і не спускав очей з жодної із дівчат, чим зовсім їх дезорієнтував: жодна не могла здогадатися, хто ж із них запав якщо не в душу, то хоча б у око приїжджого. Дівчат сиділо п'ятеро, але Адамові вже здавалося, що їх побільшало принаймні вдвоє і рівно настільки ж вони покращали. У Баронецького свого особливого смаку не було, і йому подобалися всі дівчата підряд. Він сп'янів і твердо вирішив: сьогодні або ніколи.

— Дівчата, — Адам, похитуючись, підвівся. — Я холостяк, — урочисто оголосив.

— Холостяк у відрядженні, — кинув хтось репліку, і всі зареготали.

— Ні. Я справжній холостяк. Можу показати паспорт. Я не одружений. І можу це довести: хто сьогодні піде зі мною, з тією я завтра йду до загсу, — несподівано закінчив Адам і сів, наче підсудний чекаючий вироку.