Головною стравою був рис. Султана якось зізналася мені: коли бодай раз на день не покуштує рису, то, вважай, ще сьогодні й не їла. Готування рису перетворювалося на феєричний перформанс, я була якось присутня при ньому, і єдина думка снувалася тоді у мене в голові: як поцупити бодай ложечку.

- Султано, сядь уже, не гасай!

- Боже, який запах!

Султана востаннє злітала нагору, повернулася з розкішними серветками, зняла накривку з пательні, хапнула в жменю рису - рис їдять тільки руками - і вдоволено кивнула. І тоді на столі матеріалізувалися тарілки і наповнилися рисом, мов від помаху чарівної палички, і над гірками жовтої, щедро приправленої прянощами страви запарувало.

- Султано, а ми принесли вина! - Майкл опустив у центрі столу пляшку червоного сухого. Вже не знаю, де саме в Буремній Затоці вирощували виноград і яким дивом він дозрівав у цих північних широтах, але ми здебільшого пили чудове місцеве вино - недороге й запахуще.

Султана виставила на стіл три бокали.

- А собі?

Мусульманка злякано похитала головою.

Майкл розлив вино, і ми дружно випили та, прицмокуючи й закочуючи очі, заходилися дражнити господиню: «Ой, яка смакота! Неперевершений букет! Невже ти жодного разу не куштувала?» Султана тільки відмахувалася. Правовірні магометани, як відомо, алкоголю не п’ють.

Звабники та згубники налягли на рис із гострим м’ясом, ще раз випили. За другим разом Султана не втрималась і виставила на стіл четвертий бокал. Майкл націдив їй одну крапельку, Султана піднесла вино до носа та вдихнула запах.

- Ну вмочи вуста! - спокушали ми.- Спробуй на язик, а потім вільно навіть виплюнути. Як це можна прожити майже тридцять років - і не скуштувати вина?

Султана зробила рішучий рух перехилити бокал - і в останню мить завагалася. Ми тихенько підсміювалися. Насправді нам не аж так ішлося про те, щоб спокусити праведну мусульманку, вино - то була радше маленька гра, затіяна, ще коли ми, майбутні магістри, тільки-но перезнайомились і почали влаштовувати спільні вечірки.

Була в нас іще одна гра, й ми час до часу забавлялися в неї. Справа в тому, що бангладеська князівна, вже не знаю з якого дива, страшенно боялася тварин. Варто було шепнути їй: «Кошеня!» - як Султана з вереском видиралася на стіл, а то ще й вище. Але з цією забавкою було складніше, бо Султана, знаючи про наші підступи, майже завжди була насторожі.

Після смачної вечері саме прийшов час прогулятися. Султана мешкала неподалік Університету, у студентському містечку, і через вулицю від неї розташувався дитячий майданчик, де мами-студентки могли на пару годин лишити своїх дітей під наглядом і піти на лекції. Увечері ж майданчик порожнів, і тоді навідувалися туди такі дорослі бевзі, як ми,- з’їхати з гірки чи покататися на гойдалці.

Коли в місті випадав перший сніг, Буремна Затока, і так малолюдна, практично вимирала. На вулицях не зустрінеш пізніх перехожих, зате вікна світяться затишно, вікна переважно без фіранок, і видно, що на кухні зібралися родиною, вечеряють і попивають пиво або й дещо міцніше, і про щось тихенько гомонять. А з комина струмує димок - ще де-не-де в Буремній Затоці збереглися справжні коминки, які паляться дубовими дровами.

Ми вивалилися надвір, сполохавши тишу своїм галасом. Он попереду дитячий майданчик, він добряче засипаний снігом, але для нас це не перепона.

- Султано, ти знову без рукавичок? Хочеш, щоб долоні приклеїлися до гойдалки?

Здається, Султана ніколи не звикне до морозів

Буремної Затоки.

- Добре, що вона хоч шапку нарешті купи…

- Скунс! - гукнув Майкл. Султана вискнула, підстрибнула й зачепилася за гілляку. Маленька яблунька, де наприкінці літа визрівали гіркуваті райські яблучка, не витримала нападу - гілка тріснула, й Султана гепнулась у сніг.

Ми реготали, як навіжені.

- А там, між іншим,- мовив Майкл серйозно,- дійсно переходив дорогу скунс. Чалапав собі перевальцем у невідкладних справах. А ви його, бідолаху, так настрахали, що він і забув, яку зброю має при собі!

