Ярославна перестала плакати, ще раз глянула на імлисту далину, що розділяла її з найдорожчими людьми, змахнула з ока сльозу, а потім покірно, мов дитина, почала спускатися з валу вниз.
Там до неї підступив Самуїл — змарнілий, зчорнілий, очі запалені, червоні. Заточуючись, мовчки вклонився княгині.
Ярославна глянула на брата.
— Що будемо робити, Володю? Куди їх відпускати — таких знебулих?
Володимир був заклопотаний, весь напружений, натягнутий, мов струна. Страшне лихо, що спіткало Ігоря і його полк, накладало тепер на нього важкий обов’язок — захищати Путивль і княгиню з дітьми, готуватися до нападу половців. А часу — обмаль. Тому відповів твердо і коротко:
— Гадаю, так зробимо: я пошлю гінців до Переяслава та Києва, щоб сповістити князів про поразку Ігоря, Славуті ж та Самуїлу нічого поспішати після такої нелегкої дороги. Днів два-три відпочинуть, а тоді — в путь! Іди, сестро, — пригости їх, а я готуватиму Путивль до оборони. Мене до вечора не ждіть — справ багато!
Славута хотів було заперечити, та Ярославна рішуче сказала:
— Князь Володимир правий. Вам треба відпочити. Ходімо! Та й хочемо ми послухати вашу розповідь про все, що трапилося в степу Половецькому. Відпочинете — і розповісте.
І вона рушила до князівського терему.
А тим часом з наказу Володимира Ярославича над Путивлем ударив на сполох дзвін, помчали гінці до Переяслава та Києва, а нарочні — до всіх сіл і міст Сіверської землі. І покотилася страшна звістка від села до села, від міста до міста, і застогнали, заплакали люди від великої, нечуваної біди-напасті, одні хапали зброю і йшли до городів, шукаючи захисту за їхніми валами, а інші з дітьми та найнеобхіднішими припасами тікали в лісові нетрі, болота, яри та вертепи.
«То бо слишавше, возмятошася городи Посемські і бисть скорбь і туга люта, яко же ніколи те не бивало во всім Посем’ї і в Новіграді-Сіверськім і по всій волості Чернігівській: князі ізимані, і дружина ізимана, і збита.
І мятяхуться люди, акі в мотві. Городи воставахуть, і немило бяшеть тогда комуждо своє ближнєє, мнозі тогда отрекахуся душ своїх, жалующе по князях своїх», — записав Володимир Ярославич до своєї книги-літопису.
2
У доброму настрої повертався до Києва князь Святослав із своїх карачівських та вщизьких земель, що на багато десятків, ба навіть сотень верст простяглися по верхній Десні аж до Оки. Чотири полки відбірних воїв вів він звідти: два кінних ішли правим, високим берегом — старою, наїждженою дорогою, а два піших пливли разом з ним на човнах.
Поспішали. Тому князь у Трубецьк, до Всеволода, не заїздив — проплив його вночі з надією, що ранком, на сніданок, прибуде в Новгород-Сіверський, до Ігоря, і там остаточно домовиться з ним про майбутній похід.
Ніч була тиха, ясна. Між скромними, сором’язливими зорями гордо красувався місяць-молодик. В його сріблястому холодному сяйві мріли далекі весняні береги. За кормою шуміла темна вода. Спали вої, вільні від веслування, спали на помості, вкрившись кожухами, молоді князі — син Володимир та Олег, а Святославові не спалося: нили суглоби, і в голові роїлися думки.
Здається, він усе зробив, аби наступний похід на Дон був найбільший з часів Мономаха і закінчився щасливо. Зібрав немалу свою дружину, Рюрик приведе не меншу, а ще чорні клобуки, Володимир Переяславський, Ярослав Чернігівський, Ігор Сіверський з братією... Напевне, прийдуть самі, як і торік, або пришлють дружини Всеволод Луцький, Ярослав Пінський, його брати Гліб Дубровицький, Мстислав Романович та Ізяслав Давидович — обидва із смоленських князів. Обіцяв прибути сам Давид Ростиславич Смоленський, Рюриків рідний брат, який не брав участі ні в поході 1168 року, ні в поході 1184 року, відмовившись тим, що нездужає... Написані й відправлені з гінцями листи у Галич Ярославу Осмомислу і у Володимир Всеволоду Юрійовичу, князеві Володимиро-Суздальському[75] — двом наймогутнішим володарям. Якщо вони приєднаються і пришлють свої полки, тоді хай тремтить Кончак — майже вся Руська земля стане на нього!
