— Лозкази, стлийку, лозкази казоцку про Бабу  Ягу! — заблагав Жданко.

— Це не казочка, а билиця, те, що було насправді, — пояснив Ждан. — Послухай... Була  колись у мене та  у твого тата  сестриця Настя... Настуня... Така  гарна була,  розумна, метка, але  неслухняна. Все  норовила мене або  твого  тата, своїх  братиків, дубчиком хльоснути, за чуба  скубнути, кота за  хвіст  потягти чи,  як  ти,  квочку з кубла  зігнати. От  і догралася!.. Одного разу налетів на наше село  старий баба-ага, хан  половецький, з  ордою, багатьох побив, село  спалив, а мене,  твою бабусю Якилину  і  дідуся,  а  також Настуню пов’язав і потягнув у Половеччину. Ми  з дідусем утекли, і дідусь  по дорозі помер, бабусю я визволив, а сестриця Настя,  твоя  тета,  і досі  десь  знемагає на чужині. Не  відпускає її баба-ага... Такий клятий!

— Баба Яга — костяна нога!  Баба Яга — костяна нога!  — вигукнув Жданко і погрозив кулачком далекому, страшному ворогові, а потім підвів оченята на  Ждана. — А ти,  стрию, убий   Бабу   Ягу,  визволь тету  Настуню! Щоб не  мучилася! Підеш? Поборешся з нею?

— Піду, Жданку, піду! Визволю сестрицю!

Догоріла лучина в челюстях печі, вечеря закінчилася — пора  на спочин. Мати зібрала посуд, Любава зав’язала його у вузол, і всі підвелися. Не  хотілося розставатися — коли-то зійдуться знову разом? Але пора...

Біля хатини, пропустивши матір  у двері, Ждан притримав  Любаву за руку.

— Солов’ї які!  — і потиснув їй гарячі пальці.

Вони  поволі  пішли  стежкою  в  леваду. Прямо  проти них, за  Сеймом, на  синьому небі   висів круглий місяць, мов   князівський  щит,  і  в  його   яскравому  промінні  на городі  було  видно кожну галузку, кожну травинку. В густих   кущах  калини  витьохкували  солов’ї,  на   плесі   скидалася  риба,  і   теплий  весняний  опар  котився  понад рікою.

Рання весна, без затяжних холодів і дощів, давно пробудила  трави й дерева. Все довкола дихало, буяло  нестримною жагою життя, насичувало повітря такими пахощами свіжого зела, що  голова йшла обертом. А від стіжка, що  залишився з зими, пахло  далеким торішнім літом.

Ждан зупинився  і  заглянув  Любаві в  очі.   У  них   плавав  місяць  в  оточенні зірок,  а  в  кутиках  блищали  сльозинки.

— Люба  моя, як  мені  важко залишати тебе  одну!

— Жданку, моє  серце в тривозі. Ниє воно, болить... Хоч би  чого-небудь не  трапилося з тобою!

Ждан знав, що  з кожним, хто йде  на війну, може  трапитися  найгірше, але  втішав дівчину:

— Не  тужи, серденько, я не загину: у мене є оберега, яка не  дасть  мені  загинути.

— Що  ж це  за оберега?

— Ти,  моя  люба!  І кращої обереги я не  бажаю!

Любава заховала обличчя у нього на  грудях  і з тремтінням  у голосі прошепотіла:

— І ти,  Жданку, моя  оберега! Ти  моя  доля  і мій  світ  ясний!  А без  тебе  і світ  білий буде  мені  немилий!

Він  відчув   у себе  на  грудях  її  гаряче дихання і  своїми вустами знайшов її м’які трепетні вуста.

Їм  обом  здалося раптом, що  земля сколихнулася під  їхніми ногами, що небо  і місяць, і зорі пустилися навколо них у шалений дикунський танок, а  солов’ї так  розспівалисярозщебеталися, мов  весільні дружки.

Вони взялися за руки  і пішли до стіжка, а там  упали на м’яке прохолодне сіно і  забули про   все  на  світі  — і  про Кончака, і про  князя Ігоря, і про  наступний похід.  Тільки місяць та вони. Тільки місяць, зорі  срібні та їх двоє  на всьому широкому безмежному світі.

3

В  ту саму  ніч  на  далекій Росі, де  жили чорні клобуки, відбувалася подія,  що   мала відношення  і  до  сіверських князів, і до їхніх  воїв,  і до Ждана.

Аяп,  по  уруському звичаю, поставив собі  дерев’яну хатину  і в  ній  проводив усю  зиму. Однак, як  тільки з  землі сходив сніг  і починали броститись дерева, як  тільки степ  за Россю вкривався молодою травою, він виганяв туди на випас табун  коней, ставив юрту  і там  жив, уже  за  звичаєм своїх предків, усе літо.  Удень  його  підміняли батраки, і він  днював у Торцьку, а на ніч знову  повертався в юрту,  бо там йому легше дихалося. Та й інші  причини, про  які  він  не розповідав  нікому, навіть рідним, змушували його  до цього.

