Ждан їхав  поруч і підтримував її за стан.

— Потерпи ще трохи, люба, потерпи, — шепотів. — Вже скоро... Ось-ось доберемося! А там  Самуїл знайде знахаря чи  знахарку...

Він  страждав разом з нею.  У неї  боліла рука, у нього — серце.

Іноді дивно трапляється з нами: раз  чи  двічі  зустрінеш випадково людину, поговориш з нею  — і прихилишся до неї чи полюбиш на  все  життя. А особливо коли це дівчина, що з першого погляду запала тобі в душу.  Та ще коли ці зустрічі такі незвичайні... Отак  і Любава несподівано ввійшла в Жданове  життя ясною зорею і стала  раптом такою рідною і дорогою, що  без  неї  Ждан уже  себе  й не  уявляв.

Полишивши по  ліву  руку  Клов, вони виїхали на  високе узгір’я.

Стояв погожий передвесняний ранок. З-за Дніпра піднімалося чисте відпочиле сонце. Над  Києвом, що  відкрився їм  за  широкою долиною, здіймалися в  голубе   небо   веселі сизуваті дими. Під  кінськими копитами лунко похрускував молодий льодок...

Нарешті Київ. Знайома вузька вуличка. А ось  і Самуїлова оселя.

На  гучний стукіт ворота відчинив сам  господар. І аж сторопів, уздрівши Ждана і Любаву.

— Ви?  Яким вітром? От не ждав!  Заїжджайте, заїжджайте,  дорогі гості!  — Рум’яний після теплої хати,  простоволосий, в кожушку наопашки, він  щиро зрадів їхньому приїздові  і на  радощах метушився, куйовдив чуба,  потирав руки, а завівши коней до двору, поглянув пильно на  Любаву, що мовчазно сутулилася в  сідлі,   і злякано  вигукнув: — Та  на тобі  лиця немає, дівонько! Що  сталося?

Ждан миттю зіскочив на  землю, зняв дівчину з коня.

— Вона поранена,  дядьку Самуїле. Їй  потрібен знахар, щоб  кров  замовив, затамував... Цілу  ніч ми їхали  сюди  з Глібова. Князь узяв  його  на  щит  і всіх  вирубав...

— Князь Ігор? Усіх вирубав? З чого  б то?

— Я  потім розповім, дядьку Самуїле, а  зараз рятуймо Любаву!  Ти  бачиш — ледве  на  ногах  тримається...

— А так,  а так,  — заспішив Самуїл і, гукнувши конюшого,  звелів доглянути за кіньми, а сам, як  був напівроздягнений, простоволосий, повів приїжджих з двору. — Ходімо до Славути... Хай  він  подивиться.

Незважаючи на  ранній час,  боярин уже  сидів  за столом і щось писав. Самуїл ще  з порога сповістив:

— Вуйку, порятуй цю  дівчину... Це  Любава, з Глібова... Я  розповідав тобі,  як  вона з дідусем пригостила нас, коли ми  з Жданом замерзали в полі.

— Що  з нею?

— Вона поранена в руку,  боярине, — сказав Ждан.

— Роздягніть її і посадіть ось  сюди, на  лаву,  — кивнув Славута і, відчинивши двері,  гукнув  кудись у внутрішні приміщення: — Текле, Хорошку, принесіть гарячої води, чистого  полотна та  мою  скриньку із  зіллям! І приготуйте нам сніданок!

Поки Ждан знімав з Любави кожуха, боярин теж роздягнувся, залишившись в одній сорочці, засукав рукави і торкнувся Любавиної пов’язки.

Дівчина скрикнула, закусила губу.

— Їй боляче! — вигукнув Ждан і кинувся наперед, мовби хотів  відсторонити боярина від пораненої.

А той  поглядом зупинив його.

— Хто  тобі  ця  дівчина, отроче?

Ждан почервонів. А Самуїл хитро  прискалив око, як  він робив це  тоді,  коли мав  що  сказати, але  волів  краще промовчати. Та  спостережливий старий, не  дочекавшись відповіді, усміхнувся:

— А-а,  зрозуміло, — кохана! — і серйозно додав:  — Звичайно, Ждане, їй  буде  боляче, бо  рана, видно, глибока, — ген  скільки крові витекло... Але ж треба  потерпіти, — і погладив дівчину по голові. — Правда ж, Любаво? Потерпиш?.. Лягай, голубонько!

Він  підклав їй  під  голову подушку, а  сам  сів  поряд на стільці. Тим  часом немолода повновида жінка, певно кухарка,  внесла жбан гарячої води, а  Хорошко, підліток років чотирнадцяти, — сувій  полотна і ящик, наповнений різними знахарськими причандаллями та  маленькими горнятками з мазями. Поставивши все  це  на  підлогу, вони обоє відразу ж вийшли.

Ждан шепнув Самуїлові на  вухо, показуючи на  Славуту:

— Він  і знахарює?

— Він усе вміє, він до всього здатний... Знахарювати вміє теж... Та  куди  тим  знахарям! Він  учився у ромейських лікарів, а  тепер і  їх  заткне за  пояс!   Князь і  княгиня, коли треба, посилають по  нього, бо  має  він  легку  руку,  — теж шепотом відповів Самуїл. — Ось  чому  я привів вас  сюди...

Славута ножицями обережно розрізав просякнуту кров’ю, заскорублу пов’язку, що  прикипіла до рани, потім водою із жбана добре  змочив її, щоб  розм’якла, і тільки тоді рвучким рухом  віддер  від тіла.

З  рани хлинула кров. Любава затрепетала, скрикнула і знепритомніла. Ждан теж  здригнувся і  застогнав, ніби   то йому  так  заболіло.

Славута застережливо похитав головою.

— Нічого, нічого, від  обмороку не  вмирають. Зате   сукровиця та порчена кров зійдуть... А це  на  ліпше.

Він  відрізав довгий шмат тонкого вибіленого полотна, густо  намазав його маззю, що  пахла і  воском, і  медом,  і цибулею, і корінням лепехи, і ще  якимсь зіллям, і туго  обмотав руку.

Любава розплющила очі,  тихо  запитала:

— Де я? Що  зі мною? Славута погладив її по  щоці.

— Все гаразд, голубонько. Найгірше позаду... Та ти лежи, лежи, відпочивай поки що.  А ми  тут поприбираємо, погомонимо трохи, а Текля тим  часом сніданок подасть — підкріпимось, і тобі  відразу стане легше. А потім заснеш...

Поки Хорошко прибирав у хоромині, Славута прикрив Любаву барвистою ковдрою і запросив чоловіків сісти  біля столу.

— Ну,  Ждане, ти  з далекої дороги. Де  бував, що  видав, що чував?  Бачу,  не добро  занесло тебе з Любавою до Києва... Все,  все  розповідай!

Чим довше говорив Ждан, тим  смутнішими ставали очі старого боярина,  тим  більше нахмарювалося його високе чоло. А коли розповів, як  Ігор  узяв  Глібів, як,  не  жаліючи ні жінок, ні дітей,  ні старих, винищував усіх до ноги, затулив обличчя руками і з болем прорік, простогнав:

— Ох,  Ігорю, Ігорю, що  ж ти вчинив! З усіх Ольговичів, окрім Святослава, ти ж мені  найближчий, найрідніший! Як син! Я ж тебе,  малого, на руках  носив, уму-розуму вчив! А ти мене «обрадував»... Знаю,  гаряча в  тебе  кров, честолюбні помисли, нестримні пориви часом охоплювали тебе,  але щоб таке  учинити!... Де  ж твоє  добре  серце і честь  твоя  де?  Невже  спали вони в ту лиху  хвилину, коли заніс меча  на брата свого Володимира, коли затіяв нову  котору між  князями?.. А князь Володимир! Сміливий сокіл наш   переяславський! Перший серед  перших ратоборців у степу  половецькому! Як же  ти,  княже, насмілився залишити братію свою  на  краю поля половецького? Як  зважився піти  стезею татя-грабіжника? Хто надоумив тебе  рушити на  землю Сіверську з мечем і намірами ницими? — Славута замовк і, схиливши сиву голову на  руки, довго  сидів  у задумі, а потім, зважившись на  важливий крок, тихо  додав:  — Треба про  все  розповісти князеві Святославу...

Однак виявилося, що  Святослава в Києві не було  — поїхав  уранці з княгинею та синами у Білгород.

— Князь Рюрик запросив на  лови, — пояснив княжий покладник[31], якого вони здибали на  княжому дворі.

Самуїл і Ждан розчаровано розвели руками. Отакої! Знали  б  — відразу після сніданку навідалися б  сюди!  Славута своїх  почуттів не  проявляв ніяк. Мить подумав, а потім рішуче  сказав:

— Ну  що  ж,  тоді  і ми  поскачемо в  Білгород. Тим  краще  — обох  великих князів застанемо там...

Збиралися недовго. Коні осідлано, мечі  — до боку, сакви  з хлібом та солониною приторочено, і невеличкий загін (з боярином ще їхало  два отроки-охоронці), поминувши Золоті  ворота, попрямував на  захід.

Двадцять верст  промчали швидко. І ось  показалися золочені хрести церков, потемнілі від  часу  високі заборола з вежами, могутні земляні вали, невеличкі будиночки посаду, що  привільно розкинулися понад обривистим берегом Ірпеня.

Білгород! Західна твердиня Києва!

Майже двісті  літ захищає він  ближні підступи до столиці Русі.  І не  раз  спотикалися об нього і печеніги, і половці, і свої  охоплені гординею та честолюбством князі, що  мріяли  і сподівалися доторкнутися списом золотого стола київського.