Гуркіт від зіткнення сотень коней, копій, списів, щитів на  мить  оглушив його. Однак він  не  згубив з ока  половця, що,  як йому  здалося, цілився в князя, і направив йому  вістря списа в груди.  Сильний удар мало  не скинув його  на землю, та  він  утримався. Зате  супротивник змахнув руками і впав з коня навзнак, ламаючи ратище, що  пронизало його   наскрізь.

Ждан вихопив меча, кресонув по занесеній над ним  шаблі.  Другим ударом розрубав дерев’яний шолом ще  одного кочовика — і той,  глухо  скрикнувши, нахилився до  гриви коня.

Князь Володимир зі своїм полком все  глибше врубувався  в бойові ряди хана  Турундая, наводячи жах  на  батирів. Заковані в  лати, кольчуги та  залізні шоломи переяславці одним могутнім ударом розкололи орду  навпіл.

Ні  Турундай, ні інші  хани, ні рядові вояки не  ждали від урусів такого шаленого супротиву і натиску. Гадали — відразу  зламають хребта руському війську. А вийшло навпаки: їхні  чолові[36]  загони були  зупинені, а обидва крила, замість того,   щоб  оточити урусів, самі  опинилися  перед загрозою оточення.

Не  минуло й півгодини, як  половці похитнулися, подалися назад, почали відступати. Даремно Турундай лаявся, погрожував — ніхто  його  не слухався. Батири завертали коней  і, засліплені жахом, тікали в степ.

Володимир гнався за  ними до  полудня — рубав, колов, брав  у полон. І тільки тоді,  коли коні зовсім пристали, припинив погоню і наказав відступити до Орелі.

Здобич була велика — майже тисяча полонеників, зброя, одяг, коні... Та  не  в здобичі суть,  а в перемозі, вагомій перемозі. Володимир  відчував себе  щасливим і  на  радощах послав до Рюрика та Святослава аж трьох гінців. Повідомляв про  погром Турундая і просив поспішати на  допомогу, бо на  ранок сподівався приходу самого Коб’яка. 

Зустріч Турундая з  Коб’яком була  малоприємною для старого хана.  Коб’як не  порахувався з тим, що  Турундай — його  тесть, а при  війську, на  виду  у всіх,  схопив за  груди, люто  струсонув.

— Старий осел!  Скільки воїв  утратив! Сам   сорому набрався і мені  завдав!  — Від  природи Коб’як був  шалений, несамовитий, а тепер, роздратований нещасливим початком походу, не тямив себе  від гніву.  — Хоча  б одного полоненика  захопив, щоб  дізнатися, хто  з уруських князів прийшов на нашу  землю і з якою потугою! Так  жодного! Хоча  б курам на  сміх  якогось недолугого чи  пораненого... Горе  мені!

Турундай поривався щось сказати, та з його  сухих  запечених губ зривалося лише невиразне бурмотіння.

Нарешті Коб’як відпустив його, і Турундай прохрипів:

— То був князь Володимир Переяславський... Я сам  бачив  його  корогви...

— З якою ж він  силою прийшов?

— Тисячі чотири, не більше... Я гадав,  що роздавлю його, як  муху...  А вийшло...

— Гадав, гадав, — перекривив його Коб’як. — У  військовому ділі  уміння треба мати!  Розуму хоч  трохи!  А  ти поліз на  рожен, мов  дурний ішак!

У розмову втрутився хан  Содвак:

— Даремно  лаєш  тестя,  хане.   Ми   всі   були   впевнені, що   одним  ударом погромимо  урусів.   Та  військове щастя прихилилося  до   Володимира.  Однак  якщо  всією  силою поспішити, то  наздоженемо його. Переобтяжений здобиччю,   недалеко  він   відійшов.  Я   певен,  уруси  не   минуть наших  рук!

Коб’як задумався. Ще   роздувалися від  гніву  його   широкі  ніздрі, ще  кривився в злобі  хижий рот,  але  висловлена  Содваком  думка вже   захопила його. Гм,   Володимир, безперечно, допустився великої необачності, прийшовши в Половецьку землю з таким невеликим військом, і його  неважко буде  взяти в полон. Він,  мабуть, не  знав  і не  сподівався, що  Коб’як зібрався в  похід  і  стягнув в  один кулак усіх джигітів Нижнього Подніпров’я. Тим  гірше для  нього! Гм,  чотири тисячі уруських витязів на  чолі  з  самим князем  — то  ласа  пожива! Пощастило  б  тільки проковтнути! А чому  б не  спробувати? Сили для  цього є!..