Юрта стояла на  горбочку, щоб  не  було  в ній  сиро і щоб вітром здувало мошкару. Тепла місячна ніч повнилася таємничими звуками, що  прилітали зі  степу та  з  лугу.  І Аяп, лежачи на  теплій кошмі, дивився крізь відкритий отвір, бо полог був  відкинутий, на  зоряне небо. Йому не  спалося. Тривожні думи  снували в  його   старій голові. Вже  більше півроку немає вістей від Кончака. Що  з сином? Живий він? Здоровий? Чи  досі  хижі  птахи  й кістки рознесли по  білому світу?

Собачий гавкіт обірвав його  думи.  Невже вовки?

Він  вийшов з юрти  і глянув на  долину, де паслися коні. Вони спокійно скубли траву.  Отже, не  вовки.

Собачий гавкіт наближався з  боку  степу. В  синій імлі вималювалася постать верхівця, який довгою хворостиною відбивався від собак. Хто  б це  міг  бути?

Аяп  відчув, як  у  нього раптом потерпли ноги. Невже Кончаків посланець?

— Віджени собак, старий! — почувся приглушений голос.  — А то бабки пообгризають коневі! Тсе-тсе!

З вимови Аяп  відразу зрозумів, що  це справді гість  з берегів  Тору, і прикрикнув на  собак.

— Аяп?  — запитав незнайомець.

— Аяп,   — тремтячим голосом відповів той.  — Хто  ти, джигіте? Звідки путь  держиш?

— Привіт тобі  від  сина Куна, — сказав той,  не  відповідаючи на запитання старого, і простягнув на долоні ханську тамгу.

— Він  живий? Здоровий? — аж кинувся Аяп.

— А що  йому  подіється? Тиждень тому  я бачив його, як ось  тебе.  Велів  кланятися...

— Дякую. Заходь, дорогий гостю, до  юрти. Поп’єш кумису, поїси бешбармаку, — стара приготувала мені, щоб неголодний був...  Як  же тебе  звати, джигіте?

— Джабаєм.

— Заходь, Джабаю. Тут безпечно — я сам.

Поки зголоднілий гість  їв і запивав з бурдюка холодним кумисом, Аяп  мовчав. А коли той  закінчив, запитав:

— А що  ж Кончак — живий, здоровий?

— Живий і здоровий, Аяпе, і велів  тобі  передати через мене все,  про  що  ти дізнався. Що  робиться в Києві?

Аяп  промочив кумисом горло.

— Князь Святослав задумав на  літо  великий похід.

— Куди?

— Хан  Кунтувдей каже, що  на  Дон. Тобто на  самого Кончака.

— Ов! Якими ж силами?

— Зараз він  поплив Десною у свої  землі  збирати військо і  домовлятися з  сіверськими та  смоленськими князями. А князь уруський Рюрик уже готується, — нещодавно прикликав до себе у Білгород хана Кунтувдея і наказав на кінець уруського місяця травня з усіма  чорними клобуками зібратися  біля  Заруба на  Дніпрі і ждати на  нього там... Щонайменше сім князів — Святослав, Рюрик, Володимир Переяславський, Ярослав Чернігівський, Ігор Новгород-Сіверський, Всеволод Трубецький та  Давид Смоленський,  рідний брат нашого князя Рюрика, — підуть  у похід.  Сила велика!

— Коли ж на  них  сподіватися?

— Хай  великий хан  Кончак сам  думає... А я б уже  зараз готувався!

— Дякую, Аяпе, — сказав Джабай. — Ти  зібрав дорогоцінні вісті... Хан  Кончак звелів передати тобі,  що  в Куна й волосина не  спаде з голови, якщо ти  і далі  вірно служитимеш  Дешт-і-Кипчаку!

— Вірно служитиму. А що  мені  робити? — зітхнув Аяп.

4

Рано в четвер, залишивши в Путивлі за старшого князя Володимира Галицького, Ігор  з сином та ковуями Ольстина  Олексича, яких   прислав Ярослав Чернігівський,  вирушив  у похід.  В суботу  до нього на  Пслі приєднався зі своїм полком князь Святослав Рильський, і з’єднане військо, що налічувало тепер шість тисяч  воїв,   попрямувало ледь  помітним путівцем на  схід  — до  Дону  великого. Йшло воно з обозом і сумними кіньми і розтягнулося на  добрих п’ять верст.

Князь Святослав привів з собою тисячу воїв,  як  і Володимир Путивльський. Був  він  веселий, щасливий, сидів   у сідлі  прямо, як  це звичайно роблять люди  невисокого зросту, підставляв сонцю своє  довгасте тонке обличчя, обтягнуте матовою шкірою, і видно було,  що  весняний похід  тішив його, що  йшов він  у Степ, як  на  веселу прогулянку.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: