— Жахливо!

— Отож-бо!.. Навряд  чи  повернуся я  коли-небудь на батьківщину, та  забути рідної землі   довіку не  зможу — ні роду  свого, ні  села  свого, ні  тих  стежок-доріжок, по  яких походили мої  босі  ноженята, ні всього іншого, до чого  прикипіло моє  серце!  Нічого цього не  забути мені!  Тому  й  не хочу,   щоб гасав там, по  наших селах-хуторах, по  наших нивах та луках, хижий половецький кінь...

Рута  схлипнула.

— Я  і сьогодні, коли б  мала  силу, полинула б  додому. Хай  би  там  ні кола  ні двора — аби  на  рідну  землю!  Та ще  з Овлуром, синочком моїм   єдиним... А без  нього — ні!  Без нього мені  — смерть!  Хоча  і так  вона не за горами! Доконає мене Гнідий Кінь, ох,  доконає, хай  би  був щез!

Настя обняла її, і вони обидві заплакали.

На  три  листи князя Ігоря з  проханням помиритися з сином Володимиром Ярослав відповідав коротко і сухо: «Ні!» Ігор  досадував, злився, Володимир сумував, а княгиня Євфросинія плакала, бо  шкода їй  було  брата. Після відповіді на  третій лист  не  залишилося нічого, як  з жоною та дітьми вирушити на  поклон до тестя.

І ось  перед очима Галич — столиця могутньої Галицької землі. Здалеку сяють золотом хрести на  банях Успенського собору, збудованого Ярославом. Високо здіймаються в небо на  високій горі  вали і  заборола дитинця. Гудуть   дзвони, і їхні  солодко-тривожні  звуки холодять душу.

Як-то прийме князь Ярослав? Чи  не  вижене? Проминувши гамірливе ремісниче Підгороддя з його  кузнями, млинами, чинбарнями, олійницями, сукновальнями, зброярнями, з його  невеликими хатами та напівземлянками, з  його  кривими  вуличками,  курми,  гусьми,  качками  та свиньми на вигонах, із бродячими псами та запаршивілими котами, валка князя Новгород-Сіверського прогуркотіла по дерев’яному мосту  через  Лукву, проїхала мимо боярських та монастирських садиб, огорожених такими міцними заборолами, ніби  то  були  князівські городки, піднялася вузькою дорогою на  високий пагорб і через  кам’яну браму  в’їхала  в дитинець. Її  супроводжували посланці Ярослава, вислані галицьким князем назустріч гостям.

Перед Успенським собором — невеличкий гурт  бояр  та найбагатших і найвпливовіших городян, що  вийшли зустрічати  князевих дочку  та зятя. На  паперті одиноко стояв Ярослав.  Посивілий, схудлий, згорблений. Горе  не обійшло його стороною.

Євфросинія зіскочила з  візка,  притьмом кинулась до нього.

— Отче!  Княже! — заридавши, впала йому  на  груди. Вони не бачилися кілька літ і тепер довго  стояли обнявшись.

Ярослав був  твердою, суворою людиною, але  і в  нього покотилася по  щоці сльоза.

Підійшов Ігор. Почоломкався з тестем. Ярослав заглянув молодому князеві в очі.

— Чого приїхав? Просити за Володимира?

— І за  Володимира теж,  — з  притиском відповів Ігор, витримуючи пронизливий погляд галицького князя.

— Нічого не вийде!  — рішуче відрізав Ярослав, провівши вказівним пальцем поза  золотим ожереллям, ніби  воно заважало йому  дихати. — І не  проси!

— Таточку,  про   це   потім  поговоримо,  —  втрутилася Ярославна. — А зараз привітай онуків!..

З критого візка одне  за одним вилазили діти,  з цікавістю й острахом роздивлялися довкола, зиркали спідлоба на гурт бояр, на  старого бородатого князя, про  якого няня встигла шепнути, що  то їхній  дід.

Діти підійшли до Ярослава, і няня поставила їх рядочком по зросту. Одні  були  темніші — в Ігоря, інші  — русявіші, як мати, але Ярослав відразу  відзначив у думці,  що у всіх є щось від нього.

— Твої онуки, батьку. — Ярославна витерла сльози, усміхнулася, побачивши, як  перелякано зиркають діти  на  діда,  і почала перелічувати: — Оце  Олег, а то Святослав, а то Роман, а то Ростислав, а то Ольга... А найстарший, Володимир, зостався дома, князює в Путивлі, охороняє Сіверську землю, поки ми  тут...