Сморід скунса ні з чим не сплутаєш, і навіть надворі сопух не вивітрюється годинами, а якщо скунсові попався собака, кажуть, потім сердешного пса ніяким шампунем не відмити.

Неподалік од нас світилася вікнами будівля університетської бібліотеки. Працювала бібліотека до десятої, тож зараз уже готувалася до закриття, і на п’ятому поверсі, у відділі рідкісних видань, світло загасили. Один по одному поверхи з четвертого по другий западали у морок, але на першому і далі світилося: бібліотекарі намагалися виставити за двері останніх запізнілих завсідників читальної зали. Потім вимкнулося яскраве світло і на першому поверсі, й тільки де-не-де горіли зелені чергові ліхтарі, які вказували на запасні виходи з приміщення.

Султана і Джеклін «паровозиком» з’їхали з гірки та зарились у сніг. Услід за ними вже нісся Майкл, і поки вони виборсувалися з замету, він лантухом навалився згори. Майкл був одягнений у пухову куртку, джинси, товсті вовняні шкарпетки і спортивні шкіряні босоніжки. Я давно постановила собі нічому не дивуватись у Буремній Затоці, але час од часу містечко викидало черговий коник, до якого я не була готова.

- Розступіться! - гукнула я.- Розступіться! Винищувач робить мертву петлю!

Пластмасова гірка була невимовно слизькою, не встигла я поставити на неї ногу, як уже нестримно поїхала, і спуск мій супроводжувався оглушливою сиреною, наче увімкнулося протиповітряне попередження. Я ляпнулася поряд із однокурсниками, набравши повні рукави холоднючого снігу. І з подивом виявила, що сирена лунає насправді.

- Це з бібліотеки,- гукнула Джеклін, тицяючи пальцем у напрямку будівлі, яка миготіла аварійними вогнями.

- А що ж там могло скоїтися? Сьогодні неділя, в цей час у книгосховищі вже немає відвідувачів.

- Може, на сигналізацію ставили, і хтось не на ту кнопку натиснув?

Ми викараскалися зі снігу й, ведені цікавістю, попрямували до бібліотеки. Що ближче ми підходили, то людніше ставало: студенти з навколишніх гуртожитків і будиночків висипали надвір, підбігли охоронці з головного корпусу, і як завжди в таких випадках, зчинився жахливий гармидер.

- Що трапилося? - питали ми у всіх поспіль.

- Та, кажуть, ніби саме ставили на охорону, а тут сигналізація спрацювала в підвалі, де архіви. Буцім там студент зачаївся і чекав, коли бібліотека зачиниться, щоб потім покопатись у комп’ютері і зняти з себе борги по книжках…

- Та що ви таке верзете! Нічого там страшного не трапилося, просто одна студентка, інвалід у візочку, засиділась у туалеті та проґавила момент, коли зачиняли, а щойно виїхала, сигналізація й заволала…

- Таж ні, ота бібліотекарка казала, що то на п’ятому поверсі спрацювало, там хтось хотів старовинну книгу поцупити…

Ми наблизилися до центрального входу. Охоронці метушилися, бігали туди-сюди, й не було в тому броунівському русі жодного ладу. Двоє переляканих дівчат-бібліотекарок мерзли надворі в самих светриках, одна з них нервово курила, а друга раз у раз поглядала на годинник.

Поруч із бібліотекарками майнула знайома постать, й у світлі потужних ліхтарів, що їх увімкнули охоронці, червонястим відливом блиснуло довге темне волосся.

- Професоре Аніт? - здивовано промовила я вголос.- Ви тут що робите?

Він рвучко обернувся.

- Іду з кафедри на стоянку.

- З кафедри на стоянку? - перепитала я. Гуманітарний корпус був наступним за бібліотечним, а стоянка розташувалася позаду нього, і йти з кафедри на стоянку попри бібліотеку - приблизно так само, як доїжджати з Хрещатика на Куренівку через Шепетівку.

- А що тут сталося? - змінив тему Петрик.

- Сигналізація спрацювала. Біс його знає.

- На п’ятому-таки поверсі,- подала голос Джеклін.- Щойно розмову охоронців підслухала.

Серед раритетів на п’ятому поверсі зберігалася дорогоцінна коробка з віршами невідомого автора. У мене вже був ксерокс із аркушів - і все одно я регулярно навідувалась у бібліотеку, щоб переконатися: знахідка ніде не зникла й не примарилася мені. І зараз, посеред засніженого університетського двору, мене охопило непереборне відчуття, що сигналізація заголосила не просто так. Чи не поважився зловмисник на мої дорогоцінні аркуші?!