Лі закрив книжку. Він виразно згадав лице ченця Себастіана, який так хотів донести правду, що через сто і два роки поніс її у собі, а не із собою. А якщо йому не повірять у тому світі, що ж, хай шукають Книгу в Притулку! А може, на заваді стане час? Світ змінюється, біль зникає, спогади бліднуть, чи так уже й важлива правда про мертвих? Якби ми нічого не забували, світу настав би кінець.

Щиглик влетів через вікно і, привітавшись, сів чистити пір’ячко на товстому томі. Хоч би як там було, подумав Лі, але книги, продовжуючи пам’ять, несуть у собі одночасно свідчення за і проти. Власне, думка його співпала цього разу з поглядами інквізиції, жертвою якої став колись чернець Себастіян. А для Бібліотекаря ― книги рівні між собою, і він повинен час від часу заглядати до них, щоб перевірити, чи не запліснявіли сторінки, і не завелася міль.

Так само Антон впускає до Притулку людей, нікому не віддаючи переваги. Навіть щиглик назвав би цю безсторонність наругою над душею. Він літає, де йому заманеться, щасливо уникаючи небезпеки, бо не довіряє, поки не упевниться у чомусь чи комусь. Необережні ті, що не відають про свободу, а відтак готові її щомиті втратити. Те ж саме стосується смерті. До Притулку приходять лише ті, хто шукає інше буття, віруючи в його існування. Якби сюди приходили всі скривджені, тамтой світ спорожнів би.

Із задуми, до якої Лі вдавався не часто, його вивів збуджений голос Антона, який постав раптово на порозі:

― Ось побачиш, Лі, він оселиться там на горі!

― Або там, чи десь інде. Сідай, вип’ємо чаю.

― Та ні, дякую. Я збираюся побілити кімнату коло Воріт…

― Почекальню?

Антон засміявся:

― Ніхто з прибульців не хотів би чекати! Яка ж це почекальня?

― Але ж ти кажеш їм: «Панове, почекайте, нехай я дізнаюся ваші імена і запишу їх до Книги Прибульців! І покажіть ваші руки, чи вони чисті…»

― Ні, не так. Ти ж знаєш, що не так! Я намагаюся вгадати їхні бажання. Мені не подобається питати, як кого звати, бо майже ніхто з них не пам’ятає свого справжнього імені…

Антонові вистачило доброї посмішки Лі, щоб його збудження вляглося.

― Добре, ― сказав він. ― Я вже піду… Лі, а як ти з’явився у Притулку?

― Спустився з неба на колісниці, запряженій драконами, ― поважно відповів Лі.

Антон міг бачити Джона Сміта щодня, як той підіймався на пагорб. Вони залишилися чужими. Єдину мить, яка могла їх зблизити, було втрачено назавжди.

Джон Сміт згадував свій прихід як щось болісне, принизливе. Зрештою, багато прибульців так само долають поріг Східних Воріт. Антон не міг собі цього уявити. Він потай мріяв, що одного разу хтось із прибульців, чоловік, жінка чи дитина, залишиться жити поруч нього, стане його приятелем, адже обидва світи є віддзеркаленням самих себе, і хтось, схожий на Антона, врешті-решт постукає у Ворота. Що ж, у цьому немає нічого неможливого.

Уже літо добігало до кінця, і стали оранжевими плоди шипшини, а ягоди бузини стікали чорним солодким соком. Третя трава росла задля годиться, а не для того, щоб цвісти. Гусінь полегшено заповзала у щілини; у дощ швидко, у погідні дні ― не кваплячись. Гарбузи лежали горою під хатою. Деякі були такі важкі, що Антон з Лі удвох котили їх з грядки. Іноді Антонові кортіло подовгу дивитись у небо, по якому з шаленою швидкістю мчали хмари. Він уявляв себе серед них, як колись у дитинстві, і не раз йому по тому снився Лі: на спині дракона, золотисто-зеленого дракона з червоними очима. Він забув про Джона Сміта, який, всупереч сподіванням, не оселився на пагорбі, а жив біля старої Марфи, допомагаючи їй. Однак щодня підіймався на пагорб, розчищаючи руїни від бур’яну, приносив із собою каміння замість покришеного часом. Джону нелегко було знайти поблизу каміння, але він ніколи не йшов далеко. Нікуди не поспішав, носив на вершину камені, вибираючи найкращі. Ще сам не знав, що вийде з того, та й ніхто не питав.

Одного дня, майже у сутінках, коли падав невеселий дощ, до Притулку постукав новий прибулець. Він не змок, бо у пустелі дощ падав раз на сто літ, та й то не зовсім звичайний: часом кривавий, часом солоний, чи упереміш із жабами та п’явками. Лі вважав, що такі дощі ― ознака того, що в іншому світі трапилося щось дуже лихе.

Антон згадав про ті дощі, побачивши прибульця. То був молодий хлопець у порваній, закривавленій одежі, очі якого сяяли радістю.

