Тим   часом Любава ввела   на  подвір’я коней,  а  з  хижі, почувши  крик,  вийшла  чорнява  молодичка  з  немовлям на   руках.  За   подолки  її  спідниці  тримався  замурзаний чорночубий  хлопчик,  спідлоба  поглядав  на   незнайомих людей.

Іван опам’ятався перший.

— Мамо, Ждане, ось  мої... Це  Варя... Тобто Варвара... І діти  — Жданко та Настуня...

Мати пригорнула невістку, поцілувала дітей.

— Ріднесенькі мої! Я така  щаслива!.. Вона знову заплакала.

Варя  почала втішати:

— Не  плачте! Ви  ж  дома... Житимете у  нас... А  Ждан поселиться поряд... Не  плачте!  Ходімо до хати  — пообідаєте та спочинете з дороги... Ходімо!

Сама, теж плачучи, взяла стару  за руку і майже силоміць повела до хатини. Любава пішла за ними.

А брати поспішили до коней — напоїли, потриножили і пустили на леваду  пастися. Потім стали на обніжку під старою розлогою грушею, всіяною дрібними жовто-брунатними гниличками. Ждан зірвав одну, вкинув до рота.

— Смачна яка!..  Не  раз  у неволі снилася мені  наша груша.  Не  хатина, не  двір,  а груша  на  межі  з Лебедями, на  яку ми  колись малими здиралися, мов  вивірки, і ховалися там, серед гілля,  від батькового чи материного прочухана... А прокинувшись,  думав: повернуся  коли-небудь  додому — поставлю під  нею  хатину...

— Ось   і  став   на  лебедівському городі,  —  сказав Іван, пригладжуючи розпатланого чуба,  що  кучмою звис  над  лобом.  — З  лебедівського роду  нікого не  залишилося... А ми гуртом допоможемо — я,  мати, твоя  жона...

Ждан усміхнувся.

— Ти  про  Любаву? Вона не  жона мені. Але  весною ми поберемося...

— Жона чи  не  жона — все  одно допомагатиме.

— Допомагатиме, — погодився Ждан. — День чи  два відпочинку — та й зачну тягати з лісу дерево. Щоб до осені поставити хижку.

— Не  хижку, а хату,  — заперечив Іван. — Досить, що  в мене  хижка. Тепер тісно... Але ж нас було тільки  двоє  — Варя та я. А ти не  сам  — гуртом зробимо.

Вони довго  стояли у затінку під  грушею, вели  тиху  розмову, міркували, як  жити, де  сіяти озимину, як  вигідніше продати троє  Жданових коней та купити за них  худобу,  свиней, птицю, яку  зводити хату. Розмовляли б і далі,  до самого вечора, та з хижки вийшла Варя, погукала:

— Досить вам,  хлопці!  Обідати пора!

В суботу, перед вечором, князь Ігор  з князями та дружиною  прибув до Путивля, своєї другої  столиці, яку  він  дуже любив. Послані  заздалегідь гінці   сповістили про  перемогу над ханом Обовли — і над високими путивльськими горами, над  усім  містом та зеленим Засейм’ям гучно  залунав з церковних дзвіниць урочистий благовіст.

Княгиня Євфросинія з дітьми  та юною княгинею Ольгою Глібівною, жоною Всеволода, котра прибула з  Трубецька, ждала  переможців на майдані, перед  міською брамою. Побіля  княгинь, але  тримаючись трохи позаду, стояв разюче схожий на  Ярославну вродливий чоловік років тридцяти трьох.  Чорна оксамитова шапка з малиновим верхом відтіняла  блідість його  чола,  з-під розстебнутого легкого каптана, розшитого канітеллю, виглядала блаватна кошуля, а на  ногах  жовтіли легкі   літні   чоботи. Його ліва  рука  лежала на держакові меча,  а  він   сам,  виструнчившись,  напружено вдивлявся в обвітрене, засмагле обличчя Ігоря, який, скочивши з  коня і  розставивши для   обіймів руки,  швидко наближався до княгині та дітей.

Ігор   не  помічав його, як  не  помічав і  всіх  інших,  хто зібрався тут,  окрім своєї сім’ї.   Він  притьмом кинувся до них.

— Ярославно! Княгине! — зірвалося з його  уст.— Ладонько  моя!

Євфросинія метнулася на той поклик, мов пташка, і впала йому  на  груди.

— Княже мій!

Ні  на  кого не  зважаючи, Ігор   поцілував її  в  мокрі від щасливих сліз  очі,  в тугі,  по-дівочому рожеві щоки. Потім повернувся до синів, кожного підняв перед собою, поцілував,  а доньку, найменшеньку, кілька разів  підкинув високо вгору, аж та заверещала від задоволення та втіхи.

Потім, поки Ярославна обнімала сина Володимира, а Ольга Глібівна — князя Всеволода, глянув на  ошатно вдягненого чоловіка, що  напружено і  невідривно дивився на нього. Вигукнув:

— Княже Володимире Ярославичу! Брате мій! Яким побитом? — і,  простягнувши руки, обняв його. — Я  радий вітати тебе,  княже, на  сіверській землі!  Мій  дім  — твій  дім! Брат моєї  жони — завжди бажаний тут гість!

Володимир спалахнув радістю, щоки  його   почали поволі   рожевіти.  Він   міцно  потис  Ігореві  руки,  теж   обняв його.

— Дякую, княже, — промовив розчулено, — дякую, брате  мій!  Правду сказати, не  без  страху  я  їхав  сюди. Боявся, що  слово грізного князя Ярослава, вітця мого, вже  і до тебе дійшло, як  наздоганяло мене всюди, де  я  з’являвся, і  ти вирядиш мене на  всі  чотири вітри...

Ігор  нахмурився.

— Я  не  боюся твого  вітця, а мого  тестя, Володимире... Хоч він і наймогутніший на Русі  володар, я не боюся його... Я тут, у своєму князівстві, господар, і ти можеш у мене  жити стільки, скільки тобі захочеться! Ось  тут, у Путивлі, й живи! Город міцний, край багатий, дичина в  лісах  не  перевелася  — втішайся ловами, а  нападуть половці — захищайся. Путивльці — воїни знатні!

— Дякую, Ігорю. Я з радістю скористаюся твоєю гостинністю. Тут  справді гарно, як  у нас  у Галичині, а головне — тихо, спокійно. Буде  змога і подумати, і почитати, і записати в літопис усе,  що  бачив, чув,  що  пережив.

— Ти  книжник, наскільки я пам’ятаю?

— О! Я зріс  серед  книжок!

— Тут  матимеш час  читати й писати... Так, Ярославно? Ярославна  глянула  на   нього  вдячними  щасливими очима.

— Так, ладо  мій! Володимир може  у нас  гостювати доти, доки отець наш  не дозволить йому  повернутися до Галича... А тепер прошу всіх  до господи — за стіл!

Після вечері, на  якій були  присутні, крім  князів, бояри, воєводи та  ліпші мужі,  у гридниці зосталися лише свої  — Ігор  та Євфросинія Ярославна з дітьми, Всеволод з Ольгою Глібівною, Святослав Олегович, племінник Ігорів, та Володимир Галицький. Євфросинія Ярославна підвелася, обвела поглядом довгий стіл  з порожнім посудом після пиру.

— Ходімо від  цього безладу до  нас  у світлицю — посидимо по-сімейному.

Всі  перейшли  в  князівський  терем, у  простору  хоромину.

Тут  було  чисто, прохолодно, пахло  воском від свічі, що потріскувала у бронзовому підсвічнику, і ладаном.

Ігор  та Ярославна з дітьми  сіли по один  бік столу,  гості — по  другий бік.   Старший чашник вніс   холодного пива та сирівцю, поналивав у келихи.

Володимир Ярославич побачив гуслі на столику біля  вікна  — взяв  до рук.

— Дозволите? — глянув на  Ігоря та сестру.

— Просимо, просимо! — загукали всі.

Володимир пройшовся пальцями по  струнах, вслухаючись  у їх звучання, а потім тихо  заспівав:

Його сильний, приємний голос  заповнив собою  всю світлицю, зачарував серця тих,  хто сидів  за столом. Сам  співець теж був захоплений піснею і звучанням струн  — зблід, примружив очі і вслухався в останній акорд довго, аж поки він не  згас  у найдальших закутках терема. Володимир був  красенем, разюче схожим на  сестру, тільки риси обличчя його були  різкіші, мужніші, а чуб та борода — темніші, аж каштанові.

— Боже, це пісня Янова, — прошепотів уражено Ігор. — Її  любить співати мій  учитель Славута. Звідки ти  знаєш її?

Володимир лагідно усміхнувся.

— Ну  як  же! Я ж зять  князя Святослава Всеволодовича, а Славута — його  співець і друг.  Я не  раз  чув від нього пісні славетного співця. Більше того,  під  час  нашого весілля з Болеславою, покійною моєю жоною, донькою Святослава Всеволодовича, він  подарував мені  переписані ним власноручно пісні Янові. Тож  не  дивно, що  я  багато з  них  знаю напам’ять.