Ігор  підняв голову.

— Скільки? Передусім — за воїв!

— За  воїв?  Тут просто: у вас,  на  Русі,  багато наших людей,  у нас  — ваших. Тож  обміняємо воя  за воя!..

— А за бояр, воєвод?

— По  сто  та по  двісті  гривень — хто чого  коштує!

— А за князів?

— По  тисячу гривень!

— А за мене? Кончак завагався.

— Дві  тисячі гривень! — вигукнув хан  Кза.

— Дві  тисячі!  Дві  тисячі!  — підтримали його  інші  хани. Ігор  скривив у гіркій усмішці рота.

— Все  моє  князівство не  нашкребе стільки!

— Нашкребе! Дістане! Або  згинеш у неволі! Як  хан  Коб’як  у Києві! — зі злістю кинув Кза.

— Мене взяв  у полон ваш  муж  по  імені Чилбук. Що  ж він  скаже? Якого він  викупу хоче?  — спитав Ігор.

— Чилбукові буде за це винагорода, а в полоні ти у мене, Ігорю!  — пояснив Кончак.

Бачачи, що  його  здобич вислизає з рук,  Чилбук випхався  з натовпу наперед, слізно заблагав:

— Але ж,  великий хане... Великий хане... Справді... Кончак перебив його.

— Я беру князя Ігоря на поруки, Чилбуку! Він поранений і  потребує лікування та  догляду, якого ти  не  можеш йому дати.  А князь, як бачиш, коштує дорого!  Він житиме у мене, бо належить не  одному тобі,  а всьому племені половецькому! А навзамін одержиш удвічі  більше, ніж  одержить нині перший-ліпший наш  воїн!  Тсе! Тсе!

Чилбук скривився,  скрушно похитав головою, поцмокав   язиком  і  відійшов  убік.   Не   сперечатися  ж  із  самим Кончаком!

Кончак дав знак, і хани  почали роз’їжджатися. Кожен зі здобиччю потягнув у свої  стійбища, до своїх  веж. 

Додому, на  Тор, Кончак повертався переобтяжений полоном і здобиччю. Ігореві дозволив узяти з собою кого  побажає і приставив до  нього сторожу. Князь побажав, щоб біля  нього були  Славута, Янь  і Ждан.

Сонце схилялося до  заходу. Курява, що  протягом  двох днів  висіла над  степом, вляглася, розсіялася, і зорові вершників відкрилося видовище.

Скільки сягав  погляд, у столоченому бур’яні лежали, мов снопи, вбиті  і вмираючі. Поміж ними бродили поодинокі степовики, підбираючи те,  що  ще  залишалося і  мало хоч яку-небудь вартість.

— Боже, Боже! Тут  цілий полк!   Дві  або  три  тисячі! — з болем вигукнув Ігор. — Погляньте, які  витязі!  Які  сміливці! Це  ж я завів  вас  сюди  на  загибель, браття мої!

Ось,  розкинувши руки, зі стрілою в грудях  лежить і дивиться розплющеними очима в голубе  небо  безвусий юнак. Лице біле,  кучері русяві, а темні брови навіки застигли на мертвому чолі.

Красень!

Чий же  то син? Чиє материнське серце обіллється кров’ю  в  далекій Сіверській землі, коли туди  прийде звістка про  нечуване побоїще? І старий батько заціпеніє від  горя, і  кохана дівчина затужить-заголосить над  блакитним Сеймом  чи  над  чарівницею Десною, і сестриці заквилять, мов чаєнята, на  порозі  рідної хатини! Але  ти,  витязю, вже  не почуєш їх...

А ось,  либонь, смерд — плоскінна сорочка, постоли на ногах, борода скуйовджена... Розкинув руки, лежить у бур’яні спокійно, мов  живий. І коли б  не  стріла в  грудях, можна було б подумати, що приліг спочити після важкої цілоденної праці біля  рала...

Хто  ти?  Звідки? Щось знайоме ввижається в  обличчі твоєму!

Ждан торкнув князя за руку.

— Це ж коваль Будило, княже! Пам’ятаєш? Заступив тебе собою!

Ігор  збентежився. Як не пам’ятати! Коваль Будило з Путивська! Язичник! Поклонявся своїм предковічним прабатьківським богам — Дажбогу, Перуну, Велесу, поклонявся нивам і лісам, рікам і озерам, дубам  і березам! І за це  сидів на цепу  у князівській темниці! А нині віддав  за князя життя своє!

І перед ним ти  винен! І перед ним ти  в  неоплаченому боргу!

Ігор  їхав мовчки. Стогони, що  долітали з усіх боків, гнітили його, розривали серце. Він  ладен був  затулити вуха  й очі,  щоб  нічого не  чути  й не  бачити.

