— Але ж їх треба  відігнати від наших рубежів зараз, сьогодні!  — вигукнув Святослав. — Бо  поки ми  об’єднаємося, то  вони  висічуть наш  люд   упень, —  нікого буде   об’єднувати.

— Для  цього ми  і їдемо  нині і до Ярослава, і до Ігоря, і до Всеволода, щоб  зупинити ворожу навалу... Та  головною метою твого   життя, Святославе, було  і є  об’єднання  Русі! Хіба  не  мріяв ти  про  це  тоді,  коли був  князем НовгородСіверським, і тоді,  коли сидів   у нашому благословенному Чернігові?..

— Ми  разом мріяли про  це,  друже, — Святослав поклав руку  на  Славутине коліно. — Разом! Та вже  ось  і чуби  наші вкрилися густою памороззю, а ми  все  ще  мріємо про  це... Бо несила наша... Не об’єднати нам того, що не об’єднується!.. Спробуй прихилити до  Києва гордого Ярослава Осмомисла — не прихилиться! Підпер гори  Угорські своїми залізними  полками і сидить собі,  мов  король, у своєму Галичі, на високій горі,  воює з непокірним боярством, що  теж  стало таким же  злом, як  і князівські чвари, — і не  думає про  те, що  Київ ледве  тримається під натиском кочовиків... А Всеволод Володимир-Суздальський! Могутній князь! Своїми полками міг  би  Волгу  вичерпати і Дон  розплескати! Та  ба! Сидить за  лісами, за  глибокими ріками, і не  страшні йому половці, бо далеко сидить... І про  всю  Русь  голова йому  не болить!.. Навіть брат,  рідний брат Ярослав не пособляє мені, а таємно ставить палки в колеса! То  що  говорити вже  про інших князів!

Святославів голос затремтів. Славута обняв його  за плечі.

— Важко тобі,  княже-друже! Важко! І все ж треба  вистояти! Половці — сила  грізна, та все ж не така, що  зламає нас на  корені! Ми  зуміємо протистояти їй!..  Страшно інших — тих народів невідомих, племен диких — гогів та магогів[60], які прийдуть із земель східних, незнаних, щоб  покарати нас  за гріхи  наші!  Перед ними Русь  не  встоїть, якщо залишиться роз’єднана, як  нині!.. Ось  цього треба  боятися нам, княже! Від цього щодня і щоночі проймається тугою  моє  серце!

Тихо за  бортом  човна  хлюпочуть сині  води Десни,  і дзвінка тиша стоїть над  весняною землею. І так  же  тихо точиться розмова двох сивоголових мужів,  яких  доля поєднала  в  дитинстві і  провела через довге життя незрадливою стежкою дружби.

На  підході до  Новгорода-Сіверського  Славута несподівано  занедужав. Його раптом затрясла пропасниця, поперек мов  переломило навпіл, голова запалала вогнем, а ноги так охололи, ніби  їх обкидало снігом.

— Ох,  важко мені, — поскаржився. — Невже це  смерть моя? Хоча  б до Ігоря допливти та побачити мого  князюшка любого...

Святослав не ревнував свого друга  до Ігоря, бо знав, що то  була  не  дружба, як  між  ними, а зовсім інше почуття — батьківське. З особливою силою воно розгорілося тоді,  коли Славута осиротів, утративши майже одночасно жону  і сина. Не  дивувало його  й те, що з усіх молодших Ольговичів Славута найбільше уподобав Ігоря. Чесний, прямодушний і безмірно сміливий, Ігор  завжди привертав до  себе  серця всіх, хто  його  пізнавав ближче. Був  час,  коли між  Святославом та Ігорем тривала якщо не  дружба, то  братерська приязнь, і тільки великокнязівський стіл,  якого не без допомоги Ігоря  домігся Святослав,  охолодив цю  приязнь і  вніс   у  їхні стосунки якусь незрозумілу холодність чи навіть ворожнечу. Бо ж володаря або бояться, або зневажають і завжди заздрять йому.

— Ну  що  ти,  друже!  Допливемо! — підбадьорив боярина князь.

З Путивська він  послав гінця в Новгород-Сіверський  до Ігоря, щоб  той  ждав  їх на  пристані з носилками.

Ігор  зустрів їх з великим почтом. Хворого на кінних носилках вивезли на  гору,  в князівський замок, де Ярославна вже  розпорядилася приготувати для  нього простору, добре натоплену хоромину, і постельничі миттю поклали його  в ліжко. Князівський чашник приніс гарячого молока та миску  шуликів з медом, а древній знахар Гук,  що  знахарював при  князях уже  півста літ,  — жбан холодної води  з оцтом, щоб  охолоджувати недужому лоба, та торбину гарячих висівок, щоб  зігрівати ноги.

