— Шановна громадо! — уривчасто лунало з мегафона. — Крайова організація Народного руху України за перебудову… демократія і гласність… компартійна номенклатура… привілеї… Борис Миколайович Єльцин… державний суверенітет Української ересер… вибори на багатопартійній основі… українські юнаки повинні служити на території Української ересер… не піддавайтеся на провокації міліції, яка виконує соціальне замовлення обкому КПРС… кожної середи в Народному домі о вісімнадцятій годині… резолюція нашого мітингу… хто за?

Весь натовп підніс догори руки, і Віктор Колобко, не розуміючи, що чинить, немовби спостерігаючи сам себе збоку, — теж.

Міліція нікого не била, не заарештовувала, лише склали якийсь акт, і мітинг мирно розійшовся.

Уже в автобусі додому Віктор Колобко почав усвідомлювати те, що з ним сталося. Як постійний читач «Огонька», «Літературної України», «Комсомольской правды» і подібних видань він знав, що коїться в країні, але досі був стороннім спостерігачем, а ось від сьогодні він — учасник!

Учасник легального мітингу в центрі міста із синьо-жовтим прапором із тризубом. Здуріти можна. Якби його дідо встали!.. Він згадував, як гарно виглядали синя та жовта барви на тлі сірих міських мурів, як інтелігентно трималися вожді на трибунах — переважно професори місцевого університету, і яка гарна дівчина у вишиванці була поміж ними. Трохи повненька, але ставна, кароока, здається, чорнобрива, це вже він добре угледів, навіть із поважної відстані, але найбільше Віктора Колобка вразило те, що в її русяві коси було вплетено дві атласні стрічки — синю і жовту!

Отже, до всього вона ще й відважна!

Відтоді він кожної середи почав приїжджати в обласний центр і на шосту годину приходити в Народний дім, на зібрання Народного руху України на перебудову.

Останнім часом Віктора Колобка дуже непокоїли дві речі: фарба для волосся і доля України.

Донедавна він усіма правдами й неправдами, тяжко переплачуючи, діставав з бази імпортну чорну фарбу для волосся, але останнім часом робити це ставало дедалі важче. Завбазою райкоопспоживспілки Дьордій Лейтензоненко гірко зітхав і повідомляв Віктору Колобкові те, що він і сам знав: «Настали скрутні часи». Для Віктора ж Колобка скрутні часи мали настати — уже остаточно — тоді, коли він змушений буде фарбувати волосся, бакенбарди і вусики простою басмою з паперового пакетика, а також тоді, якщо Україна і цього разу не здобуде волі.

А поки що не все так погано на сьогоднішній день: він іще має якісну фарбу для волосся, а Україна — надію на волю.

Через зиму, щосереди відвідуючи Народний дім, де збирався актив Народного руху України за перебудову, Віктор Колобко пройшов школу демократії. Він уже вільно міг у розмові оперувати такими категоріями, як «електорат», «розподіл на гілки влади», «пропорційна і мажоритарна система виборів», «ринкова економіка», «приватна власність», «національне відродження», «демократичні реформи» і навіть «громадянське суспільство», крім того, він освоїв такі питомо українські слова, як «евентуально», «засадничо», «автентичний», «екзекутивний», «офензива», «диспозиція», «сугестивний», «ексклюзив», «заскочений», «геноцид», «визвольні змагання», а до колег він почав звертатися «пан» і «пані».

Не обійшлось, як водиться, без конфузів. Ще з осені Віктор Колобко активно придивлявся до дівчини, побаченої тоді на майдані, з синьою і жовтою стрічками в косах. Він уже знав, що її звуть Оксаною, що вона студентка унівеситету і що очолює Молодий рух. Єдиною її хибою було те, що вона абсолютно не звертала уваги на нього, активного вже рухівця, Віктора Колобка. Якось йому випало сидіти в передньому ряду якраз біля сходів на сцену, — і він зважився. Коли по закінченні засідання Оксана спускалася зі сцени, Віктор Колобко, підвівшись, надзвичайно галантно простягнув їй руку:

— Дозвольте вам допомогти, пані.

Оксана зміряла його поглядом, затримавшись на вміло сконструйованій зачісці, посміхнулася:

— Дякую, я сама. — Потім ще раз глипнула на Віктора Колобка:

— Але чому «пані»?

Він не втямив, чого вона від нього хоче, тому лише закліпав очима.

— Чому «пані», — допитувалася Оксана, — якщо «панна»?

Віктор Колобко нарешті збагнув, що до чого і неймовірно втішився, — вона, виходить, неодружена.

— Вибачте, панно Оксано, — заторохтів він, — я, звичайно… звичайно… — Він так і не спромігся сказати, що він звичайно, бо Оксана ще раз посміхнулася і пішла до виходу. Відтоді вона почала помічати Віктора Колобка і вітатися з ним.

— Слава Україні! — кидала вона в його бік, коли він на сходовому майданчику, спершись об бильця, робив вигляд, що перекурює, хоча насправді не палив, а чекав, поки пройде вона.

— Героям слава, панно Оксано! — чемно відповідав він, жбурляв запалену нерозкурену цигарку в куток, плював на неї, затоптував і йшов до зали.

Навесні Вікторові Колобку посміхнулося щастя. Треба сказати, що на той час він уже зробився помітною особою в Русі, створив і очолив організацію НРУ за перебудову в своєму районі, став членом крайової ради і часто виступав на загальних зборах. Але черевики — розлізлися, і це отруювало йому існування. Якось до нього підійшов член проводу дуже елегантно і добротно вбраний (об’єкт пекучої заздрості Віктора Колобка) пан Максиміліан. Він делікатно запитав, чи не хотів би пан Віктор відвідати склад гуманітарної допомоги з Бундесу і вибрати собі щось із одягу. «Ви не думайте, пане Вікторе, там усе стерилізоване, ви ж знаєте тих німців?!» Від радісної несподіванки Віктор Колобко зміг видушити з себе тільки одне слово: «Коли?»

— Та хоча б і сьогодні, - весело відповів пан Максиміліан, одягаючи фантастичну італійську куртку з темно-синьої «плащовки» зі вставками блакитно-білої «шотландки».

Наступної середи Віктор Колобко з’явився у коричневих німецьких черевиках, хай не нових, але цілком добротних, у зелених широких штанах з «плащовки» і білій спортивного крою куртці.

Свою чорну сорочку він носив незмінно відтоді, як придбав свій перший синьо-жовтий значок.

Поєднання цих барв — синє і жовте на чорному тлі — йому дуже подобалося, збуджувало, бентежило, наснажувало. Це щось неймовірне, панове!

У такому вбранні Віктор Колобко почувався набагато впевненіше і зміг уже довше поспілкуватися з панною Оксаною. Крім звичного «Слава Україні!» — «Героям слава!», вони коротко обговорювали перспективи березневого референдуму щодо збереження Союзу і зійшлися на тому, що український народ має сказати «Ні!» комуноросійській імперії.

Рух розпочав роботу з населенням — провадилася потужна агітація проти Союзу. Вага Віктора Колобка, робота якого була пов’язана безпосередньо з людьми, суттєво зросла. Провід НРУ забезпечував його друкованими матеріалами — для чого Віктор Колобко, крім «дипломата», носив ще й туристичний наплечник кольору хакі, - і він вирушав селами. Назагал селяни ставилися до нього доброзичливо, охоче брали листівки й газети, розпитували про те, що буде далі, дискутували, а заодно й підписувалися на страхування. Віктор Колобко став шанованою людиною — його поважали як у проводі НРУ, так і в народних масах. У кожній третій хаті його запрошували до столу.

— Е, нє, пане-товаришу страховщик, — казав ліпший ґазда великого і багатого села Поросятинці Артімон Кузик, — так просто ви з моєї обори не підете, файно просю до хати.

Віктор Колобко для годиться почав відмовлятися, поволі пересуваючись у бік літньої кухні, куди його чемно підштовхував ґазда Кузик. У нього на оборі було п’ять будинків різної величини, але жив він з родиною у найменшому, так званій літній кухні.

— Сідайте за стіл! — господар витягнув графин із самогонкою, один стограмовий гранчак, нарізав хліба і салтисону, відкрив слоїк із морітурями.

— За здоров’я! — ґазда налив склянку, — до вас п’ю, пане… пане…

— Віктор Колобко, член ради Народного руху!

— Будьмо! — пан Кузик випив одним ковтком і простягнув склянку і графин гостеві. Віктор Колобко налив собі половинку.