— Не може бути! — сказав містер Атерсон.

— Я розумію ваші почуття, — відповів містер Енфілд. — Так, це кепська історія. Бо той мій парубок — особа, з якою ніхто не став би мати справу, клята якась людина; а той, що підписав чек, — чоловік вельми пристойний, знаний, і, що найгірше, один із ваших приятелів, із тих, хто, як кажуть, чинить добро. Мабуть, це шантаж. Чесна людина має платити, щоб уникнути розголосу пригод її молодості. «Будинок шантажу», так після того випадку я називаю будинок із дверима. І все ж таки залишається ще багато незрозумілого, — додав він і занурився у думки.

Від думок його відірвав містер Атерсон, що несподівано запитав:

— А ви не знаєте, саме тут живе той, хто підписав чек?

— Було б цілком можливо, — відповів містер Енфілд, — але я випадково бачив його адресу. Він мешкає на якійсь площі.

– І ви ніколи не розпитували про цей будинок із дверима? — сказав містер Атерсон.

— Ні, сер, я шаную чужі таємниці, — була відповідь, — я маю суворе правило щодо запитань. Це занадто нагадує Судний день. Ви ставите запитання, і вони — ніби лавина. Ви тихенько сидите собі на пагорбі, десь поряд котиться камінчик, зачіплює інший, і ще один, і ще… І навіть стріляний горобець (останнє, про що ви можете думати) вдаряється об власний паркан, і його сім’я повинна змінювати прізвище. Ні, сер, моє правило: що більше справа схожа на неприємності, то менше запитань.

— Дуже гарне правило, — мовив правник.

— Але для себе я оглянув це місце, — вів далі містер Енфілд. — Воно мало схоже на жилий будинок. Він не має інших дверей, ніхто туди не заходить і звідти не виходить, лише зрідка той чоловік із моєї нічної пригоди. Там є три вікна, які виходять на подвір’я, вони завжди запнуті занавісками, але чисті. А ще з труби постійно іде дим. Отже, хтось має там мешкати. Та все ж таки я не впевнений. Будівлі розташовані так близько одна до одної, що важко сказати, де закінчується одна і починається інша.

Друзі пройшлися ще трохи мовчки, а тоді:

— Енфілде, — сказав містер Атерсон, — у вас дуже гарне правило.

— Так, я теж так вважаю, — відповів Енфілд.

— Та все ж таки, — продовжив правник, — є одна річ, яку я хочу у вас запитати: як ім’я тої людини, що наступила на дитину?

— Що ж, — сказав містер Енфілд, — я не бачу в цьому шкоди. Ім’я того чоловіка було Гайд.

— Гм, — відповів Атерсон. — А який він був на вигляд?

— Його нелегко описати. В його зовнішності є щось неправильне, щось неприємне, щось відразливе і навіть огидне. Я ніколи не зустрічав людини, яка б мені так не подобалась, навіть не знаю чому. Є в Гайдові щось бридке, але не зрозуміло, що саме. Він має дуже незвичайний вигляд, і це все, що я можу сказати. Я не можу описати вам того парубка. І це не через пам’ять, бо він ніби зараз стоїть у мене перед очима.

Ще деякий час містер Атерсон ішов мовчки, вірогідно, обмірковуючи почуте.

— А ви впевнені, що він скористався ключем? — нарешті запитав він.

— Мій дорогий сер… — почав Енфілд, дивуючись сам собі.

— Так, я знаю, — сказав Атерсон, — це може здатися дивним. Але я не питаю у вас імені людини, що підписала чек, тому що вже знаю його. Знаєте, Ричарде, ваша історія дуже доречна. І якщо ви часом припустилися неточностей, вам ліпше виправити їх.

— Вам слід було попередити мене, — озвався компаньйон похмуро. — Та я був педантично точним, якщо хочете знати. Той парубок мав ключа і має його й досі. Я бачив його тут щонайбільше тиждень тому.

Містер Атерсон глибоко зітхнув, але не сказав ні слова, а Енфілд додав:

— Буде мені наукою: не казати ані слова. Мені соромно за мій довгий язик. Давайте укладемо угоду ніколи не повертатися до цієї історії.

— Усім серцем погоджуюсь, — відповів правник. — Потиснімо руки, Ричарде.

