Усі  повернулися до  Святослава. Справді, що  порадить великий князь?

Святослав рукою відкинув назад сиву   чуприну, трохи відпив з  келиха сити   і,  подумавши якусь хвилину, сказав:

— Ми  з  великим князем Рюриком уже  кріпко думали, що  нам   робити. Звичайно, посилати на  всю  зиму  в  Поле військо нерозумно. Та  й  хто  витримає таку  зимівлю? А от держати на  Хоролі, Пслі та  Ворсклі в зимівниках таємних вивідачів можна. Як  тільки вони помітять половців, то  від вити[50]  до вити  звістка за один день  дійде  до нас  — у Київ,  у Переяслав, у Чернігів... А ми,  держачи рать  напоготові, негайно виступимо і зустрінемо супротивника десь  на  Сулі, а то й на  Хоролі... Чи  згодні на  це?  Чи  так  я кажу?

Першим відгукнувся Володимир Глібович:

— Я згоден.

— А ти,  Ярославе? — Святослав повернувся до брата.

— Іншого виходу у нас  немає, — відповів той  ухильно.

— Отже, ти згоден піти  разом з нами в Поле? — перепитав  Святослав.

— Згоден, — нахилив голову Ярослав, і ніхто  не  міг  побачити його  очей.

— А ти,  Ігорю?

— Сіверські князі підуть!  — твердо сказав Ігор. — Всі підуть — і я, і Всеволод, і Святослав Рильський, і Володимир Путивльський...

Рум’яний Святославів вид  прояснів.

— От і добре!  Вісім  князів уже згодні йти  в Поле. А тим часом, поки Кончак збиратиме сили, домовимося з іншими князями. Половці об’єднуються для  рішучого бою  з нами, і Русь   не  повинна  дрімати! Всі  разом грудьми станемо на захист рідної землі!

Останні слова великого князя  потонули в  гучних  вигуках:

— Не  пустимо поганих на  Русь!

— Загородимо їм дорогу  своїми щитами!

— Смерть Кончакові!

— Слава князям!

— Хана  Коб’яка сюди! Хочемо побачити поганина-кощія в колодках!

— Усіх  ханів  приведіть! Хай  поглянуть на  руську славу, а свою  ганьбу!

Ця   думка сподобалася  всім.  Багато  голосів  підхопили  її:

— Ханів  сюди!  Ханів!

Святослав подав знак гридню Кузьмищу:

— Візьми сторожу, приведи Коб’яка з братією!

Йому і самому хотілося показати полонених брату  Ярославу  і двоюрідним братам Ігорю та Всеволоду, які  не брали участі  в переможному поході.

Кузьмище вклонився:

— Миттю будуть  тута,  княже!

Однак з’явився він  не  скоро. Гості  встигли випити чимало пива і  сити, з’їсти половину наїдків, перш ніж  він з молодими гриднями ввів  Коб’яка і ханів.

Полонених поставили на  проході, між  столами, неподалік  від князів. За час,  проведений у неволі, вони змарніли, жовто-сірі від  природи, ще   більше поблідли й  посіріли. Коб’як теж схуд, гострі вилиці кістляво випирали з-під шкіри,  вузькі очиці люто  косилися на  князів та боярство.

Кузьмище поклав йому  на  шию важку, мов  довбешка, руку  — пригнув ханову голову в низькому поклоні.

— Кланяйся князям, поганцю! Ще  раз  і ще!

Молоді гридні зробили те ж саме  з іншими ханами. Святослав   махнув,  щоб  відпустили,  повернувся   до Коб’яка:

— Ну що,  хане,  важко в полоні? Не подобається? Крутиш носом? А скільки ж нашого люду ви тримаєте у себе? А скільки  загнали в сиру  землю? Думав про  це?

Коб’як хитнув головою, як  норовистий кінь, коли на нього насіли оводи.

— Прийде час,  княже, і  ти  стоятимеш  переді мною та моїми родовичами, як  я нині перед тобою, тоді і дізнаєшся, як  бути  в полоні!

Всі обурено загули: це була  погроза. Але Святослав підняв  руку.

— Чому  ж не жив  з нами, як добрий сусіда?  Чого  плюндрував  нашу землю? Чому   знову збирався напасти на  нас? Легкої поживи захотілося?

— Ви  самі  накликали мене сюди... Поряд з тобою, княже,  сидить князь Ігор  і не  дасть  збрехати. Це  ж він  на  твоє прохання покликав мене  та Кончака разом воювати Рюрика! Хіба  не  так?

Ігоря пересмикнуло. Святослав спохмурнів. Що  було,  те було.  І зовсім недавно, якихось чотири чи п’ять  років тому. Та навіщо про  це  нагадувати тут?

У Рюрикових та Володимирових очах  блиснули насмішкуваті  вогники. А київські бояри, ці багатії, незалежні вельможі, що  на  свій  розсуд запрошували до Києва князів і нерідко проганяли їх, відверто засміялися.

— Прикуси язика, рабе! Довгого матимеш — вкорочу! — спалахнув Ігор. — Не  тобі  згадувати минуле! Ліпше думай про  день  завтрашній — що  він  тобі  принесе. Ось  ми  дізналися, що  Кончак підбиває ханів  на  велику війну проти нас. Так  от,  якщо він  справді сунеться на  нашу землю, то  першою  полетить твоя  башка з пліч!

— Дякую, що  сказав. Тепер знатиму, що  мене жде.  Але ти  сам  стережись! І думай   не  про  день  завтрашній, а  про нинішній, — відрізав Коб’як,  хижо  повівши прищуреним оком  по столу.  — Бо хто відає, чий  вік довший? Хто тут може сказати, до  кого  першого підійде щербата з косою? Може, до тебе,  Ігорю? А може, до князя Святослава?

Коб’як раптом відштовхнув Кузьмища, нахилився над столом, блискавично вирвав застромленого в копчений окіст захалявного ножа і, майже не цілячись, сильно метнув його в Ігоря.

Ніж  просвистів, мов  стріла, направлений твердою рукою прямо в груди  князеві, але Ігор  устиг  відхилитися. Ніж  пролетів  побіля його  плеча і глибоко ввігнався в живіт  молодому чашнику, що  стояв позаду.

Чашник упав.  Крик болю  і жаху  пролунав на  всю  гридницю.

Ігор зблід.  Всеволод і Володимир Переяславський намагалися видобути мечі, та, сидячи за столом, у тісноті, не  могли цього зробити. А Коб’як, побачивши, що промахнувся і ненависний йому  князь сидить живий і неушкоджений, кинувся на  нього з  розчепіреними пальцями, щоб  схопити за  горло.

Тут його  й наздогнав важкий Кузьмищів меч,  в одну мить відділивши ханову голову від тулуба.  І впав  Коб’як у гридниці Святославовій — без  слави, як  підлий убивця.

За  Ігоревою спиною корчився в  передсмертних  муках Святославів чашник. У  гридниці стояв неймовірний  шум і ґвалт. Гості  посхоплювалися, вимагали скарати на  горло всіх ханів  і, зібравши вісько, не ждучи  нападу Кончака, йти на  нього війною.

Святослав сидів  поблідлий, розгублений. Йому на допомогу  кинувся Славута, нахилився до вуха.

— Княже, не  піддавайся почуттям. Гарячі голови вмить порубають полонених, а це на руку Кончакові, бо полегшить йому  об’єднання всіх племен половецьких. Та й похід  не на часі.  До  походу треба  готуватися...

Порада була  слушна, а головне, привела до  тями великого  князя. Він  підвівся, розпорядився допомогти пораненому чашнику, ханів   вивести, мертвого Коб’яка винести.

Гамір  і пристрасті поволі затихли, вгамувалися. І хоча всі були  пригнічені тим, що  сталося, однак згадали, що  на столах ще  багато смачної їжі,  що  ще  не подавав сьогодні свого голосу Славута, а смерть половецького хана  — не  така  вже важлива причина, щоб  перервати князівський пир. Згадали це  всі  і,  заповзявшись біля  наїдків та  напоїв, поволі знову розвеселилися. Забули і про  Коб’яка, і про  його  братію,  і про  похід, до якого щойно так  палко закликали один одного. Хтось  перший захотів почути спів  Славути, інші  підтримали.

— Славуто, заспівай!

Славута не  примусив просити себе  довго. Кинув руки на  струни, пройшовся по  них  кілька разів, діждався тиші  — аж  у  вухах  від  неї  задзвеніло —  і  враз   високо, протяжно завів: