— Я знаю.

Я закотив очі. Звісно ж, він знав. Він знав усе.

Але я не чекав такого від Лі! Хто б міг повірити? Лі, яка приперлася в лігво кровопивць у людській подобі, щоб нажалітися, що зі мною погано обходяться!

— Я не можу пообіцяти тримати Лі під контролем, — зауважив я. — Цього я не можу. Проте я побалакаю з нею. І не думаю, що таке ще раз повториться. Лі не така, щоб зачаїти в собі все надовго — вона, либонь, сьогодні вже вихлюпнула все, що мала на душі.

— Гадаю, так воно й було.

— Ну… я і з Беллою побалакаю про це. Їй не слід почуватися винною. Це мій свідомий вибір.

— Я вже сказав їй це.

— Звісно ж, сказав. Як вона загалом?

— Вона заснула. З нею Роза.

О, психопатка вже удостоїлася називатися «Розою»! Він явно переметнувся на темний бік.

Він проігнорував цю мою думку, натомість детальніше продовжив відповідь на попереднє питання:

— Вона почувається ліпше… певною мірою. Якщо не зважати на тираду Лі й на почуття провини опісля.

Ліпше. Адже Едвард почув думки чудовиська, і тепер усе в шоколаді. Дивовижно.

— Не тільки через це, — пробурмотів Едвард. — Тепер, коли я здатен розрізнити думки дитини, стало очевидним, що він чи вона має вельми розвинені розумові здібності. Він певною мірою вже розуміє нас.

Я роззявив рота.

— Ти серйозно?

— Так. У нього з’явилося нечітке відчуття того, що може завдати їй болю. Він намагається цього уникати — наскільки це можливо. Він… любить її. Вже любить.

Я витріщився на Едварда, відчуваючи, що мої очі ось-ось викотяться. Незважаючи на недовіру, я збагнув, щó стало головною причиною переміни в Едварді — чудовисько переконало його в своїй любові. А він не міг ненавидіти того, хто любить Беллу. Мабуть, саме тому він і мене не міг ненавидіти. Проте між нами була велика відмінність. Я-бо Беллу не вбивав.

Едвард вів далі, наче й не чув цих думок:

— Дитина розвивається, вочевидь, значно швидше, ніж ми гадали. Коли повернеться Карлайл…

— Вони ще й досі не повернулися? — різко перебив я його. Я згадав Сема та Джареда, які чатували при дорозі. Чи не зацікавляться вони надміру тим, що тут відбувається?

— Аліса та Джаспер уже повернулися. Карлайл передав через них усю кров, яку спромігся дістати, але її виявилося замало — Белла вип’є все за день із її зрослим апетитом. Карлайл залишився, щоб спробувати знайти інше джерело поставок. Я не вважаю, що це аж так нагально, але він хоче мати запас про всяк випадок.

— Чому ж це не нагально? Якщо їй весь час треба пити?

Я був певен, що він ретельно прислухається до моєї реакції і, відповідаючи, зважує кожне слово.

— Я спробую переконати Карлайла, щойно він повернеться, прискорити пологи.

— Що?

— Малюк, схоже, намагається поменше завдавати болю матері, але це нелегко. Він уже завеликий. Було б божевіллям чекати й далі — він і так уже розвинувся понад очікування Карлайла. А Белла занадто виснажена, щоб чекати.

Нескінченний океан жалоби, який розпросторився попереду, наблизився впритул.

Я хапав ротом повітря.

Едвард чекав. Я витріщався на нього, приходячи до тями, і усвідомлював, що в його обличчі сталася ще одна переміна.

— Ти вважаєш, що вона виживе.

— Так. І це друге, про що я хотів з тобою перебалакати.

Я втратив дар мови. За хвильку він провадив далі.

— Так, — повторив він. — Чекати, як ото ми чекали, поки дитина достатньо розвинеться, було небезпечним божевіллям. Щохвилі могло статися непоправне. Але якщо підійти до справи з кумекою, якщо діяти швидко, я не бачу, чому б це не могло спрацювати. Тим більше тепер ми знаємо, що розум дитини неймовірно розвинений. На щастя, і Белла, і Роза згодні зі мною. Тепер, коли я переконав їх, що дитині нічого не загрожуватиме, ніщо не завадить нам спробувати.

— Коли повернеться Карлайл? — запитав я все ще пошепки. Я й досі не опанував дихання.

— Завтра до полудня.

У мене підігнулися коліна. Довелося зіпертися на машину, щоб не втратити рівноваги. Едвард простягнув руку, наче пропонував підтримку, проте миттю передумав і опустив її.

— Вибач, — прошепотів він. — Мені справді шкода, що ти зазнаєш такого болю, Джейкобе. Незважаючи на те, як ти мене ненавидиш, я мушу визнати, що не почуваю цього ж до тебе. Я вважаю тебе багато в чому… братом. Товаришем по зброї щонайменше. І мені шкода, що ти страждаєш, значно більше, ніж ти можеш собі уявити. Але Белла виживе, — на цих словах голос його був затятим, навіть лютим, — і я знаю, що тільки це для тебе важить.

Напевно, він мав рацію. Важко було сказати. У мене голова йшла обертом.

— Мені зовсім не хочеться говорити тобі ці речі саме зараз, коли й так на тебе стільки всього навалилося, але в нас справді вже зовсім немає часу. Я змушений просити тебе про дещо — благати, якщо хочеш.

— У мене нічого не лишилося, — видихнув я.

Він іще раз підняв руку, наче збирався покласти її мені на плече, але знову опустив її і зітхнув.

— Я знаю, скільки душі ти їй віддав, — тихо сказав він. — Але в тебе таки залишилося дещо — тільки в тебе. І я прошу це в справжнього Вожака, Джейкобе. Я прошу це в Ефраїмового спадкоємця.

Мені просто заціпило.

— Я прошу твого дозволу порушити умову угоди, яку ми уклали з Ефраїмом. Я прошу тебе зробити для нас виняток. Я прошу твого дозволу врятувати їй життя. Ти знаєш, що я в будь-якому разі це зроблю, проте не хочу зраджувати твою довіру, якщо є хоч маленький шанс уникнути цього. Ми ніколи не сподівалися порушити власне слово, і зараз ми це робимо вельми неохоче. Я прошу твого розуміння, Джейкобе, адже ти знаєш краще за всіх, чому ми так чинимо. Я хотів би, щоб союз наших родин тривав, коли це все закінчиться.

Я судомно ковтнув. Сем, — подумав я, — тобі потрібен Сем.

— Ні. Сем перебрав на себе повноваження. Але влада належить тобі. Ти ніколи не відбереш її в нього, проте ніхто правосильно не зможе погодитися на те, що я зараз попрошу, окрім тебе.

Я не можу ухвалювати таких рішень.

— Можеш, Джейкобе, і ти це знаєш. Твоє слово в цьому разі засудить або виправдає нас. Тільки ти здатен на це.

Я не можу думати зараз. Я не знаю.

— У нас немає часу, — він позирнув на будинок.

Так, часу не було. Мої кілька днів перетворилися на кілька годин.

Я не знаю. Дай мені поміркувати. Дай мені хвильку, о’кей?

— Та к.

Я попрямував до будинку, і він пішов за мною назирці. Неймовірно, як легко це було — іти собі в темряві обіч із вампіром. Я не почував небезпеки, навіть незручності не почував, справді. Я почувався, як міг би поряд із будь-ким. Ну, із будь-ким, від кого тхнуло.

У підліску на межі газону я помітив рух і вчув тихеньке скиглення. Сет пробився через папороть і стрибнув до нас.

— Привіт, хлопче, — буркнув я.

Він схилив голову, і я поплескав його по плечі.

— Все чудово, — збрехав я йому. — Я тобі пізніше розповім. Вибач, що отак утік від вас.

Він вишкірився до мене.

Цього разу я легенько пхнув його в плече.

— Вертайся назад на чати. Я зміню тебе незабаром.

Сет притулився до мене, штовхнув у відповідь — і помчав назад до дерев.

— У нього найчистіша, найщиріша, найдобріша душа з тих, в які я колись зазирав, — пробурмотів Едвард, коли він зник з очей. — Тобі пощастило, що ти можеш поділяти його думки.

— Я знаю, — невдоволено буркнув я.

Ми рушили до будинку — і воднораз сіпнули головами, коли вчули, як хтось сьорбає через соломинку. Едвард миттю заспішив. Він стрибнув на ґанок і щез за дверима.

— Белло, кохана, я гадав, ти спиш, — почув я за мить. — Вибач, якби я знав, то не пішов би.

— Не хвилюйся. Мені просто закортіло пити — від цього я й збудилася. Добре, що Карлайл привезе ще. Малий захоче пити одразу, коли вистрибне з мене.

— Справді. Доречне зауваження.

— Цікаво, чи не закортить йому чогось іншого, — тим часом міркувала вона.