— Негідниця! Паршива вівця!  Смердючий дух уруського свинюшника! Запаскудила мої найкращі килими! Гей,  люди, викиньте цю  стару  ослицю на  смітник та  всипте канчуків, щоб  знала, як  прислуговувати ханові!

Вбігла  сторожа, потягла жінку надвір.

Усе  це  скоїлося так  швидко, майже блискавично, що сторопілий, до  краю вражений Ждан не  встиг  вимовити й слова, лише зблід  і, напружившись, завмер.

Його стан  помітив Самуїл.

— Що   з  тобою? — нахилившись до  нього, спитав пошепки.

— То  моя  мати.

Ніхто не  чув  їхніх  перемов, — такий стояв у юрті  ґвалт. Кумис розлився по барвистому килимові, підтопив подушки для  сидіння, і хани, ґелґочучи, мов  гуси,  тиснулися попід стінами, щоб  не  замочити взуття.

Вражений Самуїл плеснув долонями.

— О сили небесні! Твоя мати!  — і після паузи, подумавши, додав:   — Мовчи! Не  признавайся поки що  Коб’якові про  це...  Подумаємо, що  робити...

— Як  же  не  признаватися? Вони її закатують до смерті!

— Тоді  покладись на  мене... Я  сам  уладнаю цю  справу,—  і, повернувшись до  Коб’яка, сказав: — Достославний хане, вина цієї  жінки безсумнівна, але  не  така  велика, щоб її карати батогами. Якщо ж,  на  твою  думку  вона заслужила кари, то я прошу помилувати її. Це  моя  землячка. І допустила  вона провину через  нас, бо задля нас  ти звелів принести  кумису... А спіткнутися і випустити з рук  жбан чи  глек може  кожен... Тож  не  карай її! Прошу тебе,  хане!

Коб’як усе  ще  був  у  гніві. Криво посміхнувшись, він відповів:

— Так, вона  твоя  землячка, уруска. Але вона  невільниця, рабиня, чага,  а рабів, якщо вони допускають провину, треба вчити батогами... Якщо ти хочеш врятувати цю  стару  від покарання, то викупи її!

Це  було  так  несподівано, що  спочатку Самуїл аж розгубився. Та,  побачивши, як  радісно блиснули Жданові очі, поспішив запитати:

— І скільки хан  хоче  за цю  стару?

— П’ять кун, — не  довго  думаючи, відповів Коб’як.

— Ого!  — вигукнув Самуїл. — Забагато, хане!  П’ять кун! Тобто  двадцять  ногат!  І це   за  стару,  виснажену  чагу!  Та вона  вже   ледь   стоїть!  Од  вітру   хитається!  Якщо  я  й  згоден  тобі  щось заплатити, то  тільки з  жалю   до  неї... Землячка ж!

Самуїл раптом відчув  себе  купцем і почав торгуватися.

— Скільки ж ти згоден дати?  — спитав хан.

— Куну. Більшого не  варта.

— Куну? Та краще хай вона  здохне під батогами, ніж мав би я віддавати її за таку  плату!  — Коб’яка, видно, торг  захопив  теж,  очі  його   заблищали, а  на  лобі  виступив піт.  Він забув, що  одержав щойно цінних подарунків більше як  на півгривні. — Ти  дуже  скупий,  урусе!

На  Самуїловому обличчі буряковими плямами спалахнула образа.

— Ні,   я  не  скупий і  дам   дві  куни... Це   моя остання ціна!

— Три  — і жодної ногати менше!

В  цю  мить знадвору долетів болісний жіночий скрик. Ждан сіпнувся, схопив Самуїла за руку.  В його  очах  стояла безмовна мольба.

— Ну  гаразд, хай  три  куни, — поспішно погодився Самуїл.  — Але негайно припини катування!

Коб’як похмуро повів бровою на  Алака — і  той  хутко вибіг  з юрти. Крик обірвався. Коб’як переступив через  калюжу  кумису, що  сивіла на  дорогому барвистому килимі, і привітно, мовби нічого не  сталося, усміхнувся до  Самуїла і взяв  його  під  лікоть.

— Ходімо звідси, поки тут приберуть. А потім я все-таки пригощу тебе,  Самуїл-бею, і тушкованою бараниною, і кумисом або,  якщо не  хочеш кумису, айраном.

Два  тижні Самуїл і Ждан жили в орді,  їздили понад Самарою та Оріллю від одного стійбища до іншого, спродуючи  різний дріб’язок, якого захопили з  Києва вдосталь, — мідні  та  бронзові персні, голки, сережки, прясла, кресала, фібули до плащів, залізні гаплики та бабки до кожухів. Торгувалися запекло, не  поступалися жодною ногатою, щоб мати  змогу  довше пробути серед  кочівників, до всього придивитися і дізнатися, зрештою, про  наміри Коб’яка. Нападе він  на  Русь  чи  ні?

