Володимир прожогом скотився з вежі,  гукнув до гриднів і  до  воїнів-путивльців, яких теж  було  не  менше двох  сотень:

— Братця! Дружино! До зброї!  До бійниць! Помремо тут, а  ворога в  город не  пустимо! Настав наш час!  Я  з  вами, друзі!

Йому допомогли одягнути кольчугу, подали шолом. Він швидко застебнув підборідного ремінця,  опустив забрало, вихопив з піхов  меча.

— З Богом! На  супостата!

Виглянув у поле. Половці наближалися. Передні уже готувалися укладати через  рів незграбні, але  міцні помости, а задні на  ходу  піднімали жердинами ялинові драбини, щоб з розгону кинути їх на  вал.

— Стріляйте!  —  гукнув  Володимир.  —  Цільтеся  точніше!

Рій  стріл  шугнув донизу, вирвавши із ворожих лав десятки  нападників. У відповідь почулися болючі скрики і брудна  лайка.

Половці заметушилися, закрилися щитами, з великими труднощами кинули через  рів містки, на них поставили драбини й подерлися вгору.

Але й захисники Путивля не дрімали — тепер їхні стріли летіли безперервно, і, хоча  половці прикривалися щитами, вже  немало їх мертвими лежало на  землі  або  корчилося від болю  в страшних муках.

Володимир Ярославич поглядом відшукав хана  Кзу.  Він уже не стояв на місці, а на чолі свити мчав  сюди, де, по його розрахунку, мала  вирішитися доля  Путивля. Іноді він  зупинявся і нагайкою підганяв тих,  хто, на його  думку, ухилявся від того,  щоб  лізти  на  стіни, чи  не  проявляв належної сміливості для  виконання його  наказу — навальним штурмом прорватися в город.

Ось  він  зупинився і, не  злазячи з коня, почав віддавати накази. Із-за страшного гуркоту і крику сотень людей з обох сторін голосу хана  не  було  чути,  але  напруга битви значно посилилась. Подекуди половцям пощастило видертись на забороло. Почався шалений рукопашний бій.

Володимир кинувся в саму  його  гущу.  Його довгий харалужний меч  не знав  спочинку і не раз обагрявся ворожою кров’ю.

— Соколи ясні!  Ні  кроку назад!  Тільки — вперед!  Скинемо ханських псів  униз!  Давайте окріп!  Розтоплену смолу! Лийте на голови нечестивців! За землю нашу!  За віру! Дружно  вперед!

Половці  почали  відступати. А  коли принесли розтоплену  смолу та  окріп і линули на  голови тих,  що  лізли по драбинах  угору,   жахливий нелюдський крик  болю   заглушив   усе,   що   лунало  досі.   Десятки  ошпарених половців, які  щойно хапалися за  дубові   гостряки палісаду, щоб   перемахнути через   нього, почали, мов  достиглі груші, падати   з  драбин  додолу,  збиваючи  і  тих,   що   лізли  за  ними слідом.

— Тримайтеся! — гукав  охриплим голосом хан  Кза. — Тримайтеся, батири!

Але його  вже  ніхто  не  чув і не  слухався. Батирів охопив смертельний жах.  Ті,  що  стояли ще  внизу і побачили обварених і обпечених смолою вояків, які  попадали з валу,  зупинилися — і ані  руш!  Ніяка сила  вже  не  могла примусити їх полізти вгору.  Навіть нагайка та  шабля не  змусили б  їх ступити на  перший щабель драбини!

Враз  на валу  і поза  валом настала тиша. Аж не вірилось, що  ще  хвилину тому  тут шаленіла битва. Князь Володимир витер меча, вклав у піхви.

— Спасибі, соколи! Спасибі, братця! А як  там  у воєводи Вовка?

Хтось  кинувся на  вежу,  сповістив:

— І там  відбили, княже! Половці відступили!

— От і добре!  Але слідкуйте пильно! Ворог ще  не розбитий, а тільки відкинутий!

Князь зняв шолом, витер спітніле чоло. Його серце голосно  стукало в  грудях  і  поволі почало наповнюватися радістю.

Кза  був сам  не  свій.  Довго бісився, кляв усіх,  вивергав з чорного рота найстрашніші погрози та лайки, а потім, зовсім вибившись із  сил, згорблений і  понурий,  торкнув коня  і рушив до  своєї похідної юрти. Зайшов — і  ліг  на  кошму відпочити. Але  й  цього зробити йому не  пощастило. Несподівано в кіш  з криками та плачем ввалився якийсь розвихрений, збуджений кінний  загін половців і  зупинився перед ханським шатром.

Кза  схопився в тривозі, відкинув полог.

— Що  там?

— Біда,  хане!  Біда!   Нас   розбили,  а  хан   Костук  поранений!

— Як  це  — розбили? Хто  поранив хана?

— Уруси  напали на  нас... Несподівано... До  Клевені ми не  дійшли...

