І старі, і діти обмежені у виборі. Старий знову відвернувся до вікна, поринувши у думки, які викликає сніг. Він уявив, як колись покине Притулок під час снігопаду, залишаючи у снігу сліди, які, хоч недовго, але проіснують, зафіксовані пам’яттю, небом, під товщею інших снігів. Це ― ніби символ його перебування у Притулку, хоч іноді здавалося, що він прожив тут так довго, що міг би залишити сліди навіть у камені. Хтось міг би подумати, що Старий створив Притулок, однак він був лише прибульцем, частинкою великої душі Притулку,

Антон попрощався, бо все, що можна було сказати цій дитині сьогодні, уже сказано ним і Старим. Сніг падав уже повільніше, рідше, ніби скінчилися його запаси в небі. Надворі він зіткнувся зі схвильованим Джоном Смітом, що поспішав йому назустріч, бажаючи повідомити щось важливе. Це було написано в нього на обличчі.

― Лі зник! ― випалив Джон Сміт, витираючи з лиця м’які клапті снігу. ― Він полетів на паперовому змієві! Він розіб’ється…

Хоча Антон і був заскочений зненацька, але він мав досвід життя в Притулку, й негайно кинувся Джону Сміту на допомогу.

― Але ж ні, ― м’яко сказав Писар Східних Воріт. ― Я певен, що він зараз дивиться, як падає перший сніг. Він не може цього пропустити. Із нас усіх тільки Старий і Лі полюбляють дивитися у вікно. На плечі у Лі сидить щиглик…

― Звідки ти знаєш? Я бачив зовсім інше…

― Ну, то ходімо, подивимось!

― Ні, ― похитав головою Сміт, ― я змерз. Подивися сам, тобі це по дорозі.

― Ти не думай, що я тобі не вірю, ― спинив його Антон. ― Ти бачив, як Лі полетів, а я зараз побачу його у вікні Бібліотеки. Нічого дивного немає, коли ми обоє бачимо одну й ту саму людину в різних місцях.

― А хіба можна бути і тут, і там?

― Одночасно? Що ти! Лі просто дуже швидкий.

― У таку погоду небезпечно літати на паперових зміях. А ти колись літав?

― Ні, у мене запаморочилося б у голові. Але спостерігати, як вони літають, приємно. Ти знаєш, що до нас прийшла маленька дівчинка?

― Ні.

― І сталося щось дуже дивне! Я вів її за руку до Старого, і раптом опинився там, де вона жила раніше. Там було темно і страшно. А вона сиділа під дверима, такими, зі скла, й простягала руку. Як ти гадаєш, це був той світ?

― Можеш не сумніватися, ― криво посміхнувся Джон Сміт.

― Але як я туди потрапив?

― Певно, ти ясновидець.

― Кажу ж тобі, там було темно!

― Ти що, ніколи не чув про ясновидців?

― Ні… Але чому це сталося? Може, через те, що я взяв дівчинку за руку, бо дітей треба вести за руку. Досі я не торкався прибульців. Навіщо їх торкатись?

― Звісно, навіщо?

Дивною була ця перша зимова ніч, ніби сніг відчинив перед мешканцями Притулку небо. Найбільше це відчули Джон Сміт з Антоном, але й інші спали неспокійно. «Дівчинка, яка принесла сніг», ― сказав про нову мешканку Лікар, вкладаючи в слова лише йому відомий зміст. Отож, ця дівчинка недовго лишалася під опікою Марфи. Старенька покірно прийняла це. Вона не знала ні дня, ні години свого відходу, сподіваючись, що на це дасться їй якийсь знак, а поки що їй треба глядіти дорослих прибульців. На малих дітей їй уже забракне і часу, і сили. Дітям треба віддаватися повністю, а її серце б’ється щораз повільніше, і казки нагадують щось таке, про що вона б воліла забути.

Щоправда, тепер їй було легше. Багато допомагали Ізидор і Джон Сміт, який через негоду не міг довго просиджувати на пагорбі. До нього в неї були особливі почуття, Джон Сміт нагадував сироту, котрий вічно шукає матір і не може знайти. Маленька Христинка мала мертву матір, Ізидор свою покинув, а цей не мав нікого і тому викликав до себе безмежний жаль. З болем у серці Марфа спостерігала, як той намагається відбудувати зруйновану капличку, повертається звідти змореним і смутним.

А мовчазним він був завжди. Розмова не давалася йому, як і ремесло будівничого. Але це не вина Притулку. Він дає те, чого від нього сподіваються. Джон Сміт потребував безпеки й спокою. Йому й на гадку не спадало просити чогось більшого, хоча б воскресіння з мертвих.

Тому його так і вразило те, що сьогодні зробив Лі. Він побачив диво власними очима, і навіть більше: відчув, яке холодне й вогке повітря угорі, як небезпечно це для польоту на паперовому змієві. А він досі носив каміння, пробував припасувати круглі форми до округлих ― ще один Сізіф, покараний за недотримання субординації… Душа Джона Сміта перебувала в сум’ятті. Він ніби побачив себе очима Лі, перемістився в тіло Бібліотекаря, і це чужорідне вторгнення залишило слід в його свідомості.

Щодо дівчинки, то вона пробула біля Марфи лише два дні. Коли по неї прийшли, вона сиділа якраз на кухні. Був там також Ізидор. Делікатні риси обличчя дівчинки, тихий голос, рухи, яким вона торкалась теплої печі, будили в ньому невиразні спомини, які лагідно обволікали хвору душу. Цієї ночі йому знову снилися погані сни.

Марфа плела щось із козячої вовни. Цю мирну ідилію порушив стукіт у двері. Увійшла жінка в сірому просторому плащі, ні молода, ні стара. Хоча й замерзла, але не підійшла до вогню, лише прикипіла поглядом до тендітної дитячої постаті.

― Я прийшла по малу.

Марфа ніби й не здивувалася, тільки пальці стали повільніше рухатись.

― Доброго дня! ― сказала жінка і лице її просвітліло. Вона присіла перед дівчинкою навпочіпки:

― Підеш зі мною, сонечко? Ти мені дуже потрібна.

Христинка подивилася їй у очі й побачила у них щось, відоме лише їм обом.

― Ви хочете стати моєю мамою?

― Так.

Христинка поблідла. Вона боялася, що і ця нова мама помре й усе повториться спочатку. Вона сама в квартирі, забута всіма, без їжі, без світла. Бавиться зі щурами, ті сплять коло неї. Вона чекає, що хтось прийде по неї, хто-небудь. Не треба кричати, плакати дуже голосно. Якогось дня, коли їй уже не хочеться вставати з ліжка, приходить добра тьотя. Забирає із собою, годує, а потім каже, що мамі потрібні гроші на ліки. Ці гроші треба заробити. «А як?» ― питає дівчинка. «Ти будеш стояти на вулиці й просити. А я буду відносити гроші твоїй мамі». ― «Я хочу побачити маму!» ― «Туди не пускають дітей. Сама бачиш, яка я бідна. Я не можу дати грошей твоїй мамі». Дівчинка киває: так. І робить те, що каже їй тьотя: йде на вулицю просити грошей для мами. Хоч мама її померла.

Життя встигло виховати в Христинки покірну терплячість. Вона звикла, що хтось приходить по неї і забирає, лише про всяк випадок питаючи її згоди. Вона не бачила нічого світлого в житті, але душа її сама випромінювала світло, і воно вибирало для неї шлях, воно, а не інші люди, які прагнули скористатися з цього невинного невідання. Безліч історій про таких дітей зберігається в Бібліотеці Притулку.

Дивним видається, що до будиночка Марфи і Старого приходить якась жінка, забирає із собою дівчинку й ніхто не намагається її відмовити. Але так було завжди: приходила жінка й забирала дітей, хлопчиків і дівчаток, менших і більших. Була та жінка ні молодою, ні старою, але, почувши її голос, глянувши їй у вічі, діти не вагаючись ішли з нею.

Отак і сьогодні: Марфа поцілувала дівчинку і провела її до порога, а сама швидко-швидко почала плести щось із козячої вовни.

Той перший сніг був ілюзією, і той, що почався, тільки-но Христинка вийшла надвір, теж був ілюзією, але слабшою. За півгодини виглянуло сонце. Жінка з дівчинкою спускалися в Долину. Куди вони йшли, ніхто не знав. У Притулку жило досить багато людей і, якби хтось хотів, то знайшов би затишний будиночок, де поміж вазонками на вікні спить котик і де живуть мама з дитиною. З ними ніколи вже не трапиться нічого злого.

«Якщо тут немає зла, що ж тоді називати добром?» ― не раз питав себе Старий. Він не шукав відповіді в книжках. Бібліотекар Лі не мав під своєю опікою книжок, які нібито дають відповідь, а насправді вводять чоловіка в оману. Старий шукав відповідь у собі й, рубаючи дрова, обрізаючи гілля, вгрузаючи в крісло, перед яким палав вогонь, врешті перестав про це думати. Бо це питання не має сенсу. Зло не є протилежністю добра, а ненависть ― протилежністю любови. У Притулку це лише слова, що їх іноді вживають, та й то за звичкою. Вони ― неначе татуювання, яке неможливе вивести, хіба що змінити шкіру.