― Із якими хворобами сюди найчастіше приходять?

― З тими, які я не можу вилікувати. ― І, сміючись, додав:

― Їх лікує час.

― А, може, смерть?

― Ох, добродію! ― аж спинився лікар, ― Я чую давно забуте слово. Хіба Писар Східних Воріт не потішив Вас звісткою, що у нас попереду безкінечне життя?

Джон Сміт криво посміхнувся у відповідь.

― Настане час, коли ви самі в цьому переконаєтеся.

― Можливо, ― буркнув Джон Сміт. ― Мені значно важливіше знати, що я тут робитиму.

― Поживете, роздивитеся. До речі, спершу всі такі обережні. Дехто думає про швидке повернення. Дехто вважає, що тут можна набратися сили настільки, що вдасться змінити той світ.

― Ну, і як?

― Проте якогось дня вони починають розуміти, що світ, який викинув їх із себе, просто смішний. Який сенс зводити з ним рахунки, коли тут немає ні страждань, ні обмежень, ні смерті? Таке відчуття виникало й раніше, але було надто нетривке. Річ у тім, що у Притулку немає нічого такого, чого б не було там, але ви бачите вже зараз, у чому різниця?

Джон Сміт мовчки кивнув.

Невдовзі вони увійшли у двері, повз які Сміт уже проходив сьогодні вранці, при самому вході. Кімната лікаря нічим не відрізнялася від тієї, у якій його приймав Писар: така сама стара лавка, стіл, стілець, поличка з паперами та ще пучки трав на чисто побілених стінах.

― Ну, ось, ― сказав лікар, ― це, так би мовити, мій кабінет. Я був колись сімейним лікарем. А тут нема ліків, лише трави. Від простуди, шлунку, безсоння… Довелося заново вчитися у Марфи, Лі, Старого. Тутешній клімат вельми сприятливий для нас, безсмертних…

― Мені потрібно пройти карантин?

Лікар здивовано звів брови:

― У Притулку немає жодних карантинів. Можете хоча б зараз іти туди, куди вам заманеться. Ще вчора ви були просто приголомшені від щастя. Сьогодні вже починаєте думати, чи не є Притулок, бува, пасткою, еге ж? Цей другий день ― найважчий. Я сам це пережив. Але, повірте, це саме те місце, яке вам потрібне. Він пристосується до вашої особи. Це почалося одразу, як тільки ви увійшли через Східні Ворота.

― Хіба Притулок для мене одного?

― І так, і ні. Поясню це образно. Уявіть собі воду, до якої долучається одна краплина. Хіба це не змінить маси води, хай навіть вона ― океан? Ви і є тією краплиною. Взаємодіючи з Притулком, ви змінюєте його, а він вас. Це ― закон Всесвіту. Він діє всюди, але тут ви зустрінете людей, які живуть за законами Всесвіту.

― Мені вони не відомі, ці закони.

― Ви їх згадаєте! А поки що відпочивайте. У цьому будинку достатньо кімнат, щоб ви могли залишитися тут назавжди, але, може, вам захочеться жити десь в іншому місці. Поки що якась праця на свіжому повітрі. Вона вас заспокоїть і зміцнить. Я маю городець, пасіку. Хоч дехто будує, столярує… Праця додає гідності людині.

― Останні два роки я не робив нічого. Просто сидів, замкнувшись у кімнаті.

― Отже, ви думали. Це також праця. Ніколи не вважайте себе гіршим за інших. Якщо ви живете ― ваше життя потрібне. Ніщо не з’являється просто так, бо воно має душу, а душа мусить перебувати в такій оселі, що відповідає її зросту. Отак і наш Притулок ― то збільшується, то зменшується, але завжди надійно захищений. Не мурами, не брамами, і, певно, не смертю чи зброєю. Він захищений законами Всесвіту. Трохи спокою, душевної рівноваги, доброго сну ― і ви зрозумієте, що не просто уникнули переслідувачів, а що їх уже не існує.

Писар Східних Воріт набрав зі струмка відро води і поставив на сонці, щоб трохи нагрілася. Через весняні роботи він занедбав кімнатку коло Воріт, помітивши лише вчора, скільки там пилюки. Та й у його хатині теж вистачало роботи.

Проте коли він увійшов поміж товсті мури, на хвилю Антонова душа повстала. Чомусь прикро згадалося, як далеко був від нього Лі, граючи учора на флейті. Коли втомлюєшся ― світ тьмяніє, кожна річ збільшується, а ти зменшуєшся. Усе більше речей вимагає твоєї уваги, а ти ніяк не можеш зосередитися. Найліпше тоді робити щось одне: низати скибки яблук на нитку, лущити квасолю, косити траву. Тоді руки не заважатимуть голові думати.