— Ти  гадаєш, ми  наздоженемо його?

— Упевнений у цьому, — відповів Содвак.

— Тоді  не  гаймо часу!  Вирушаємо зразу  ж! Поміняйте стомлених коней на  свіжих — і в путь!

Наступив жаркий ранок 30 липня 1184 року. Володимир Глібович з передовим полком і здобиччю отаборився на рівному  березі, в закруті Орелі. Дав  стомленому війську і полону  денний спочинок. Далеко в полі, за горбами чатувала кінна сторожа.

Скупавшись у теплій орільській воді,  князь у білій  лляній сорочці сидів  на пригірку, сьорбав з дерев’яної миски гарячий  куліш і дивився, як  піднімається над  обрієм сонце.

День  обіцяв бути  спекотний, задушливий.

У повітрі висіла жовтувата імла.  Степове зілля   на  очах в’яло, никло додолу, віщуючи прихід недалекої осені.

Та на серці  у Володимира було легко, радісно. Він здобув неабияку перемогу, і слава  про  неї,  безперечно, рознесеться по  всій  Руській землі. Та  й  здобич немалу взяв — одних полонеників скільки! За  них  виміняє таку  ж  або  й  більшу кількість переяславців!..

Його думки були  перервані тривожним вигуком:

— Сторожа мчить!  Половці недалеко!

Всі посхоплювалися на  ноги. Князь підвівся теж. Збиваючи куряву, з-за  далеких горбів мчала сторожа.

— Княже, половці! Сила-силенна! Скоро будуть  тут! До  Володимира бігли  князі та воєводи.

— Що  будемо робити,  княже?  Може,  відступимо за річку?

Володимир окинув поглядом табір.   З  трьох  боків його охоплювало русло  Орелі. Глибокі ями  і широкі плеса надійно  захищали обидва крила руського війська. В тилу  — брід, що  давав  можливість у потрібний час перейти на протилежний бік.  Кращого місця для захисту годі шукати. Тут можна триматися і день, і два,  аж  поки не  підійдуть на  допомогу основні сили.

— Ставте полки для оборони! Будемо стримувати половців!  Полон — на  той  бік!  Дві  дружини — Мстислава Володимировича та  Гліба  Святославича — теж  на  той  бік,  у закрути ріки. Будете обстрілювати ворога, щоб  не  зміг  пробитися нам  у тил понад берегом! А ти,  Ждане, мчи  до князів Рюрика і  Святослава — хай,   не  гаючись, поспішають на допомогу! — розпорядився Володимир.

Половці виринули з-за горбів, що  обрамляли зі  сходу небокрай, раптово. Широким півмісяцем, оберненим вигнутою стороною наперед, вони швидко наближалися  до руського стану.

Тим  часом князі Мстислав та Гліб перейшли вбрід  Оріль, зайняли указані їм  місця на  протилежному березі. Полон швидко перевели теж  на  руський бік.  Залишилися  тільки три  тисячі дружинників, що  перегородили вузький перешийок між звивинами ріки. Володимир поставив їх у бойові лави, висунувши наперед переяславців, у стійкості яких  не сумнівався.

Бій  розпочали половці. Не  підозрюючи про  подвійну засаду руських воїнів на тому березі Орелі, в заростях очеретів та  верболозу, вони лавами ринули на  Володимира. На  цей раз  без  перестрілки — відразу пішли в атаку.

Перший удар був жахливий. Половецька кіннота з усього розгону ввігналася в руські лави, і, здавалося, ніяка сила не змогла б зупинити її. Та переяславці вистояли. Спочатку зустріли нападників роєм стріл, що  внесли у ворожі ряди неабияке замішання, потім пустили в хід піки, короткі списи-сулиці та мечі.

В той  же час  дружини Олега і Мстислава почали стріляти  через  річку, вихоплюючи з  безладного кінного натовпу ворога немало жертв.

Половці зупинилися,  завертілися на  місці, як   вода   у чорториї. Несподівано сильний опір  урусів  охолодив їхній бойовий порив. Обидва крила, не  знаючи, де знайти захист від стріл, що  виводили зі строю і воїнів, і коней, кинулися навтьоки.

Даремно Коб’як лаявся, погрожував, даремно хани  періщили нагайками втікачів — ніхто не зважав ні на Коб’якові прокльони, ні  на  ханські нагаї. Кожен хотів  вирватися з кривавої колотнечі, що  завихрилася на  неширокому просторі  приорільського степу.