Яке  ж було  його  розчарування, коли у Ведмежій долині сторожа застала тільки пригасаючий жар половецьких багать та свіжий кінський помет.

Володимир з досадою вдарив по  луці  сідла.

— Утік! З-під самісінького носа втік, клятий! Воєвода Шварн розрадив його:

— Княже, не  кажи так:  утік...  Просто змінив стійбище, щоб  коням був  свіжий корм. Я певен, він  десь  недалеко,  і ми  знайдемо його. А тим  часом підійдуть великі князі.

— Що  ж ти радиш?

— Дати  людям і коням перепочинок на обід.  А підійдуть князі — разом рушимо услід  за поганими. Самим зариватися  не  слід.

Володимир погодився.

Вони швидко спішилися. Із дорожних міхів,  приторочених  до  сідел, насипали в похідні рептушки вівса, дали  коням, а самі  заходилися гризти житні сухарі  — хто з солониною, а хто з в’яленою рибою.

Незабаром прибули князі та Кунтувдей. Після нетривалого   перепочинку  Святослав  розпорядився  лаштуватися бойовим строєм. У чоло  знову став  Володимир, ліве  крило зайняв Рюрик, праве — Всеволод Чермний з киянами, легка  кіннота Кунтувдея трималася позаду.

Першим рушив Володимир. Його сторожа зразу  поскакала на  далеке шелом’я[55]. Попереду помчали Кузьмище з Івашком. Ледь помітний, розмитий весняною водою слід вів їх усе вперед і вперед.

Дощ   перестав,  хмари  розступилися,  і  над   неозорими хорольськими полями блиснуло веселе сонечко.  Під  його теплим  промінням  ще   дужче   задзюркотали струмки, на горбах зачорніла земля, в  повітрі по-справжньому  запахло весною.

Кузьмище їхав  по  гребеню шеломені, Івашко лівіше від нього, понад схилом, звідки було  видно долину. Обидва пильно оглядали долину, але  ніде  нічого — ні  людей, ні коней, ні гостроверхих темних веж.

Так  тривало довго. В серця закрадалася тривога — де ж Кончак? Невже повернув назад, у свої придонські степи? Чи рушив якимось тільки йому  відомим шляхом на  Русь?

Івашко поправив за спиною лука, поклав списа на гриву коневі і підвівся на  стременах, прикриваючи  долонею очі від сонця. І раптом охнув  з несподіванки:

— Половці!

За  гребенем гори, в  широкій долині, поміж лозняком та вільшняком, бродили в пошуках корму незліченні табуни  осідланих коней. Попід горою, на  узвишші, палали вогнища,  темніли вежі  на  широких санях, вешталися степовики.

Івашко гукнув  Кузьмищеві, щоб стежив за ворогом, а сам чимдуж помчав до війська, що  йшло слідом.

— Княже, половці! Стоять у долині!

Дочекавшись Святослава, Рюрика та Всеволода Чермного,  що  поспішали на  допомогу, Володимир повернув полк лицем до противника і витягнув меча.

— А потягнемо, братіє!  На  супостата!

З’їхавши на  гору,  переяславці широкою хвилею ринули вниз. Слідом за ними рушили дружини інших князів. Володимир мчав  попереду. Меч  розтинав запашне, напоєне весняною вологою повітря, очі князеві сяяли, миготів на сонці його  золотий шолом, а довгий червоний шарф, вив’язаний на щастя княгинею Забавою, розвівався за плечима, як стяг. Позад нього гремів гул копит.

Стрімка, смілива атака русичів була  для  половців і для самого Кончака як  грім  серед  ясного неба. Ніхто не  ждав нападу урусів.  Коні в пошуках поживи розбрелися ген-ген по  широкому лузі.  Кожен був  зайнятий  своїм ділом:   хто сьорбав із  закіптюженого казана гарячу юшку, запиваючи нею  солодкаву варену конину і гріючи перемерзле за  багатоденний похід   нутро, хто  лагодив  взуття чи  зброю,  хто білував коня, готуючи м’ясо до вечері, а інші  просто тинялися по  стійбищу без  усякого заняття. Тому  поява русичів, що  темною хвилею котилася з гори, на  якусь мить  приголомшила всіх.  Зчинився страшенний переполох. Покидавши   все,   половці з  лементом помчали  до  коней. Бо   чого вартий половець без  коня? Без  коня він  — що  кречет без крил!..

Охоплені жахом степовики, залишивши напризволяще стійбище з юртами, вежами, котлами, бігли  по  узліссі, падали, лаялися, кричали, хапали коней і тікали на протилежний бік  долини.

Кончак з трьома сотнями охоронців спочатку хотів  було вчинити опір, але  тут  з-за горба виринули свіжі   київські дружини, і він,  завернувши коня, кинувся навтьоки.

Половці тікали, як  хто міг: одні  верхи, інші  чеберяли по грузькому снігу пішки. Їх наздоганяли, брали в полон, а тих, хто здіймав зброю, топтали кіньми, рубали мечами чи бойовими топірцями.

Сотні полонених, табуни коней, чимало саней з вежами, шабель, списів, луків, котлів стали здобиччю переможців.

Святослав сидів  на коні в оточенні бояр та воєвод. Перемога  була  повна, і старий князь не  міг  приховати задоволення.

— Хане, — повернувся до Кунтувдея, — наздожени втікачів!  Спіймай мені  Кончака! Приведи клятого на  аркані! Вся  здобич, що  потрапить до твоїх  рук,  твоя!

Хан  глянув удалину — ошкірився.

— Дякую за  ласку, княже, — і, щось крикнувши почту, як  вихор, полетів з гори.

За  ним помчали чорні клобуки.

Та найбільшою радістю для  князя була  звістка, що  в полон  узято  бусурменина з його  «живим вогнем».

— Приведіть його  сюди!  — наказав Святослав. Бусурменина привів сам Володимир. Кузьмище та Івашко  привезли вежу  з «живим вогнем», поставили на  горбі.

Святослав кинув пильний погляд на  кремезного чорнобородого чолов’ягу середніх літ, на його  величезний тюрбан та золоті персні на  пальцях, суворо запитав:

— Як  тебе  звати?

Той  кліпнув випуклими чорними очима, знизав плечима,  — мовляв, не  зрозумів.

Славута переклав запитання по-половецькому.

— Мене звати Сулейманом, мій  шахиншаху[56], — відповів бусурменин.

Сулейман не  знав, хто  перед ним, але  золотий шолом і важке золоте ожерелля, що,  спадаючи на кольчугу, прикривало шию,  підказали йому, що   це  верховний правитель урусів.  І він  схилився в низькому поклоні.

— Це  ти,  кажуть, привіз «живий вогонь» Кончакові з-за Обезьких гір?  — прозвучало нове  запитання.

— Я,  шахиншаху.

— Покажи!

Той  знову вклонився і мовчки підійшов до  саней, біля яких  стояли Кузьмище і Івашко, зняв повстяне покривало.

Святослав, Володимир та бояри з превеликою цікавістю глянули на ніколи не бачений ними лук-самостріл, що майже нічим не  нагадував лука.

— Чим же він  стріляє?

— Вогнем, шахиншаху. — І Сулейман взяв  із саней довгасту  череп’яну трубку  з прядивним ґнотом.

— Покажи, як  це  робиться!

— Мені потрібні десять воїнів для  допомоги.

— Я чув,  усі п’ятдесят?

— Як  завжди, мій  повелителю, люди  все  невідоме і незвичне схильні перебільшувати... Мені потрібно лише десять чоловік, щоб  допомогти натягнути тятиву.

Святослав кивнув — підійшло десять гриднів.

Сулейман спочатку зняв шарф, розіслав його  на  мокрому снігу,  став на коліна, помолився, потім  поклав одну трубку  у дерев’яний жолоб катапульти і  націлив його   в  поле. Показавши воям, як накручувати барабан, що,  в свою  чергу, натягував тятиву, викресав вогню і підпалив ґніт.  Потім ще раз  прицілився і смикнув за дерев’яну ручку.

Різко тенькнула тятива, грюкнув барабан.

Ні  князі, ні бояри, ні гридні не  встигли оком змигнути, як  чорна тінь  блискавично піднялася вгору, розсипаючи з ґнота іскри, а потім  дугою плавно опустилася в долину і впала в сніг, вибухнувши димним червонястим полум’ям.

Вражений Святослав не міг відірвати очей  від вогню, що швидко розтікався по схилу. Здалеку здавалося, що то горить сніг.

Бояри і старші гридні перехрестилися.

— Славуто, ти  бачиш? — спитав оторопілий князь. — Що  б було,  коли б Кончак обложив наші городи?

— Згоріли б дотла, — коротко відповів боярин. — Наше щастя, що  ми  погромили його  сьогодні!

— Запитай бусурменина, чому Кончак відразу не пішов на нашу землю, а  зупинився на  Хоролі. Це  мені незрозуміло.

— Спочатку він  захворів, хай  береже його Аллах, мій повелителю, а потім почалася сильна відлига, і великий хан усе ждав  морозів і кращої дороги, — відповів Сулейман.