Того вечора містер Атерсон повернувся до свого холостяцького будинку в похмурому гуморі та сів вечеряти без особливого задоволення. Зазвичай у неділю по вечері він сідав біля вогню з богословською книгою і читав, доки годинник на сусідній церкві не проб’є північ, а тоді лягав спати тверезий і задоволений. Однак цього вечора, щойно закінчив трапезу, містер Атерсон узяв свічку та пішов нагору, в свій кабінет. Та м він відімкнув сейф, дістав конверт із написом на звороті «Заповіт доктора Джекіла» і, насупивши брови, сів вивчати його зміст. Заповіт був написаний самим Джекілом, і хоч містеру Атерсону було доручено опікуватися ним, Джекіл відмовився від допомоги правника при складанні документа. В ньому зазначалося, що не лише у разі смерті Генрі Джекіла, доктора медицини, доктора права, доктора цивільного права, члена Королівського товариства тощо, все його майно передається в руки його «друга та добродійника Едварда Гайда», але й у разі його «зникнення чи непоясненної відсутності протягом трьох календарних місяців» вищезгаданий Едвард Гайд набуває право власності на майно Генрі Джекіла без будь-якого зволікання та без додаткових витрат чи зобов’язань, окрім виплати платні челяді.

Цей документ давно був для Атерсона наче більмо на оці. Він ображав його і як правника, і як прихильника нормального, звичайного життя без зайвих примх та нескромності. Досі те, що він нічого не знав про містера Гайда, викликало у нього обурення, а тепер він випадково дізнався правду. Це ім’я дратувало його, коли було просто іменем, а коли воно почало обростати подробицями, через рухливий тендітний серпанок раптово вималювався чіткий образ лиходія.

— Я вважав це божевіллям, — сказав він, ховаючи неприємний документ назад до сейфа, — але зараз я починаю побоюватися ганьби.

Він задув свічку, надів пальто і вирушив у напрямку Кавендиш-сквер, до цитаделі медицини, де мешкав і приймав пацієнтів його друг, видатний доктор Леньйон.

«Якщо хтось знає, то це безперечно Леньйон», — думав правник.

Серйозний дворецький був знайомий із містером Атерсоном, тож привітав його і, не гаючи часу, просто від дверей провів у їдальню, де на самоті сидів Леньйон із бокалом вина. Це був міцний, здоровий, жвавий червонолиций джентльмен із передчасно побілілим волоссям та бурхливими і рішучими манерами. Побачивши правника, він підскочив зі свого крісла й пригорнув його обома руками. Його привітність могла б здатися стороннім трохи награною, але насправді його почуття були цілком щирими. Ці двоє були давніми друзями, вони приятелювали і в школі, і в коледжі, були людьми поважними і, що трапляється вже досить рідко, цілком насолоджувались товариством один одного.

По короткій світській бесіді правник перейшов до питання, яке не йшло йому з думки.

— Леньйоне, мені здається, — сказав він, — що ви і я — найстаріші друзі доктора Джекіла.

— Якби ж друзі були молодшими, — посміхнувся доктор Леньйон. — Але так і є. І що ж із того? Останнім часом я рідко його бачу.

— Справді? — здивувався Атерсон. — Я гадав, що у вас із ним чимало спільних інтересів.

— Було колись. Але вже років із десять, як із Генрі Джекілом почало щось коїтися. Він схибнувся, з’їхав із глузду, і хоча я в пам’ять про нашу давню дружбу цікавлюся іноді, що з ним, але бачу його дуже рідко. Така ненаукова маячня, — закінчив доктор, почервонівши від гніву, — посварила б навіть Дамона з Піфіасом![2]

«Вони всього-на-всього не зійшлись у поглядах щодо якоїсь наукової теорії», — подумав правник і як людина, що не відчуває пристрасті до науки (за винятком складання актів на передачу майна), докинув:

— Немає нічого гіршого за це.

Він дав своєму другові кілька секунд, щоб повернути самовладання, і потім поставив запитання, з яким прийшов.

— Чи зустрічалися ви коли-небудь із протеже Джекіла, чоловіком на ім’я Гайд? — спитав він.

— Гайд? — повторив Леньйон. — Ні, ніколи не чував про нього. Скільки себе пам’ятаю.

Ось і вся інформація, з якою правник вкладався в своє величезне темне ліжко, в якому перевертався з боку на бік, поки вранішні промені не перетворилися на денне світло. Це була нелегка ніч для його мозку, який у темноті посилено працював, переповнений питаннями.