Кза  нічого не  міг  уторопати.

— Які  уруси?  Звідки? Де вони взялися?

Він   кинувся  до   похідних  носилок,   прив’язаних  до інохідців, що   йшли один за  одним. Там, в  уруських  подушках, лежав зблідлий, посірілий хан  Костук і тихо  стогнав.  Досвідчене око  Кзи відразу помітило, що  його  зятеві жити  недовго.  Очі   запали,  на   вустах  і  на   всьому лиці передсмертна  смага.

Кзу  аж струсонуло. Він схопився за голову, нахилився до умираючого.

— Хане, хто  тебе  так?   Як  це  трапилося? Адже  і  в  Сіверській землі  не  полишилося жодного воїна!.. О,  я нещасний!  Що  скажу твоїй  жоні, а моїй  дочці? Що  скажу малим твоїм сиротам — моїм  онукам? О, горе  мені!..  Хто ж це тебе так?   Скажи — і  я  без  жалю розіпну на  уруських хрестах і його, і весь  рід його!

Костук поволі розплющив очі.

— Хане, на мене напав князь Володимир, син  Святослава Київського... З цілим полком... Коли я не ждав  його... Бо і я ж,  як  і ти,  думав, що  раз  Ігоря нема, то й ніякого війська  уруського тут нема... А воно... не  так... Володимир багатьох побив, похапав... Я люто  оборонявся, та стріла влучила мені  в живіт... І я помираю....

— Де ж Володимир?

— Він  іде услід  за нами... Тікай!

— Чого  б  же   я  тікав?  Я  зустріну  його   і  відомщу за тебе!

Костук ледь-ледь поворухнув головою.

— Бачиш — ми  взяли в полон одного уруса... Обрізали йому  вуха,  і він  сказав, що  сюди  десь  пішов другий кінний полк... Князя Олега Святославича... Це  молодий, недосвідчений князь... Але  з  ним іде  старий воєвода Тудор... А то хитрий лис!.. Ти знаєш його... Коли б ти не потрапив у сильце,  хане!

Кза  на  хвилину завагався.

— Ти  знаєш це  напевно?

— Умираючи, урус  не  міг  збрехати...

— Куди ж подався Олег?

— Тим  боком Сейму... Десь  угору,  — прошепотів Костук і, непритомніючи, заплющив очі.

Кза  змінився на  лиці.

— Десь  угору!..  Але  ж  там  син!..  Чугай!.. Він  потрапить в уруську пастку!  Треба рятувати його!  О вай-пай!

Він  відразу наказав знімати облогу.

Минуло зовсім небагато часу,  і орду  з-під Путивля, на подив і превелику радість обложеним, мов  вітром здуло.  Все витоптуючи, нищачи на своєму шляху  села і вбиваючи бранців,  що  не  встигали за  кінними воїнами, вона покотилася вверх  по  Сеймові на  з’єднання з молодим Чугаєм.

Не  витримавши швидкої їзди, на  першому ж  привалі помер хан  Костук. Кза наказав загорнути його в  повсть, прив’язати до сідла  і везти з собою.

Любава згубила лік  дням і ночам. Довкола стояв теплий зелений ліс,  і вона йшла хтозна-куди — аби  подалі від  душогубів-кочовиків. Продиралася хащами, ведучи Жданка за руку  або  несучи на  плечах.

У лісі було моторошно. Такий він великий, високий, безконечний, такий кострубатий і начинений різними страхіттями: чорними дуплами, з яких, так  і дивись, виповзе гадюка, оброслими мохом  пеньками, всілякими звірами, птахами, гадами. А вони із Жданком такі  нещасні, беззахисні — босі, обшарпані. На  ній  — одна сорочка та  спідниця, на  ньому — коротенька полотняна сорочечка та штаненята. Невеликий це  захисток! А довкола скільки небезпек! То  продираються напролом,  трощачи кущі, могутні волохаті зубри, то,  хрюкаючи, промчить виводок вепрів на  чолі  з кабаномсікачем та веприцею, то скрутиться проти сонечка, якраз на стежині, холодний вуж,  а  вночі, коли, назгрібавши глиці, вони влягалися де-небудь під  ялиною, щоб  спочити, їх будили  диким реготом і шипінням сови  та сичі.

Страшно у лісі,   а  в  полі   ще  страшніше — там  можна наткнутися на  половців.

Вони зовсім охляли з  голоду. Чим тут  поживишся? Ні горіхів  ще,  ні  смородини чи  малини, ні  жолудів. Подекуди є, правда, сироїжки. Та хіба ними ситий будеш?  У пташиних гніздах шукали яєць,  а  знаходили голих   пуцьвірінків, що самі  їм назустріч витягували тоненькі шийки і широко роззявляли жовті  дзьобики. Пробували гризти дрібні кислиці та груші,  що часто  зустрічалися на їхньому шляху, та зразу  ж випльовували, бо таким кислим і терпким було  те їство, що судомою корчило рот.