Петрик переїхав вуличку з кінця в кінець і завернув за ріг. Тут уже було вільніше - кілька парковочних лічильників полювали на чергову жертву. Петрик зарулив під найближчий і заглушив мотор. Я вилізла з машини, випростала затерплі ноги. Мій супутник тим часом вкидав у грізний апарат два «місяці». «Місяцем» - за жовтий колір - у Буремній Затоці називали круглу монетку в один долар.

Лічильник один по одному проковтнув обидва «місяці», а Петрик сердито пробурмотів:

- На власній землі маю платити за стоянку!

Боб Торні вирішив провести свій поетичний вечір саме в барі, хоча мені здавалося, що в Університеті обстановка більше сприяла такому заходу. Тим паче, що просто в центральній будівлі Університету, котра носила гучну назву Аґура (у Давній Греції - ринкова площа, місце зібрань і сходин), містився не менш колоритний бар. Стовідсоткова відвідуваність гарантована, особливо сьогодні - у п’ятницю.

Ми з Петриком повернули за ріг - і зразу опинилися під дверима пивнички «Буз», що в перекладі приблизно означало «Три гички».

- Нам сюди?! - шарпнула я Петрика за рукав. Мій супутник похитав головою.

- Сюди ти можеш хіба що зайти сама - мені з моєю червоною пикою всередину краще не потикатися.

Я затнулася на ходу.

- Себто?

- Де пиячать білі,- пояснив Петрик рівним голосом,- червоношкірим зась. Добре, якщо охорона просто викине надвір. Гірше, коли зчиниться бійка на ґрунті расової ворожнечі… Нам сюди.

Ми зупинилися під скляними дверима, на яких висіла табличка «Закрита вечірка». Заклад називався

«Ліра» - тільки тепер я збагнула, чому Боб Торні зупинив свій вибір саме на цьому барі.

Ми ввічливо постукали, і з того боку шибки до нас визирнуло суворе обличчя Джеклін. Сьогодні моя товаришка зібрала полум’яні коси в кручений вузол на потилиці і вбрала шовкову сукню. Після незмінних джинсів, спортивних светрів і кросівок я не впізнала цілком нову Джеклін. Петрик же зовсім не розгубився: він простягнув два запрошення, і Джеклін офіційно припросила нас усередину.

На півкруглому підвищенні у глибині зали грали музики. Соліст, який притискав до вуст губну гармоніку, видався мені напрочуд знайомим - примруживши короткозорі очі, я упізнала Майкла. Саме в цей момент Майкл опустив гармоніку та заспівав у мікрофон блюзову композицію.

Голова мені пішла обертом, я відчула себе в центрі неймовірної змови - як на вікопомний Переддень усіх святих, коли наша п’ятірка відвідала старий Форт. Якщо й Султана бере участь у зговорі… Але ж ні: Султана у зеленому сарі сиділа за столиком, виблискуючи незліченними золотими прикрасами. Забачивши нас, вона радісно помахала рукою.

Боб Торні, який засідав неподалік сцени, теж помітив нас і жестом прикликав до себе. Його дружина Софія приязно привіталася. На столику громадилися два стоси новеньких книжок. На книжці значилася ціна - двадцять доларів. Петрик дістав зелену двадцятку й отримав навзамін книжку. Боб із задоволенням підписав томик колишньому студентові, а тепер - колезі-викладачу.

Проковтнувши подив, я полізла в гаманець і дістала дві бузкові десятки. Доктор Торні розгорнув книжку й нерозбірливою рукою начеркав кілька слів. У непевному світлі бару я змогла прочитати хіба власне ім’я. До Боба вже підходили нові гості, і ми підсіли до Султани.

- А у вас завжди так,- не могла я стримати емоцій,- що на презентації друзям книжку не дарують, а продають?

Петрик зачудовано обернувся до мене:

- А звідки ж брати гроші, щоб винайняти цю залу?

Нам піднесли тацю з білим вином, Петрик зняв два бокали - й одразу розрахувався за них. Султана, звісна річ, від вина відмовилася, їй принесли водичку. Щоб не осоромитись остаточно, я розважила за краще не коментувати цей «фуршет власним коштом».

Зала швидко заповнювалася відвідувачами. За сусіднім столиком сидів іще один викладач нашого факультету - Джеклін була таємно в нього закохана. Він заклопотано обклався паперами й щось швидко вимережував у грубому зошиті. У людському галасі та дзвоні музики, оповитий сірими цівками тютюнового диму, він видавався істотою цілком потойбічною. На мить відірвавши голову від писанини, він помітив нас із Султаною та Петриком, неуважливо кивнув і, не чекаючи відповіді, знову схилився над зошитом.

Зрештою зала заповнилася вщерть. Музика стихла, Боб Торні підвівся з-за столу. Привітавши гостей, він розгорнув книжку та почав читати вірш. На слух я абсолютно не здатна була розрізнити барвистої поетичної мови, проте коли доктор Торні закінчив читати й зала вибухнула оплесками, я плескала разом із усіма так завзято, що в мене розсипалася на друзки каблучка з іскристого каменю - «золотого піску».

Майкл знову заспівав щось блюзово-меланхолійне, гості попивали вино й обмінювалися плітками, до Боба підходили один по одному приятелі, щоб привітати та придбати книжку, викладач за сусіднім столиком і далі строчив у грубезному зошиті, Джеклін нарешті залишила свої чати під дверима та приєдналася до нас - тривала невимушена вечірка.

Мені ж кортіло переговорити з Бобом сам на сам. Із Петриком ми стосунки з’ясували, не хотілося лишати недомовок і з доктором Торні. Вичекавши мить, коли Боб зостався один, я вислизнула з-за столу та підійшла до нашого викладача.

- Чудова презентація,- почала я здалеку, але не витримала власної дипломатичності й бухнула: - Бобе, а навіщо ви брали в бібліотеці книгу обліку архівних надходжень?

Боб був заскочений несподіваним натиском, але за мить оговтався і, збагнувши, про яку книгу обліку йде мова, невинно пояснив:

- Я писав статтю про Марка Твена і шукав номер коробки, в якій зберігається мій архів.

- Ваш архів?

- Так, мій архів. Кілька років тому я передав Університету чернетки власних поезій і наукових статей, деякі щоденники й листи… Навіщо чекати, заки я помру, якщо вже сьогодні зацікавлені студенти могли б написати магістерську дисертацію про Роберта Пенна Торні? - Боб значуще подивився на мене.

До столика, де мене вже зачекалися Джеклін, Султана і Петрик, я поверталася на нетвердих ногах. Буремна Затока раз у раз підсовувала мені горішки, які я не могла розгризти своїми українськими зубами. «Захід є захід, і схід є схід…» А хто ж ми, українці,- схід чи захід? Як переміщені особи - у вічному лімінальному стані: поміж двох світів, ні там ні сям…

Поки я сиділа у глибокій задумі, вечірка добігла кінця. Майкл востаннє подякував гостям, які мужньо вислухали всі його нескінченні одноманітні блюзи, доктор Торні, косуючи оком на неспродані книжки, запросив усіх присутніх у будь-який час заходити на кафедру, де в Бобовому кабінеті завжди зберігається незайманий запас книжок, тож якщо комусь заманеться зробити, приміром, приємний подарунок друзям до нового року…

За усталеною традицією Джеклін і Султана сіли в Майклів пікап, а я вже хотіла застрибнути в Петрикову червону машину - і розгублено зупинилася, не побачивши машини там, де ми її кілька годин тому залишили. Замість автівки попід паркувальним лічильником височіла гора снігу. Вітер сердито повівав, намітаючи дедалі вищу кучугуру,- надвечір, як завше в Буремній Затоці, налетіла хуртовина.

- Помагай,- кивнув мені Петрик і взявся руками розгрібати сніг. Уже за кілька секунд на світ Божий визирнув червоний дах, і я квапливо почала відгрібати сніг із-під коліс, звільняючи машині виїзд.

Засніженою дорогою ми ледве-ледве тягнулися додому і жодного разу не обігнали навіть неповороткий автобус, якому мов на посміх дали назву «Хорт». Зустрічні машини важко борсались у снігу - чистити ці завали почнуть не раніш як завтра зранку. Коли ми доїхали до хати Бачинських, навкруги стояла щільна непроглядна темрява, і фари вихоплювали з неї тільки білі бризки сніжинок на метр від машини.

Ми завернули у провулок Росомахи. Синє миготливе світло розтинало темряву десь попереду. У мене дивно стиснулося серце. Петрик під’їхав до хати, я вистрибнула з машини.

Біля входу стояла «швидка», а навколо неї півколом тулилися сусіди. Я підскочила до людей і перелякано крикнула: