Антон, Писар Східних Воріт Притулку, косив траву в садку, коли дзвоник сповістив про нового прибульця. Він саме думав про те, що ось зараз задзвонять у Ворота, і йому доведеться покинути косу, почепити її на гілці найближчої яблуні й вийти з тіні на пекуче осоння. Сонце викличе біль у очах, і він знову боятиметься зустрічі з прибульцем із іншого світу. Думка про дзвоник була несподіваною й прикрою: він ще гадав, ніби та виникла навмисне, аби затьмарити красу погожого літнього полудня. Бо вже давно ніхто не приходив до Притулку. Не тому, що поменшало зла в тому світі: зла ніколи не буває ні замало, ні забагато. Просто часом занепадає віра, і тоді важко відшукати Притулок. Шалька терезів мусить гойднутися, мусить повіяти вітер, що пахне спокоєм, травою, молоком…

Перед тим Писар думав, що Лі, напевно, бачить його з вікна Бібліотеки, й потім закличе випити жасминового чаю. Вони сидітимуть навпроти, Писар та Бібліотекар, втілення рівноваги й утоми, тільки б дзвоник не озвався знову, бо вони почують його і весь Притулок сколихнеться, замре у чеканні, від Східних до Західних Воріт, тих, через які знову повертаються у світ, що завдає болючих ран тілові й душі. Повертаються лише ті, у кого рани зарубцювалися.

Хоча Антон не сподівався почути зараз дзвоник, до язика якого прив’язана груба мотузка, зате він знав кожен свій крок після того, як почує його. Ось він зупиняється, підіймає косу лезом догори, струшує з нього налиплі травинки, з жалем озирає недокінчений покіс, іде до найближчого дерева, чіпляє на нього косу, дивиться на вікно Бібліотеки, вийшовши із затінку, прикриває долонею очі і думає про прибульців: як ті комашки, вони прагнуть сховатися у зеленій траві Притулку, стати невидимими, вдячно припавши до землі. Бідні, вони заплющують очі й кажуть подумки: мене немає, я прийшов (прийшла), щоб сховатися, полегшено виплакуючи сльози. Що більше їх виплакуєш, то легшають душа і тіло. Вони підіймаються вгору, сонце їх засліплює…

Антон косив траву для кіз. Їх у нього дві: біла й чорно-біла. Вони пасуться коло струмка, завжди мудрі й спокійні, не намагаючись ніколи обійти землі Притулку, а ті направду величезні. Тепер Писар іде до будиночка, що зрісся з муром. Там двоє дверей: перші для одного світу, другі для іншого. Малесеньке віконечко у Воротах, радше очко, затулене металевою заслінкою, яку важко відсувати як у мороз, так і в спеку. Бо спершу треба подивитися, хто за дверима. Може, вітер, може, птах всівся на дзвінок чистити дзьобом пір’я. Кожне відчиняння віконечка і дверей болісне, наче по серці черкає сліпуче лезо. Хоча наперед знаєш, що це місце не для щасливих і сюди приходять не за щастям, а шукають забуття. Ти ― інший, бо з’явився тут ще немовлям мертвої матері й тому нічого не пам’ятаєш.

Треба сьогодні скосити траву, бо починають наливатися ранні яблука і одне за одним падати в траву. Не забудь узяти із собою кілька яблучок. Віддаси їх тому, хто прийде.

Ось що думав Антон перед тим, як мав прозвучати дзвін, а він косив траву, клепав косу, потопав у пахощах і тінях літнього саду, наче готовий, але насправді ніколи не готовий зустрітися з прибульцем, про якого не знаєш, молодий він чи старий, чоловік це, чи жінка, або дитина. Бо все зважене, усе відміряне, крім отієї миті, коли треба глянути незнайомцеві в очі й сказати перші слова. Цей момент найважчий, бо перед тобою людина з іншого світу, і хоча їх тисячі пройшло через твою Книгу, яку ти пишеш уже двадцять років, і у всіх були однакові причини увійти до Східних Воріт Притулку, вони торкаються твого серця наче блискучим гострим лезом. До болю не можна звикнути ― щоразу він немилосердний. Збоку це виглядає як ритуал; ти впускаєш прибульців і супроводжуєш їхні перші кроки у Притулку. Вони не помічають твого простого обличчя з глибоко посадженими сірими очима, запалими щоками. Ти засліплюєш їх своєю значущістю, бо ти ― Той, хто відчиняє двері для порятунку, тримаючи перо у руці. Без пера й товстої розлініяної книги з пожовклими сторінками, в обтріпаній палітурці із запахом вогкості, ти зникаєш і годі тебе віднайти у цьому краї. Втім, для того, щоб увійти, не потрібні ні перо, ні книга. Так гадає Антон, чия поверхнева свідомість обмежена невеликим простором кімнатки біля Східних Воріт, але в глибину вона сягає дуже далеко. Коли волає дзвінок про допомогу, він почуває себе наче у сні, що примусив прокинутися на світанку, так само, як щойно змусив прокинутися дзвінок, відірвавши від пильної роботи.