Нараз Ждан кинувся вбік,  скочив з коня. Тужливий крик вирвався з його  грудей:

— Брате! Братику Йване!

Від  того  крику всі  зупинилися.  Кончак  зупинився  теж. Іван  лежав горілиць і  був  ще   живий. В  його  животі стриміла стріла, а поряд з ним темніла вузенька стрічка закипілої крові.

Почувши крик, він  розплющив очі,  ворухнувся. Довго дивився на Ждана, мовби не впізнавав, потім перевів погляд на  князя, на  половців, на  Кончака. Нарешті розціпив сухі, вкриті смертельною смагою вуста, тихо  промовив:

— Ждане, ти?  Я  так  тебе  кликав, брате   мій!  І ти  прийшов!

— Я тут,  Іванку! Я допоможу тобі! Я зараз... Іван заперечливо похитав головою.

— Мені вже   ніхто не  допоможе... Хіба   не  бачиш? — і поглядом показав на  стрілу.  — Не  в ногу,  не в руку,  навіть не  в  груди, а в  живіт, — а це  завжди смерть... Послухай... Якщо ти  повернешся додому...

— Я в полоні...

— З  полону повертаються... Тож  якщо повернешся додому,  доглянь моїх сиріток... Допомагай їм, поки виростуть... І матері... Матері не  кидай...

— Усе  зроблю, як  кажеш!

— От  і добре... А тепер ще  одне  прохання... Уволь  мою волю  — добий мене!.. Щоб не  мучився... Добий!..

— Ну  що  ти,  Йване! Як  можна!

Іван з великим зусиллям простогнав.

— Молю тебе  — добий!.. Візьми що-небудь...  Уламок списа абощо — і добий!

Ждан затулив обличчя руками, схилився коневі до гриви і голосно заридав. А Кончак, що уважно слухав  цю розмову, красномовним жестом показав охоронцю на  пораненого,  і той  одним ударом шаблі позбавив його  нелюдських мук...

Шлях їхній   лежав на  Тор, у кочовище великого хана, понад озером, де  загинули ковуї  і де  до  останнього бився яр-тур Всеволод. Береги озера, як і поле, були  завалені вбитими і пораненими. На  них  з огидно-радісним карканням уже спускалося вороння. Чим далі  вони від’їздили від Каяли,  тим  більше серед  кочівників проявлялася радість перемоги. Назустріч воїнам, що  поверталися з кочовища зі здобиччю, поспішали всі,  хто  міг  ходити. Лунали співи, гули бубни. Половецькі дівчата радісно зустрічали переможцівбатирів, приймали від  них  подарунки — золоті та  срібні хрестики, персні, фібули-застібки, гривні. Радість і веселість переповнювала серця кочівників.

А  на  серці у  Ігоря та  його супутників було  нелегко...

«Пересів ти, княже, із золотого сідла в сідло  поганина-кочівника, у сідло  рабське!» — думав  Ігор, з болем і тугою  озираючись на  безкраїй Половецький степ, де  полягло його військо.

На  Торі, біля  броду, Кончак під’їхав до Ігоря.

— Княже, ради  нашої колишньої дружби, ради  тих двох тисяч гривень, які ти рано  чи пізно внесеш як викуп за свою свободу, я  не  закую тебе  в  залізні пута  і не  кину до  ями. Я відведу  тобі простору юрту,  де ти житимеш зі своїми людьми,  з якими побажаєш. Тобі слугуватимуть двадцять джигітів з ханських та байських родин, вони ж і охоронятимуть тебе від  розбійників-татів, якими повниться степ. Ти  зможеш вільно їздити по кочовищу, полювати, розважатися, джигіти завжди будуть  до твоїх  послуг...

— Дякую, хане.  Ти  добрий, — відповів Ігор.

— Я не втрачаю надії  породичатися з тобою, Ігорю. Адже ми  свати, і діти  наші підросли. Твій  син  — витязь, а  моя донька — на  виданні.

— Майбутнє покаже, — байдужно відповів на  це  Ігор.

— Так, майбутнє покаже, — погодився Кончак і підвів очі.  — Чого ще  бажаєш, княже? Кажи! Вволю!

Ігор  пильно подивився на  хана.  Чого він  заграє з ним? Які  його  потаємні наміри?

А вголос сказав:

— Якщо живий мій  тисяцький Рагуїл, то  пришли його до мене, хане.  І священика б мені...

— Ну,  попів та  дяків ваших у нас  хоч  відбавляй! Якого захочеш, такого і пришлю...

— Я не хочу,  щоб  це був раб... Я хочу,  щоб  був зі святою службою!

— І таких  є достатньо! Серед половців уже багато хрещених.  Особливо коли мати  — русинка... Мій  син  Юрій теж похрещений... Отже, піп  тобі  буде!..  Навіть з Русі  привеземо... З города Дінця... Ще  що?