― От ми й прийшли, Настуню, ― сказав він. ― Здрастуйте, добродію!

― Їх двоє, ― розповідав наступного ранку Антон. ― Але її я не бачив. Вона ― невидима. У нас ще не було невидимих прибульців. І вона мовчить.

― Боюся, вона незабаром його покине, ― відповів Лі.

― Я би хотів її побачити. Той хлопець виглядає щасливим…

― Сюди не приходять щасливі. Ти мусив би про це пам’ятати. Є таємниці, які не збагнеш без досвіду.

― Я міг би його мати, ― зауважив Антон, ― якби покинув Притулок. Але це неможливо.

― Он як.

― Не смійся, Лі, мені здається, що, коли я піду, Притулок зміниться. Йому бракуватиме мене. А я й сам не хочу звідси йти. Боюся, що не знайшов би дороги назад…

― Скільки причин обтяжують твої ноги! Але серце легше. Чому б йому не помандрувати задля досвіду, без якого уява слабне?

― Багато речей мені зовсім незрозумілі…

― У давнину казали: щоб оцінити рай, треба спочатку пізнати пекло.

― Рай і пекло ― це з казок, навіщо вони мені?

― Не дратуйся, Антоне! Тлумачення слів не дадуть тобі уявлення про реальність. Слово ― це образ речі, який залежить від освітлення, вітру, часу, стану душі. Люди, що приходять сюди, прагнуть спочинку і самотності, але не тієї, яка вигнала їх з людського натовпу, а іншої, яку вони собі обирають, їхні слова нічого не вартували, їхні прагнення не здійснилися. Вони взяли з собою лише те, що їм належало: бідне змучене тіло й душу. І їм нема що тобі віддати.

Коли ти станеш таким самим убогим, то зрозумієш їх. Гадаєш, у тому світі їм не дивилися привітно у вічі, не зливали воду на руки, не пригощали яблуками? Це не допоможе тобі увійти до їхнього серця. Тільки проживши тут багато років, вони віднаходять те, що їм потрібно найбільше, ― вітчизну. А ти ж не питатимеш у немовляти, хто воно і звідки? Уяви собі, що прибульці ― це ті ж немовлята…

«А як же бути зі мною?» ― хотів спитати Антон, але погляд Лі став відсутнім і втомленим,

У цьому житті без смерті важко уявити, що колись Східні Ворота відчинятиме хтось інший, а колишній Писар, позбавлений незримої опіки, переживатиме злети й падіння. Невдоволення він почував уже зараз, хоч начебто й не мав на те поважної причини, хіба що йшлося до зими, і незабаром ворони, впереміш із жовтим листям, літатимуть над оголеним садом.

Щодо нового прибульця, то ніхто не переконував його, що він прийшов сам, а не з таємничою Настунею. Стара Марфа сама відвела його до Старого. Вона вирішила втримати хлопця коло себе, як улюблену останню дитину. Не годилося його, отакого напівпритомного, пускати блукати навмання Притулком, тривожити серця мешканців. А якби хлопець не захотів лишитися, вона б покинула Старого, пішла служити прибульцеві, як мати слугує синові.

Так похмуру сутінь осени скрашує недоречно яскравий проблиск сонця.

Тепер, коли похолодніло. Джон Сміт відкрив для себе нечувану розкіш живого вогню. Він розпалював невеличке багаття на горі, яке не привертало нічиєї уваги, й годинами підтримував у ньому життя. Часом уявляв себе маленьким хлопчиком, але не тим, яким був колись сам: побитим, змерзлим, зашмарканим, а таким, яким мають бути хлопчики, котрі вірять, що їх чекають захопливі пригоди і щасливе повернення додому. Той хлопчик і зморений життям чоловік ніколи не існували одночасно, і, певно, не хотіли б знатись. Їх відділяв не час, а щось значно щільніше. У тому світі, ще до Притулку і знання про нього, Джон Сміт сам себе знищував. Ніщо так не руйнує людину, як страх чи заздрість. Коли ці фурії зникли, настала порожнеча, яку Джон Сміт заповнював обтесаним тисячу років тому камінням або просто дикими каменями, гірким димом опалого листя і тонкого хмизу, віддаючись цим заняттям неквапливо, бо перед ним простягалася долина вічності. Для неї він справді був маленьким хлопчиком, до якого ставляться терпляче і не чекають від нього рішучих вчинків. А коли він уперше зустрів у будиночку Старого нового прибульця, то побачив у ньому юнака, який ніколи не стане дорослим, бо не носитиме зброї і не вбиватиме нею. Він сам належить до тих, кого вбивають, і на мить серце його діткнулося до того хлопця, що був у тому світі протилежністю Джона Сміта. Не без гіркоти відзначив, що вони тепер рівні: розбійник з битого шляху і безнадійно закоханий поет. Бо вони вже майже перестали ними бути.