— Славуто, я осліп!  — гукнув у тривозі.

— Ні,  княже, ти не осліп, то ти довго  дивився на сонце. Зараз це  пройде! — заспокоїв його  боярин.

За  хвилину Ігор прозрів. Знову з’явилося і  військо,  і небо, і високе дерево на  тому  боці  річки. З нього пролунав пронизливий  свист. То  половецький див-дозорець подав землі  чужій, незнаємій сигнал тривоги, потім упав  з гілляки на  коня і щодуху  помчав на  схід.

А  що   творилося в  степу!   Злякано  кигикали зегзиці[66], б’ючись грудьми об срібні плеса ріки, на протилежному березі  промчало стадо  нажаханих турів  — аж земля загула  під їхніми важкими ногами, заклекотали орли у високості, дихнуло  з далини вітром, ніби  перед грозою, і погнало по  молодій  ковилі незвичні для ока червонясті хвилі.  Коні іржали, били копитами, і вої  в сум’ятті і розпачі кричали, зводили до неба  руки, молилися.

А сонце зменшувалося і зменшувалося. Залишався лише вузький пруг,  як  серп  місяця.

Молоді князі, бояри і воєводи стояли пригнічені, налякані, розгублені.

— Чи  видите? — спитав Ігор. — Що означає знамення  се?

Всі мовчали. Хіба  не  ясно? Знамення на  горе! А Славута сказав:

— Княже, не  на  добро єсть  знамення се!  Не  на  добро! Ігор   похилив голову. Тривога і  розпач холодили йому серце. Що  робити? Що  сказати боярам та дружині? Повернути  полки назад? Не  зустрівшись з  половцями? Який же сором буде  йому!  Як  же після цього дивитися князям і людям  у вічі!

Він  похитав головою, і цей  порух  усі розцінили як  знак, що  в Ігоревій душі  боролися два почуття: страху  перед грізним знаменням і сорому, що  пектиме його  до самої смерті, якщо він,  зганьблений, без  бою  повернеться з походу.

Славута підступив ближче, промовив стиха, і голос його затремтів:

— Княже, знамення грізне, і я боюся за тебе...

— Не  слід боятися, учителю, — похмуро відповів Ігор.  — На  війні всі  ризикують однаково: і князь, і рядовий воїн.

— Ти,   мабуть, не  знаєш, Ігорю, що  це  знамення торкається передусім тебе...

— Мене? Чому?

— Бачиш, я не казав тобі  раніш, а тепер скажу: над  усім родом Ольговичів чомусь тяжіє лиха  доля, пов’язана з цим знаменням. Я  прослідкував в  літописах за  сто  років твій родовід — з тисяча сімдесят шостого по тисяча сто сімдесят шостий — і  виявив, що  за  цей   час  відбулося дванадцять подібних знамень і в ті ж роки, перед знаменням чи  зразу після нього, померло тринадцять Ольговичів... Невже ти хочеш  стати ще  одною жертвою?.. Чотирнадцятою!.. Ігорю, сину  мій,  вернися додому! Ніякий це не сором!  Тебе  зупиняє сама  рука  долі!..  Ромейські, гішпанські, франкські та чеські астрологи вважають, що  долями людськими, зокрема долями  володарів, розпоряджаються зорі.  А долями Ольговичів, як  бачиш, вершить само  сонце. Ні,  нехтувати цим  знаменням  не  слід,  Ігорю!  Бо  це  рука  самого Дажбога!

— Вернімося, княже! — підступив і тисяцький Рагуїл. — Усе  військо в  тривозі! Поглянь,  в  якому сум’ятті і молоді вої,  і старі  мужі!  В наші серця закрався страх, се Боже знамення не  на  добро єсть  нам!  Вернімося, княже!

Загули глухо  бояри і воєводи:

— Вертаймося, княже! Перст Божий застерігає нас! Вертаймося, щоб  не  було  нам  лиха!

Ігор  довго  сидів  на  Воронці мовчазний,  заглиблений  у важкі думи.  І всім, хто  зараз бачив князя зблизька, здалося,  що  він  постарів на  добрих десять літ.  Різкі тіні  — чи від  того,  що  сонце пригасло, — упали на  його  лице і зробили його  якимось чужим, суворим, потемнілим, чи  то був п’ятдесятилітній муж,  хоча  князеві щойно виповнився тридцять четвертий рік  і він,  по  суті,  був  ще  зовсім молодим чоловіком.

У війську почулися спочатку несміливі, а потім усе дужчі  й  дужчі  голоси, в  яких   забриніла ледь  уловима радість.

Ігор  підняв голову і стрепенувся, мов  скидав з себе  важкий  тягар. Сонце почало прояснюватися, згонити зі  свого ясного обличчя темну облуду!  Ще  тільки невеличкий його пруг   був  закритий круглою заслонкою,  та  й  він  помітно зменшувався.

Із Ігоревих грудей  вирвалося радісне зітхання. Він  почекав,  поки сонце очистилося зовсім, а потім  натягнув поводи, підвівся на  стременах і голосно, на  все  поле, де  згромадилося  військо, промовив:

— Браття і  дружино! Таємниць  Божих ніхто не  знає! Бог  — творець і знаменням, і вьому  світові своєму! Ми  ж потім побачимо, що  нам  Бог  дасть  — добро чи зло... Ви ось наполягаєте, щоб   я  повертав військо назад. А  я  не  можу повернути його і  йти   додому! Не  можу!  На   Осколі мене чекатиме брат  мій  Всеволод з дружиною. Що  ж з ним станеться, якщо ми  не  прийдемо? Невже залишимо його   на поталу ворогові? Ні,  я цього не зроблю, хоча б усі знамення світу  стали на моєму шляху!.. Хочу копіє надломити конець поля Половецького, з вами, русичі, хочу  голову свою  зложити або  ж іспити шоломом Дону!..

Він  промовляв натхненно, голосно, і  його   палкі слова розносилися довкіл, долітали аж  до останніх копій, наповнювали серця мужністю, підносили дух, підбадьорили воїв, змусили їх підтягнутися після знічення, приниження і душевного розладу, підняти голови і,  потрясаючи списами, прокричати славу  своєму молодому войовничому  вождеві.

— Слава Ігореві! Слава князеві нашому!

А він в цю хвилину був прекрасний — Ігор! Гарцював по високому пригірку на вороному коні, ніби  й не було  щойно відшумілого лихого знамення, і його  легкий червоний плащ майорів за  плечима на  вітрі,  мов  знамено. Золотий шолом блищав, як  сонце, очі сяяли молодецтвом, а міцна рука  вирвала з піхов  меча  і показала ним на схід,  за Малий Донець, туди,  де в землі  незнаній плинув великий синій Дон[67]

— Уперед, браття!  До  великого Дону!

Військо пішло на переправу, і не було  серед  воїв  жодного, хто б ремствував, огинався чи непомітно шуснув у кущі, мов  останній боягуз.

Ігор  тільки зовні здавався спокійним і впевненим у собі. Насправді ж у його  серці  бушувало сум’яття, а голова тріщала  від  тривожних думок і передчуттів. Він  розумів, що  без бою з половцями, бодай  без короткої зустрічі  з якою-небудь, хай і невеликою, ордою, без  перемоги над  нею  повертатися з півдороги додому — смерті подібно. Вся  Русь  насміхатиметься з нього!  А більше всього на  світі  боявся він  насмішки,  зневаги. Його самолюбна душа  не винесла б такого безчестя!   Душа  гордого  Ольговича!  Ні,   краще  смерть,  ніж зневага! Смерть у бою, на  людях  — красна!

Разом з тим  його  глибоко вразили суворі  застереження долі  — спочатку кінь   під  ним підбився, а  потім Бог  явив небесне знамення, що було,  як засвідчив Славута, пророчим і фатальним для  його  роду.

Йому загрожує явна небезпека! Смерть? Полон?

Що  ж,  він  воїн  і давно звик до  думки, що  одного разу шабля або  стріла, бойова сокира чи спис можуть не оминути його, як  і він  не  може  оминути своєї долі!

Тривожні думки й сумніви тіснилися в Ігоревій голові і сповнювали серце гризотою. Та зовні князь здавався спокійним, упевненим, іноді  навіть усміхався і весь  час  знаходився  попереду війська, ведучи його  все  далі  і далі  на  схід.  За два  дні  полки подолали відстань від Дінця до Осколу і, вийшовши на  Ізюмську сакму[68], досягли умовленого місця. Всеволода тут ще  не  було.

— Почекаємо, поки підійде брат  мій,  — сказав Ігор  і дозволив ставати на  спочив.

Всеволод прибув через два  дні,   привівши з  собою дві тисячі кметів-трубчевців та  курян. Це  були  відбірні рослі воїни, під  стать  своєму князеві,  добре озброєні та  споряджені  всім  необхідним для  далекого походу.

Наступного ранку об’єднане військо сіверських князів під  загальним керівництвом Ігоря круто повернуло понад Осколом на південь, до половецьких степів. Замір Ігоря був хитрий і обіцяв безсумнівний успіх.  Князь вирішив ударити на  половців не  в лоб  — через  Сулу,  Псло і Ворсклу, звідки Кончак, Кза   та  інші  хани   могли чекати нападу русичів, а обійти їх з тилу  і завдати короткого, але  сильного удару  по їхніх  стійбищах та кочовищах там, де вони не  чекають, — з-за Дінця.