До  шуликів Славута не  доторкнувся, а  молока випив. Мокрий холодний рушник, якого Гук щохвилини прикладав до палаючого лоба, витягував з голови жар,  а гарячі висівки змусили застиглу кров швидше зануртувати в ногах, і вони незабаром зігрілися.

Славуті стало легше.

Після вечері  до нього  прийшли обидва князі — поважний сріблоголовий Святослав та стрункий чорнобровий красень Ігор.

Ігор  присів на  ліжко, потиснув Славуті руки.

— Як  тобі,  учителю? Важко?

Славуті справді було  нелегко, але  все  ж  не  так,   як  на човні, де,  як  не  кутайся, продимає вітер.  І він  сказав:

— Від турбот  Ярославни та твоїх, княже, мені  стало  ліпше.

— Я чекатиму, поки ти видужаєш, Славуто, — підсів до ліжка Святослав.

— Ні,  ні,  — заперечив боярин. — Не  жди  мене, княже... Я не  знаю, коли підведуся, а ти  повинен їхати!  Час  загубимо — не наздоженемо! Пливи — збирай дружину!.. З Ігорем домовився?

Святослав ствердно кивнув головою.

— Домовився... Ігор  охоче  погодився взяти участь  у літньому поході на  Дон  і жалкує, що  туман та  ожеледь перешкодили прибути взимку на  Хорол.

— Я радий це чути,  — сказав Славута і підвів очі на Ігоря.  — Княже, сину   мій,   наступають нелегкі літа  для  Русі. Погані об’єднуються, щоб  гуртом столочити нашу землю. А що  ми  протиставимо їм?..  Моє заповітне бажання — побачити вас,   нащадків Володимирових, у єдності і  любові! Тоді  нам  ні половці, ні ляхи, ні литва, ні гоги  та магоги не страшні! Тоді  й  умерти можна спокійно,  бо  знатиму: Русі ніхто  здолати не зможе... Почніть же ви,  братове, це єднання!..  Ігорю, сину мій, прислухайся до  голосу Святослава, підкоряйся йому, він  старший віком, він  великий князь київський, володар землі  Руської!.. Почни ти  — і за  тобою підуть  всі молодші Ольговичі, а там  і Мономаховичі та Всеславичі схаменуться...

— Учителю! — вигукнув Ігор. — Ти  говориш так,  ніби прощаєшся з нами і залишаєш нам  свій  заповіт!.. З  чого  б це! Хіба так  зле почуваєш себе?  Сам  же сказав, що  тобі  ліпше  стало...

— Поки маю  сили, хочу сказати те, що  думаю... Щоб не було  пізно...

— Не  буде! Я вірю  — ти житимеш...

— В шістдесят літ пора  оглянутися назад, зважити, чи по правді жив,  чи залишив після себе добро  чи зло,  чи полишив по  собі  хоч який-небудь слід  на  землі  — синів та дочок народив, дім збудував, поле  розорав, грудьми ворога зупинив, мудру  книжку написав... Чи  ніякого сліду  по  тобі  не  лишилося  — ні доброго, ні злого.

— По  тобі помітний слід залишиться, учителю, — сказав Ігор. — Твої  учні,  твої  літописи, твої  пісні...

— Е-е, мої  учні... Зараз вони виросли, стали князями  і роблять те, що їм на розум  спаде... Мої  літописи... Хто відає, в чиї  руки  потраплять вони після мене? У дружні чи  в зловорожі? Чи  не  витлумачить мій  наступник-літописець мої записи на  догоду  собі  та князеві своєму? І чи  взагалі судилося  їм  довге  життя? Бо  пергамент такий нетривкий, а вогонь  такий всепожираючий!.. Одні  пісні якийсь час  житимуть,  бо розлетілися по світу,  мов  ластівки, — дивися, якась і зів’є  собі  гніздечко у чиємусь серці!

— Ну  от,  бачиш!

— Ні,  мені  здається, що  не  все  я зробив, що  міг...  Доля була  щедрою до  мене. Син смерда, я  став, дякуючи долі  і добрим людям, боярином, темний як ніч хлопчина з берегів Дніпра-Славутича, я,  знову ж  таки завдяки долі  і  добрим людям, прозрів, став  освіченим книжником на  Русі, мені відкрили свої  знання Нестор і Сильвестр, Володимир Мономах і Кирило Туровський, Іларіон і Ян,  мудреці грецькі і єгипетські, іудейські і ромейські... Протягом півста літ я жив при  наймогутніших володарях землі  нашої, не  раз  у походи з ними ходив, славу  і неславу ділив... Я дуже  любив Руську землю, наші ріки  та ліси, степи і луги,  наших людей. Багато я бачив, багато пізнав, і шкода, що  зі мною все  це відійде у небуття... А мої  знання, мої  слова так  би пригодилися люду нашому, землі  нашій!