Поиск
*
Гзак біжить сірим вовком.
Кончак йому услід править
до Дону великого!
*
Другого дня вельми рано
криваві зорі світ провіщають.
Чорні тучі з моря ідуть —
хочуть прикрити чотири сонця.
А в них мигочуть сині блискавиці!
Бути грому великому!
Іти дощу стрілами з Дону великого!
Отут списам надломитись,
отут шаблям пощербитись
об шоломи половецькі
на ріці на Каялі,
близ Дону великого!
*
О Руська земле,
уже за горою єси!
*
Се вітри, Стрибожі внуки,
віють з моря стрілами
на хоробрі полки Ігореві.
Земля гуде,
ріки каламутно течуть,
пил поля покриває...
Стяги глаголять —
половці йдуть!
Від Дону,
і від моря,
і з усіх сторін
руські полки обступили.
Діти бісові
галасом поля перегородили,
а хоробрі русичі
перегородили черленими щитами!
*
Яр-туре Всеволоде!
Стоїш ти в обороні,
прискаєш на ворогів стрілами,
гримиш об шоломи
мечами харалужними!
Куди тур поскаче,
своїм золотим шоломом
поблискуючи,
там лежать поганські
голови половецькі!
Порубані шаблями гартованими
шоломи оварські
тобою, яр-туре Всеволоде!
Що йому рани, дорогі братове,
коли забув він
і почесті, і пожитки,
і города Чернігова
отчий золотий стіл,
і своєї милої жони,
красної Глібівни,
звичаї та обичаї!
*
Були віки Троянові,
минули літа Ярославові,
були походи Олегові,
Олега Святославича.
Той-бо Олег
мечем крамолу кував
і стріли по землі розсівав.
Лиш вступає він
у золоте стремено
в городі Тмуторокані,
а вже той дзвін чув
давній великий Всеволод,
син Ярославів,
а Володимир (Мономах) щоранку
вуха (воріт) закладав у Чернігові.
Бориса ж В’ячеславича
погроза на суд привела
і на Канині
зелену паполому постелила
за образу Олегову,
хороброго і молодого князя.
Із тієї ж Канини
повіз Ярополк вітця свойого
між угорськими інохідцями
до Святої Софії, до Києва.
*
Тоді, за Олега Гориславича,
сіялися і росли усобиці,
гинуло добро Дажбожого внука,
в княжих крамолах
вік людський скорочувався.
Тоді по Руській землі
рідко ратаї погукували,
зате часто ворони граяли,
трупи собі ділячи,
а галки і свою мову заводили,
поспішаючи на покорм...
*
То було в ті раті і в ті походи,
а такої раті — і не чувано!
*
Від досвіту
до вечора,
від вечора
до розсвіту
летять стріли гартовані,
гримлять шаблі об шоломи,
тріщать списи харалужні
у тім полі незнаному,
серед землі Половецької...
Чорна земля
під копитьми кістьми
була засіяна,
а кровію сполощена...
Тугою зійшли вони
по Руській землі!
*
Що мі шумить,
що мі дзвенить
вдалині —
рано перед зорями?
Ігор полки завертає:
жаль-бо йому
милого брата Всеволода!
Билися день,
билися другий,
а на третій, під полудень,
упали стяги Ігореві.
Тут брати розлучилися
на березі бистрої Каяли,
тут кривавого вина не стачило,
тут пир докінчили
хоробрі русичі: сватів напоїли,
а самі полягли
за землю Руську...
Никне трава від жалоби,
а дерево з тугою
до землі нахилилося.
*
Уже-бо, братіє,
невесела година настала:
уже ковила-трава
загиблих прикрила.
Постала обида
у війську Дажбожого внука,
ступила Дівою
на землю Троянову,
сплеснула крильми лебединими
на синьому морі, близ Дону,
тим плескотом прогнавши
щасливі часи...
Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: