І коли хлопчик зовсім перестав боятися лісу, звірів темряви, Мацько помітив серед танцюючих юну лисичку і кинувся до неї.

- Куди ти? — закричав Лялечка.

І тут його вхопив за руку «Тигр». Хлопець марно озирався за лисом. Легковажний Мацько забув за нього.

- Де це ти такий кльовий костюм собі взяв? — спитав «Тигр». — Хто ти?

- Я — лис, — відповів навчений хлопець. — Тобто я людина, ні, я вдаю з себе людину. А насправді я лис. А ти що за один?

- Я — вовк, — відказав «Тигр». — Г-р-р!

- Вовк? — злякався Лялечка. — скажи. А вовки їдять лисів?

- Ха-ха! — зареготав вовк. — Ти не тільки по-людськи вдягнувся, а й балакаєш, як людиська. Де ти був раніше? Ти б у нашій виставі браконьєра зіграв. Але нічого. Ми тебе зараз замість Мілорда поставимо. Страшніше буде. Ходімо!

- Я не хочу! — спробував опиратися Лялечка, тобто лис. Але вовк вже витягнув його на середину кола і гукнув:

- Давай сюди рушницю, Мілорде! Я тобі заміну знайшов.

І тут у вовка раптом відвисла щелепа, а кабанець випустив рушницю. Бо ж центр галявини був найкраще освітлений.

- Людина! Рятуйся, хто може! — заверещав кабанець.

- Людина! Людина! — заметушились звірі й коло розсипалось.

Миттю згасло світло. І в темряві чувся тупіт, хрускіт гілля, писк. Лялечка залишився сам у темному лісі, з рушницею в руках. І йому стало ще страшніше, ніж тим звірям, що втікали від людської дитини, зовсім маленького хлопчика.

- Мамо, мамочко! — заплакав він. — Лисе, де ти?

Мама була далеко. Аж на морі. Тому лис прибіг перший. Власне, він був зовсім непоганим лисом, що б там не говорили про лисячу хитрість. Прибіг не сам, а з гарненькою лисичкою, котра поряд з Мацьком тримала себе досить відважно

- Не плач, — сказав лис. — А то я заплачу. У мене сьогодні такий день, що гріх сумувати. Ходи, я покажу тобі свою картину.

- Я хочу додому! — захлипав Лялечка. — Відведи мене додому!

- Бідненький, — співчутливо мовила лисичка. — До мами хочеш?

Лялечка ще гірше заплакав.

- Ну, що ж, ходімо додому, — зітхнув Мацько. — Я так хотів показати тобі картину.

- Нічого, він ще до нас прийде, — лагідно запевнила лисичка.

- Не прийду! — відрубав Лялечка. — Не треба мені вашого лісу! Сам привів мене сюди і кинув…

Мацько і лисичка засоромлено поопускали голови.

- Ми більше не будемо!

- Ведіть мене додому, — наказав Лялечка. — і то вже! Бачите, в мене є рушниця?

- Вона іграшкова, — сказав лис.

- Нічого, ти теж несправжній! Ти мені снишся.

- Чесне слово, не снюся! — поклявся Мацько.

- Ану, вщипни мене!

- Я не вмію щипатись. Краще я тебе вкушу.

- Кусай, тільки легенько!

Лис вкусив Лялечку за палець.

- Ні, це насправді. Добре, ведіть мене!

І вони рушили через темний-претемний ліс. Тепер навпаки, бо дерева ставали щораз нижчими. Попереду йшов Мацько, за ним Лялечка, а позаду лисичка.

- Ти на мене не сердишся? — все допитувався лис.

- Серджусь! — відповідав Лялечка.

- І як я не додивилась, що в нього ноги брудні! — забідкалась лисичка.

Лялечка розплющив очі. Над ним стояла бабця.

- Спи, спи. Ще рано, — пробурчала вона.

- Бабо, — підхопився Лялечка. — А правда, що я був у лісі?

- Ні, тобі приснилось.

- Був, був! — образився Лялечка. Лисичка ще казала, що в мене ноги брудні!

- То я казала.

- Все одно був! І на лиса я не гніваюсь. Я його люблю. Тільки ти мене до лісу пусти. Я ще картини лисової не бачив.

- Аякже! Сьогодні неділя. Після обіду поспиш трохи і підемо.

- Правда?

- Якщо будеш чемний, — подумавши, відповіла бабця і вийшла з кімнати.

- А мене ти любиш? — спитало кошеня, яке не встигло вискочити слідом за бабою.

- Люблю! — запевнив його Лялечка, а що він не виспався цієї ночі, то вирішив ще поспати.

Перед тим, як заснути, хлопчик встиг упіймати сонячного зайчика, що стрибнув у вікно, й прошепотів:

- Ти правду сказав, лисику, сонце все-таки зійшло!