Коли вмієш добре косити, можна думати не про роботу, а про щось інше. Лі ось уже багато років пробує навчити його запам’ятовувати сни, концентрувати увагу, мандрувати душею. Але з Антона поганий учень. Сни для нього ― наче порожня порепана земля, яка буде довго заростати й гоїтися. І Антон вирішив для себе: ось чим я врятуюся після зустрічі з прибульцем… Докошу траву, видою кіз, а увечері дочитаю книжку. Добре, що я вмію читати. Книжки заповнюють найбезнадійнішу порожнечу; вони так само відчужені від власних авторів, як і моя Книга, бо їх написало саме життя. Це я умів завжди ― покірно схилитися перед долею, не втручатись у плин днів і ночей…

Лі підійшов до вікна і подумав: якби я був Писарем Східних Воріт, то жив би, як і Антон, у постійному напруженні, вважаючи кожну появу прибульця невчасною.

Ось він іде, вже трохи згорблений чоловік, що виглядає років на сорок. Відклавши косу, Писар минає сонячну смугу, що під вечір зникне, а зараз чітко креслить межу поміж тінню саду і тінню муру. Йому не так часто доводиться виглядати з вікна, як мені. Він весь час порається то на городі, то в саду, іноді відчиняючи ворота тим, хто стукав уже в усі двері, але жодних їм не відчинили.

Коли зітреться сонячна смуга, не буде жодної різниці між травою. Так само не існує великої різниці між мною і Антоном. Я міг би сповняти його обов’язки, а він мої, бо живемо так близько одне від одного, що наші тіні переливаються одна в одну. Для тих нещасливців, що прагнуть Притулку, аби перебути важкі часи, наше життя здається позбавленим руху. Але хіба вода в криниці не рухається? Побіжний погляд не здатен осягнути рух. Ми з Антоном пізнаємо обидва світи через слова. Це пізнання також болісне, від нього кривавиться серце. Хто пізнає через безсилля, той пізнає безсилля. Хто пізнає через зраду, той пізнає зраду. Хто пізнає у владі, той пізнає лише владу ― і нічого більше. Так народжується ілюзія, викривлений образ реальності. Люди дивляться крізь брудні шибки, і бачать світ брудним.

Я стою коло відчиненого вікна, а мій приятель відчуває біль від чужих слів, напнутий, як струна. Я ніколи не питаю, про що він говорить з тими людьми. А він не має бажання розповідати. Однак мені все відомо, хоч я й не чую слів, що їх Писар Східних Воріт та прибулець кажуть одне одному. Прибульці недовірливі й боязкі: а раптом не пустять до Притулку? Антон же боїться їхнього страху. Цієї миті він теж дещо розгублений і непевнений, забувши, що все закінчиться добре: прибулець залишиться неодмінно, бо він сам знайшов дорогу до Притулку. Писар Східних Воріт пробує розшпилити собі комір, бо серед товстих стін йому важко дихати. Ґудзик відривається, котиться по підлозі. Наразі вся ця вистава, де він, власне, зайвий, перестає бути виставою.

Який же той прибулець? Якби це були вітер чи птах, Антон уже давно б повернувся, і зайшов би до Лі випити чаю, а вже потім брався до роботи.

Лі з усмішкою, що, власне, ніколи не покидала його обличчя, але цього разу була просто виразніша, подумав, що Антонові пасував би хрест на плечах, великий, важкий, із сирого дерева, до якого можна звикнути, коли несеш його довго. Схожий хрест ніс колись Ісус, син Бога, через те кожен, хто прагне наслідувати Ісуса, вважає необхідним наслідувати Його страждання. Лі аж здригнувся від огиди. Хто пізнає у стражданні ― пізнає лише страждання. Чому б не полюбити дитячу невинність теслі з Назарету, його радість від зцілення хворих, вперту віру у всесильність людського духу, поблажливість до людської слабкості. Адже, опинившись у пастці, засуджений на смерть, Він не насолоджується болем, не тішиться тягарем, який так важко нести під палючим сонцем, а приймає смерть, як приймає її кожна людська істота ― віддає душу Богові, щоб той подарував їй інше тіло, або ж назовсім звільнив її від нього, оселивши поруч себе. Муки, терпіння ― для мене ці слова нічого не означають, хоч колись я зазнав багато болю. Чому Антон, який з немовляти виріс у Притулку, нічого не відаючи про біль, страждає щоразу, як тільки почує дзвін? Лице його сіріє, на плечах опиняється хрест, він чвалає до брами, враз постарівши на сотню років. Він перепускає чужий біль, який йому не належить, через себе і вважає, що по той бік муру ― цілковита протилежність Притулку, якесь пекло, де страждають вкупі незліченні юрмиська людей. Якби ж він знав, що це несусвітня дурниця ― що кожен створює для себе пекло, що світ прекрасний усюди, і треба дивитися на нього крізь чисті шибки.