Антон не знав іншого життя, як служити комусь чи чомусь. А Лі, той володарював над речами. Досить було йому змахнути рукавом (Лі ходив у халаті з широкими полами й рукавами) ― і з грядки зникав бур’ян, з книжки ― пилюка, а шибки ставали прозорими, як повітря. Іноді він щезав на кілька днів, і так вдало, що ніхто не потребував його протягом цього часу.

Антона першого бачили прибульці і їх не цікавило його щоденне життя, наповнене працею. У їхніх очах він був незвичайною, майже священною істотою, хоча вони й дивилися начебто повз нього, у майбутнє, яке чекало за ворітьми. Однак Антон не вважав себе незвичайним. Кожен, гадав він, може стати на його місце. Але ось уже двадцять років ніхто не прагнув його замінити. Якби Писарем став хтось із прибульців, то, можливо, все виглядало б не так мирно. Бо той, інший, свідомо чи несвідомо поділяв би прибульців на близьких і далеких.

Антонові географія того світу бачилась як пласка карта. Той світ він знав із книжок. Здебільшого то були казки. Лі вишукував їх для нього у бездонних надрах Бібліотеки. Хлопець звик до цих нехитрих сюжетів, що монотонне повторювались, як польові роботи, залишаючи думкам достатньо простору, аби ті могли собі блукати. Ув’язнені думки приносили сюди прибульці, не бажаючи з ними розлучатися, бо не знали, куди їх подіти. Звісно, Антонові вони теж не були потрібні. Чужі думки не могли взяти його душу в полон. Важливішим було милосердя до людей, а не до їхнього минулого, частки якого приносились у складках зморщок, у глибині очей. Ненависть і байдужість руйнують. З ними Притулок ― це фальш, абсурд. У тому світі не бракувало таких «притулочків».

Лі не витлумачував вихованцю слів «байдужість», «милосердя», щоб у його душу не проникла чорна отрута вищості, обраності. Він прагнув одного: допомогти Антонові перевести через поріг Притулку людину, не втративши рівноваги на межі двох світів. Може, Антону спочатку хотілося більшого: втримати коло себе прибульців, опікуватися ними, але кожному приємніше їсти власний хліб, жити під власним дахом, бо там вони їли чужий хліб і пили чуже вино. І він проводив їх трохи стежкою, декого бачивши вперше і востаннє, особливо тих, що одразу шукали найпритульнішого місця в Притулку, подалі від Воріт Мусив це зрозуміти. Лі якось сказав, що краще втратити все, щоб потім віднайти посмішку.

Сьогодні Антон не думав про той струмок прибульців, що пропливав на його очах упродовж двадцяти років: рідко вдається за одну мить охопити стільки часу. Йому дуже кортіло подивитися, чи змінився бодай трохи Джон Сміт за ніч, уперше проведену в Притулку. Треба було знайти лише привід, наприклад, піти за чимось до Марфи. Незле було б узяти вапна, щоб побілити стіни.

Мугикаючи пісеньку, підслухану в щиглика, Антон взявся до роботи. Шибки засяяли, павуки повтікали, стіни задихали. У порусі дитячої радості Антон відсунув важкий засув Воріт. За ними було таке саме небо. По ньому бігли легкі хмари, хоч біля землі не було вітру. Із щілин муру, викладеного з тисячолітнього каміння, проростали тоненькі рослини, попід стіни тулилися кущики шипшини та бузини. Антону ніколи не спадало на думку скористатися з їхніх плодів: вони належали птахам, що вільно перетинали межі світів й сідали перепочити на мурі,

Антон озирнувся, чи хтось за ним не спостерігає, і, відпустивши засув, вийшов з Притулку. Заплющив очі, відлічив двадцять кроків. Він чув колись, що люди блукають у темряві, не помічаючи світла істини. Темрява і тиша огорнули все тіло. Ось таким є той світ, у якому він не міг нічого змінити і з якого не посмів би узяти навіть камінець.

Розплющивши очі, Антон побачив під ногами ледь помітну стежку, яка вела з того світу, але ніколи не приводила до нього. Це була така гра Писаря Східних Воріт, Коли він виходив із Притулку в темряві, то відчував опір, страх, невпевненість. А назад повертався у світлі. Ноги самі вели до Воріт, окутих штабами заліза, втілення надії і сили.