Ярославове обличчя розпогодилося, різкі зморшки на лобі  розійшлися. Він  раптом відчув  у серці щось таке, чого ніколи не  відчував і навіть назвати його  не  вмів.  Ні  донька Євфросинія, ні син  Володимир, ні другий син  — Олег, або Настасич, як  його по  імені матері прозвали в  Галичі, не викликали у нього такого сильного почуття, як  оці  маленькі смішні чоловічки, його  онуки. В ньому вміщалася разом і  любов, і ніжність, і страх  за  їхнє  майбутнє, і гордість та радість, що  в них  було  щось твоє, що  залишиться на  світі після тебе,  коли ти відійдеш у небуття.

Він  знав, чув не  раз,  що  дідусі  та бабусі  люблять онуків дужче, ніж  колись своїх  дітей  любили. Чому  так  — хтозна. Може, тому, що  попереду у старих уже немає нічого світлого  і радісного, крім  оцих  ясних личок? А може, тому, що онуки продовжують твоє  життя, твій  рід?

Як  би  там  не  було,  а він  раптом переконався у правдивості  людських спостережень. Перед ним стояли маленькі, насторожені чоловічки, що  трохи  наївно і трохи  налякано, але з непідробною цікавістю розглядали його, свого діда,  як якогось казкового звіра  чи  якесь невидане чудо.

Він  щасливо усміхнувся, присів і почав по черзі  обнімати і цілувати малих, а найменшу — Ольгу  — підняв, пригорнув,  і вона, не проявляючи страху, охопила рученятами його шию і голосно засміялася, бо  дідова   кошлата борода була така  лоскітлива...

— Рідненькі мої,  — прошепотів Ярослав. — Ходімо ж зі мною до хоромів! Така  радість сьогодні буде  у старого одинокого князя! Та й ви  в дорозі притомилися...

Тиждень промайнув, як  одна  година. На  честь  дочки та зятя, князя Новгород-Сіверського, Ярослав щодня влаштовував  лови на  лисиць, кабанів, ведмедів, а вечорами у його кам’яній гридниці, оздобленій фресками та  глазурованою плиткою, лилося угорське вино, гості стомлювалися від надміру  страв, гули  гуслі, гриміли бубни, бриніли цимбали, заливалися ріжки та  сопілки. Ні  Ігор, ні  Євфросинія не могли вибрати зручної хвилини, щоб  наодинці поговорити з  батьком про   княжича Володимира. Здавалося, Ярослав навмисне робив так,  щоб  такої хвилини не  випало.

Закінчувався місяць жовтень, наступав падолист. Пора було  вирушати у зворотну дорогу. І тоді  Ігор, якому ніколи не  бракувало рішучості, пішов напролом.

— Княже, завтра чи позавтрьому, якщо не зіпсується погода,  ми хочемо вирушати додому, — сказав він уранці, коли Ярослав вийшов до  спільного сніданку. — А  ми  так  і  не поговорили з тобою про  все,  що  нас  турбує. Сьогодні, княже,  ми  з  княгинею ні  на  лови не  поїдемо, ні  на  пир   не прийдемо. Стомилися ми  від усього цього та й поговорити з тобою хочемо!

Ярослав утопив пронизливий погляд своїх  примерхлих, вицвілих зеленувато-сірих очей  у молоді Ігореві, в яких  щасливо поєдналася небесна голубінь очей  матері-новгородки і  зоряна темрява прекрасно дикуватих очей   бабусі-половчанки, жони князя Олега. Подумав, пожував сухими губами, сказав коротко:

— Як  князь і  княгиня  бажають... Я  звелю обідній стіл накрити для  трьох.

Обідали у невеликій хоромині, суміжній зі спальнею князя  Ярослава. Стрільчасті вікна з олов’яними рамами, в які було  заправлене прозоре скло, виходили на  південь, і осіннє  сонце щедро заливало її теплим промінням.

Стіл  був  повен наїдків та напоїв. На  срібних та золотих блюдах лежала смаженина — ведмежатина, поросятина, курятина, гусятина. Поряд з нею  в череп’яних мисках духмяно  парувала гаряча підлива на  смак кожного — і з перцем, і з лавровим листом, і з грецькими горіхами. В полумисках біліла шаткована капуста з  морквою, тьмяніли крутобокі солоні огірки, мариновані гриби, іскрився в щільниках мед. На  дерев’яних різьблених тацях горою здіймалися скибки свіжого хліба,  підсмажених на  рижієвій олії  грінок, пухких пиріжків з м’ясом та капустою до смаженини, з маком, сиром   та  калиною до  меду.   Вина теж  було   вдосталь, а  ще стояв жбан медяної сити  та запітнілий — з холодного льоху — глек  хлібного сирівцю.