Тривога їхня  посилилася тоді,  коли з півдня на  Самару та  Оріль прибуло ще  кілька ханів  з  родами своїми. Схоже було  на  те,  що  Коб’як згуртовує сили. Чому  ж тоді  зволікає з виступом, чого  жде?

Ясність внесла несподівана зустріч у степу. А трапилося це  так.

Усі  ці  дні  Ждан не  розлучався з  матір’ю. Коли їхав  на торги у далекий улус,  то  не  залишав її  у таборі, а  брав  з собою. Говорили вони безупинно і  не  могли наговоритися — і про  свої  поневіряння, і про  батька, і про  Настю, що, як подейкують, стала  жоною якогось хана, і про  Івана, який хтозна-де подівся — чи  то  його половці вбили, чи  якось урятувався, і про  найменших Жданових братиків та сестричок, що  погинули у Вербівці від  рук  нападників... Та  хіба мало  про  що  могли говорити мати  з сином після трирічної розлуки, після того,  що  вони пережили!

Отож одного дня,  коли вони поверталися до  табору, Ждан попустив віжки, і  коні самі  поволі тюпали по  ледь помітній доріжці, протоптаній у  буйних заростях трав   та пахучого зілля. Мати не зводила з сина своїх  змучених очей і вдесяте слухала його  неквапливу розповідь про  втечу, про Кончака, про Самуїла, про князів... Шорсткою натрудженою рукою гладила його руку, а  другою витирала сльози, що затуманювали їй  зір,  коли вона слухала про  смерть батька чи  про  князівський поруб у Новгороді-Сіверському.

— Біднесенький мій! Ріднесенький мій! — шепотіли тоді її худі,  посинілі губи.

Захоплені спогадами, вони не помітили, як  з придорожнього гайка виїхав вершник і помчав їм навперейми.

— Урус,  зупинись!

Ждан притримав коней.

Верхівець під’їхав упритул до воза, натягнув поводи.

Це  був  отрок-чабан. На  плечах — витертий чепкен, на ногах  — постоли з сириці, на  голові — повстяний гостроверхий каук, з-під якого вибивалася кучма густого чорного волосся. За  плечима — лук,  при  боці  — шабля та шкіряний тул зі стрілами.

Ждан запитливо глянув на  незнайомця. Що   йому   потрібно?

А той  якийсь час  мовчки дуже  пильно розглядав матір  і сина, а потім, оглянувшись, тихо  промовив, мовби боявся, що  хтось  його  підслухає в цьому безлюдному степу:

— Мерщій вирушайте додому!   Невже ви  не  помічаєте, що  ось-ось Коб’як рушить на  Русь?  Тоді  ж вас  затримають тут як  заложників!

Вражений Ждан уважно глянув на  молодого чабана.

— Хто  ти такий? Як  тебе  звати!

— Не  питай.

— Звідки ти так  добре  знаєш нашу мову?

— Моя мати  — уруска... Навчила...

— Але ж ти половець?

— То  мій  батько половець...

— А ти?

Чабан здвигнув плечима і промовчав.

— Чому  ж ти вирішив попередити нас?

— Мене мати  послала...

— А сам  би  ти не  попередив?

— Може, й сам  попередив би...  Бо  я люблю нашу мову, наші пісні, наших людей, нашу землю, якої я  ніколи не бачив. Та  про  неї  так  гарно розповідає моя  мама!  І я вірю, що  так  воно і є, бо мати  у мене — свята!  А її земля для мене рідна!  Можете вірити мені!  Їдьте  звідси швидше!

— Дякую тобі,   друже, і твоїй   матері дякую за  важливу звістку...

Отрок вдарив коня і хутко  зник у зелених заростях верболозу.

Того  ж вечора, почувши таку несподівану новину, Самуїл підняв людей і вирушив у зворотну дорогу, до Києва.

Переволока — одна  з найвідоміших переправ через  Дніпро в його  середній течії поблизу Ворскли. Тут кам’яна гряда підперла води  ріки  й утворила широкий, зручний брід,  яким з  прадавніх часів   користувалися і  корінні мешканці Подніпров’я — слов’яни, і численні кочові племена, що  одно за одним упродовж століть котилися, мов хвилі, по неозорих степах між  Волгою та Дунаєм.

Самуїл став  табором недалеко від броду, в затишній, лісом  захищеній від стороннього ока  долині, а на березі залишив  у потаємному місці сторожу, яка  мала  повідомити про прибуття князя з  дружинами, а також про  появу половців чи  якихось інших чужинців.