— Заспокойтеся, друзі, — мовив Джейкоб. — Не втручайтеся. Я була рада, що вони не послухалися його, а просто сповільнили крок.

Вітру не було, отож ніщо не зможе здути його запах від мене. Він наблизився настільки, що я вже могла відчувати в повітрі жар його тіла. У відповідь моє горло запекло.

— Давай, Белло. Покажи себе.

Лі засичала.

Я не хотіла вдихати. Неправильно було отак користатися з переваги над Джейкобом, навіть якщо він сам пропонував. Але логіка його вчинку була зрозуміла й мені. Як інакше я зможу переконатися, що не зачеплю Ренесму?

— Белло, я тут скоро постарію, — підкусив мене Джейкоб. — Гаразд, не в тому сенсі, але ти зрозуміла. Давай, нападай.

— Тримай мене, — мовила я до Едварда, відхиляючись до його грудей.

Його долоні міцніше стиснули мені руки.

Я напружила м’язи, сподіваючись, що змушу себе триматися. Вирішила, що поведуся принаймні не гірше, ніж на полюванні. У найгіршому разі я зачаю подих і втечу геть. Я зробила маленький нервовий вдих через ніс, готова до чого завгодно.

Стало трошки боляче, але моє горло так і так весь час легенько свербіло. Джейкоб на запах був не більше схожим на людину, ніж пума. Тваринний запах у людській крові одразу відвернув мене. Хоча голосний стукіт його вологого серця зваблював мене, від духу, який супроводжував цей звук, у мене поморщився ніс. Із запахом стало навіть легше погамувати свій потяг, який викликали стукіт серця й пульсування крові.

Я ще раз вдихнула й розслабилася.

— Ха! Тепер я розумію, про що мені всі торочили. Джейкобе, від тебе тхне!

Едвард вибухнув сміхом; руки його сповзли з моїх передпліч і обхопили мене за талію. Сет гавкнув коротким смішком в унісон з Едвардом; він підступив на кілька кроків, а Лі відступила. А тоді я збагнула, що моя аудиторія ширша — з-за скляної стіни, яка розділяла нас, долинув чіткий приглушений смішок Еммета.

— На себе подивись! — відтяв Джейкоб, театральним жестом затискаючи собі носа. Обличчя його не поморщилося ні коли Едвард пригорнув мене, ні навіть коли Едвард узяв себе в руки й тихенько прошепотів мені на вухо: «Я тебе кохаю». І це вселило в мене надію, що все між нами буде гаразд — так, як уже дуже давно не було. Може, я зможу насправді стати йому другом, адже я викликаю в нього досить огиди, щоб він уже ніколи не зміг кохати мене, як раніше. Може, саме це йому і треба.

— Отож я витримала випробування, правда ж? — мовила я. — І тепер ти мені розповіси, що там за страшні секрети?

Джейкоб помітно рознервувався.

— Тобі не слід хвилюватися про це просто зараз…

Я вчула, як Еммет знову гигикнув — він чогось очікував.

Я б і далі наполягала, та коли дослухалася до Еммета, то вчула й інші звуки. Семеро людей дихали. Одні легені рухалися значно швидше, ніж решта. Й одне серце тріпотіло, як пташині крильця — легенько й квапливо.

Я вся поринула туди. Моя дочка була за тонкою скляною стіною. Я не бачила її — світло відбивалося від дзеркальної стіни. Я бачила хіба себе, дуже дивну, чужу — білу й нерухому — порівняно з Джейкобом. А порівняно з Едвардом — саме таку, як треба.

— Ренесма, — прошепотіла я. Від хвилювання я перетворилася на статую. Ренесма не матиме звіриного запаху. Чи стане моя поява для неї загрозою?

— Ходімо — побачимо, — пробурмотів Едвард. — Я певен, ти упораєшся.

— Ти мені допоможеш? — прошепотіла я самими нерухомими вустами.

— Певна річ.

— А Еммет і Джаспер — про всяк випадок?

— Белло, ми подбаємо про тебе. Не хвилюйся, ми будемо напоготові. Ніхто з нас не ризикне Ренесмою. Гадаю, ти вельми здивуєшся, як її маленькі пальчики легко крутять усіма нами. Вона буде у цілковитій безпеці, що б там не було.

Моє прагнення побачити її, збагнути джерело цього обожнювання в його голосі нарешті розморозило мене. Я зробила крок уперед.

І тут Джейкоб заступив мені дорогу, на обличчі читалася стурбованість.

— Ти певен, кровопивце? — запитав він Едварда майже благально. Я ніколи не чула, аби він так говорив до Едварда. — Мені це не подобається. Може, їй варто зачекати…

— Джейкобе, ти здійснив своє випробування.

То це була Джейкова ідея?

— Але… — почав був Джейкоб.

— Жодних але, — відтяв Едвард, зненацька роздратувавшись. — Белла має побачити нашу дочку. Отож забирайся з її дороги.

Джейкоб кинув на мене дивний безтямний погляд, тоді розвернувся й заледве не помчав до будинку попереду нас.

Едвард загарчав.

Я не могла збагнути причини їхньої конфронтації, але й не надто цим зараз переймалася. Я могла думати хіба про розмитий спогад про дитину й боротися з її примарністю, намагаючись повернути чіткість її обличчю.

— Ходімо? — лагідно мовив Едвард.

Я нервово кивнула.

Він міцно взяв мене за руку й повів у хату.

На мене вже чекали — шерега усміхнених облич, водночас гостинних і насторожених. Розалія стояла за кілька кроків позаду всіх, біля вхідних дверей. Вона стояла сама, аж тут Джейкоб приєднався до неї й загородив її. У їхній близькості не було відчуття комфорту — обоє наче скулилися від необхідності триматися поряд.

Хтось зовсім маленький потягнувся вперед із рук Розалії, визираючи з-за Джейкоба. Миттю крихітна істота заволоділа всією моєю увагою, кожною моєю думкою — так, як ніщо не могло заволодіти з тої миті, коли я вперше розплющила очі.

— Я була без тями лишень два дні? — хапнула я ротом повітря, не вірячи власним очам.

Цій чужій дитині на руках Розалії на вигляд було кілька тижнів, якщо не місяців. Вона була, либонь, удвічі більша за немовля з мого розмитого спогаду, і схоже було, що вона сама чудово трималася прямо, коли тягнулася до мене. Її блискучі коси бронзової барви довгими кучериками спадали на плечі. А шоколадного кольору очі роздивлялися мене з інтересом, який навряд чи можна було назвати дитячим; погляд був дорослим, осмисленим і розумним. Вона підняла ручку й потягнулася до мене, а тоді обернулася назад до Розалії і торкнула її за шию.

Якби її обличчя не вражало своєю вродою і досконалістю, я б і не повірила, що це те саме немовля. Моє немовля.

Але й Едвардові риси були в її обличчі, а в барві її очей і в щічках було щось від мене. Навіть від Чарлі їй дісталися густі кучерики, хоча їхній колір був таким, як у Едварда. Це наша дитина. Неможливо, але таки правда.

Та коли я побачила цю довгоочікувану дитину, вона не стала для мене реальнішою. Навпаки — ще фантастичнішою.

Розалія поплескала її по щоці й мовила:

— Так, це вона.

Ренесма втупилася очима в мене. А тоді, точно як за кілька секунд по своєму дикому народженню, вона всміхнулася. Сліпучий зблиск маленьких бездоганних білих зубів.

Голова йшла обертом, і я зробила невпевнений крок назустріч.

Рух довкола був блискавичним.

Еммет і Джаспер виросли переді мною пліч-о-пліч, виставивши руки. Едвард схопив мене ззаду — його пальці міцно стиснули мені передпліччя. Навіть Карлайл та Есме стали обабіч Еммета й Джаспера, Розалія ж позадкувала до дверей, міцно вчепившись у Ренесму. Джейкоб ворухнувся, займаючи захисну позицію перед ними.

Тільки Аліса залишилася на місці.

— Гей, дайте їй спокій! — спробувала вона всіх утихомирити. — Вона не збиралася нічого робити. Вам би теж схотілося поглянути зблизька.

Аліса мала рацію. Я цілком контролювала себе. Я була готова опиратися будь-чому — навіть запаху такому ж звабливому, як людський запах у лісі. Але тут спокусу не можна було й рівняти.

Аромат Ренесми був чудово збалансований — чиста суміш неймовірно духмяних парфумів і запаху вишуканої страви. У цьому ароматі було досить солодкавого вурдалацького запаху, щоб людський дух не взяв гору.

Я впораюся. Я була переконана.

— Зі мною все гаразд, — запевнила я, поплескавши Едвардову долоню, яка лежала в мене на руці. Далі я завагалася й докинула: — Але тримайся поблизу — про всяк випадок.

Джасперові очі були напружені й зосереджені. Я знала, що зараз він намагається оцінити емоційну атмосферу навколо мене, отож я намагалася опанувати себе й цілковито заспокоїтися. Щойно Едвард прочитав у думках Джаспера позитивний вердикт, миттю відпустив мене. Та хоча Джаспер найкраще з усіх міг оцінити мій стан, він усе одно досі вагався.