Лише опівночі Святослав заснув.
Розбудив його легкий поштовх: човен пристав до причалу.
— Новгород-Сіверський! — почув голос княжича Олега.
Святослав відкинув кожуха, зачерпнув пригорщу м’якої деснянської води, хлюпнув собі на обличчя. Сон враз мов рукою зняло. Йому подали рушника — витерся, звівся на ноги і глянув на безлюдний причал.
«Гм, ніхто не зустрічає, — подумалося прикро. — Невже сторожа на валу не помітила сотень човнів, що спінили всю Десну?»
Але тут почувся тупіт копит. З узвозу виринуло кільканадцять вершників. Попереду на сірому огиреві мчав боярин Черниш. На березі кинув поводи гридневі, швидко збіг на дощаний причал.
— Княже, я радий пригостити тебе, твоїх синів і бояр на Горі, — вклонився він. — А твоїм воям сніданок привезуть сюди.
— Де ж князь Ігор? Бува не захворів? Черниш витріщив очі.
— А хіба князь не знає?
— Що?
— Ну як же? Минув майже місяць, як князь Ігор пішов з князями Всеволодом, Святославом, Володимиром та чернігівськими ковуями у похід на половців...
Святослав сторопів. Аж відсахнувся, мовби від невидимого удару.
— Як — на половців! Не діждавшись мене? Не попередивши мене? Та чи він сповна розуму? Отсе так новина для мене!
— А я гадав, князю відомо...
Розгубленість, що вималювалася на обличчі боярина, свідчила, що він дійсно був глибоко вражений і збентежений.
Підійшли княжичі Володимир та Олег, наблизилися бояри та воєводи. Вістка про те, що скоро минає місяць, як сіверські князі пішли в похід на половців, приголомшила всіх.
— Що ж чути від Ігоря? — ледве спромігся на слово Святослав.
— Нічого не чути.
— А боярин Славута? Живий він?
— Боярин Славута помчав услід за князем Ігорем.
— Як — помчав? — вигукнув ще більше вражений Святослав. — Та чи вони не показилися тут? Хай Ігор — він завжди був дещо легковажний... А щоб Славута!.. Просто неймовірно!..
— Наскільки мені відомо, боярин залишився дома. Я сам бачив, як він прощався з князем та княгинею. А потім, коли я порядкував у городі, бо князь Ігор усе залишив на мене, він вибіг з палат, скочив на коня і помчав услід за військом...
З того часу я його не бачив. Гадаю, він наздогнав князя Ігоря і пішов з ним...
— Дивно... З хвилини на хвилину не легше... А княгиня Ярославна — вона де? Теж пішла в похід? — Святослав сумно усміхнувся.
— Ні, вона з дітьми залишилася в Путивлі. Від неї були гінці.
Святослав розвів руками.
— О Боже! Дивні діла твої, Господи! Усе, що я з таким трудом ладнав, розсипалося в одну хвилину!
Він затулив обличчя долонями і скрушно похитав головою.
Всі мовчали. Було ясно, що в серці старого князя зараз бушує буря, і ніхто не наважувався розраджувати, втішати його, а головне — ніхто не знав, як це зробити. Кожному було нелегко на душі.
Нарешті Черниш порушив важку мовчанку.
— Княже, прошу до сніданку, бо лихо лихом, а їсти все одно треба...
— Та який може бути сніданок! — скипів князь. — Ігор утаївся від мене, обманув мене, а я за його столом стану нині трапезувати! Не буде цього! Зразу ж рушаймо до Чернігова! Поснідаємо на човнах!
Два дні, що пливли до Чернігова, Святослав був сердитий і все підганяв гребців: швидше, швидше! Нарочних до брата Ярослава не посилав, хотів заявитися несподівано, як сніг на голову, і виказати йому все, що накипіло на душі. Ярослав обманув його теж. Знав же, що пошле на поміч Ігореві ковуїв, а промовчав! Ігор став йому ближчий, ніж рідний брат! Ну що ж, коли так, то й він не буде з ним няньчитися, потурати його витівкам. Тепер або зі мною, або проти мене! — вирішив Святослав.
75
Пізніше його прозвуть Всеволодом Велике Гніздо, бо мав він дванадцятеро дітей: вісім синів та чотирьох дочок.