— Отже, як я зрозумів, ти не проти, щоб  цей  стіл зайняв Володимир?

— Ви  вже  знаєте мою  думку  з приводу цього. Все  залежить  від Володимира. Він  теж  мій  син!

Ігор  полегшено зітхнув. Здається, недаремно сурганилися  вони з  Ярославною та  дітьми в  таку  далечінь. Тепер, справді, все  залежатиме від  Володимира, від  його  мудрості й зговірливості. Князь-отець зробив перший крок!

На  цьому можна було  б  і  кінчати мову, та  Ігор, коли їхав  сюди, леліяв досягти ще  однієї цілі.  Як  і всі  Ольговичі,  він  був непомірно честолюбний, мав  палкий і неспокійний характер. Це  честолюбство і ця  нестримність характеру  наштовхувала його  на  думку  домагатися в майбутньому Київського  великокнязівського  стола. Для   цього потрібні союзники. Одним з таких союзників — і могутнім союзником!   —  міг  би  бути   Ярослав Осмомисл. Коли  б  захотів, звичайно. Його слово, його  збройна підтримка багато важать  на  Русі!  Однак чи  захоче?!

— Княже, ми  з  Ярославною все  зробимо, щоб  княжич Володимир став  добрим сином, — завершив Ігор  розмову про  свояка і тут же звів  на  інше: — Тепер хочу  знати, отче, твою  думку  про  діла  київські. Вони всіх  нас  турбують...

Осмомисл пильно зазирнув Ігореві в очі,  як це він робив завжди, коли хотів прочитати потаємні думки співбесідника, і тихенько побарабанив пальцями по  столу.

— Діла  галицькі мене турбують значно більше, ніж  діла київські, Ігорю. Та коли хочеш  знати мою  думку,  то я скажу, що  відтоді, коли в  Києві сів  Святослав і  поділив владу  з Рюриком, в Київській землі  нарешті запанував мир, якого там не було багато літ. А мир  — це благо. Кажу  про  мир  між руськими князями...

— Я  згоден  з  тобою,  княже.  Але  я  не   про   те...   Хто, на  твою  думку, посяде великокнязівський  стіл  після Святослава?

— А хіба  Святослав захворів?

— Та ні,  при  здоров’ї.

— То  чого  ж ти його  передчасно ховаєш?

— Боронь Боже!  Я не ховаю!  Хай  живе  на здоров’я! Та в житті   все  буває, особливо коли людині звернуло на  друге півстоліття...

Ярослав сумно усміхнувся: йому  теж  давно звернуло.

— Якщо таке  трапиться, то  великокнязівський стіл  посяде  найспритніший... А чого  ти  завів  про  це  мову?  Чи  не приміряєшся,  бува, діткнутися стружієм стола Київського?  — Ярослав знову пильно зазирнув в Ігореві очі.

Однак  Ігор  не   збентежився.  Він   взагалі бентежився рідко.

— А чому б і ні, княже? Хіба я не князь, не Рюрикович?.. Звичайно, не  зараз, а тоді,  коли настане мій  час.  Та готуватися  треба  завчасно.

— Що  ти маєш на  увазі?

— Княже, мені  потрібна твоя  допомога — твоя  доблесна дружина.

— Отак  зразу?  І для  чого?

— Ні,  ні,  не  думай, що  я  хочу  йти  на  Святослава. Я не підніму котори. Правда, він  ніколи по-дружньому, по-братерськи не  ставився до мене та моїх  братів, навіть, траплялося, чинив нам  біди,  а нині має  серце на мене, та Бог  йому судія!  Я ще  молодий і ждатиму свого часу... А військо мені потрібне для  війни з половцями. Ти  сидиш від них  далеко, у нас  за спиною, і не відчуваєш, якою грозою дихає  степ  на нас.  Посулля Кончак уже  зніс. Все  частіше заглядають половці і в моє  князівство. Пора дати  їм доброго одкоша!

— Святослав дав  цього року...

— Я теж,  хан  Обовли і чотириста його  воїв  і досі  сидять у мене в колодках. Ждуть  викупу...

— То  для  чого  тобі  моя  дружина?

— Для  походу на  половців.

— Хочеш слави зажити, щоб  легше стрибнути на  Київський стіл?

Осмомисл лукаво прищурився. Хитрий і досвідчений був старий галицький князь.

Ігор  зрозумів, що  з тестем треба  говорити навпростець, бо  він  читав приховані  думки співбесідника  як  по  писаному.

— Так, отче,  мені  потрібна перемога, і не абияка, а славна,  не  заради самої перемоги, а для  майбутнього. Вона допоможе мені  прокласти шлях  до Золотих воріт!  Та  власних сил  у мене замало...

— У кожного з нас, навіть у мене, замало сил, щоб  змагатися зі Степом. Тільки гуртом зуміємо ми  зупинити поганих.  Святослав навесні закликав і мене взяти участь  у поході,  але  старий я  вже  став, щоб  іти  за  тисячу верст, тому дав  дружину і послав її з воєводами...

— От  і мені  дай,  і я здобуду славну перемогу і для  себе, і для  тебе.

— Ні, Ігорю, не  дам.  Що  подумають Святослав і Рюрик, якщо моя  дружина помине їх землю і піде  аж  у Сіверщину? Чи   не   подумають вони,  що   я  хочу   разом  з  тобою  взяти Київ  на   щит   з  двох   боків?..  А  потім:  не   діло   ти   замислив   —  воювати  самому  половців.  Якщо  вже   їх  бити,  то треба  бити   так, як  робив колись Мономах, а  тепер робить Святослав, —  щоб   аж  курява з  них   летіла, щоб   назавжди відбити в  них  бажання нападати на  Русь!  А  ти  хочеш подражнити, як  ос.  Від  того  вони тільки зліші  будуть... Якщо вже  хочеш  іти  на  них, то  йди  разом з великими київськими князями.  І  половців добре полякаєш,  і  слави  заживеш. І дружину я  тоді  дам  тобі, — завжди пришлю тисяч п’ять воїв... Це  має  останнє слово. А тепер ходімо до  дітей, хочу побавитись  наостанку,  перед вашим  від’їздом, з  онучатами.

Ігор  стиснув губи  і мовчки встав. Власне, він  не  дуже  й сподівався на  те,  що  Ярослав з  першого слова так  і дасть йому  полк воїв,  та  все  ж  відмова була  дошкульна і боляче хльоснула по  князівському самолюбству.

— Шкода, княже, — сказав він з удаваною веселою усмішкою.  — Доведеться твоїм онукам, як  виростуть, ділити і так невелике Новгород-Сіверське князівство на  зовсім дрібні уділи...

— Нічого, хай  ростуть, а життя розпорядиться по-своєму — кому  грива, а кому  хвіст,  — відповів Осмомисл і пропустив у двері  поперед себе  Ігоря та Ярославну.

З Галича Ігор  з сім’єю виїхав у ясну  морозну днину, та вже  зразу  за  Дністром погода зіпсувалася: настала відлига, небо  затягнуло хмарами, сійнули холодні осінні дощі.  Дороги  перетворилися на справжнє болото. Ярославна з дітьми не  вилазили з  критого воза, а  Ігор, насунувши на  голову каптур мокрої киреї, їхав  верхи  і слідкував, щоб  усе  в його невеликій валці  було  в порядку.

До  Києва, замість десятого дня, як  сподівалися, добралися увечері аж на  п’ятнадцятий.

Ігор  повернув валку  в провулок до боярина Славути, де завжди зупинявся, коли приїздив до Києва.

Славута був дома. При світлі  смолоскипа зійшов з ґанку у двір,  упізнав Ігоря.

— Княже! — розкинув для обіймів руки. — Дорогий мій! Звідки? Яким побитом?

Старий боярин  безмірно зрадів несподіваному гостеві, якого не  бачив кілька місяців. Він  поцілував Ігоря в холодну мокру щоку і запросив до хоромів.

— Я з сім’єю, боярине, — зупинив його  Ігор. — З княгинею Ярославною, з  дітьми та  з  почтом. Їдемо з  Галича.

— Так  це  ж чудово!  Княгиня Ярославна! Діти!  Зараз ми приготуємо все  для  дорогих гостей. — Він  заметушився  і почав гукати до челяді: — Гей,  люди!  Топіть грубки!  Готуйте гарячу вечерю! Засипте вівса  коням та покладіть сіна!  Та швидше повертайтеся! Ну?

Широкий боярський двір  ураз  ожив. Запалали смолоскипи, в хоромах засвітилися свічки. Челядники борзо бралися до роботи: несли дрова, різали півнів, засипали в жолоби  обрік, діставали з горища сіно.

Славута привітав Ярославну як  доньку — обняв, поцілував  у лоба, повів з  дітьми до  хоромів. Ігор  деякий час  ще порядкував у дворі, аж поки люди  і коні не були  поставлені на  нічліг. Потім зайшов до боярської хоромини.

Тут уже палахкотів у грубці вогонь, діти  пили з коржами та медом гаряче молоко, що  виганяє простуду з горла. Текля вносила перини та ковдри — слала їм постіль на  жовтій, вимитій до блиску дощаній підлозі.

Коли дітей  поклали спати і погасили свічку, Ігор, Євфросинія та  Славута перейшли до  боярської хоромини, де був накритий стіл.  Усе,  що  мав  кращого і смачнішого, боярин  звелів подати сюди.