Майже п’ятнадцять хвилин свого дорогоцінного часу витратив референт, поки збагнув, чого Віктор Колобко хоче від його шефа.

— Почекайте за дверима, — кинув він і заходився набирати телефонний номер.

Двері щільно не зачинилися, і Віктор Колобко дещо чув.

— Етот облєзлий піжон… — говорив у рурку референт, — дєньгі… да шеф… по-моєму нє шутіт… куда?… на фіг?… нєт?… а шо?… на хєр?… понял… к тому ж іщо кібєнєматєрі?… харашо… понял…

Віктор Колобко теж понял і, скоцюбившись, пішов собі геть. Дорогою додому він удруге за останній час уторопав, що він смертний, але в цьому він не самотній, бо його Україна — теж смертна. Він зловтішно вишкірився і забубонів сам до себе: «Смертна! Смертна! Смертна! І українська мова смертна! Калиново-солов’їна. І калина смертна! Червона. І солов’ї смертні! Сірі маленькі пташки…»

Віктор Колобко глипнув на себе у кишенькове дзеркальце і гірко заплакав: вітер розвівав сиве фарбоване лише на кінцях волосся, бакенбарди кучерявилися бруднуватими пасмами, вусики… та де це вже вусики?! — заріст під носом, ретельно не доглянутий, виглядав таким, як карикатурні вуса Адольфа Гітлера… Йому закортіло негайно зайти до перукарні, обстригтися «під нуль», гладко виголитися, аби голова стала схожою на більярдну кулю, прийти додому, довго мити її милом, а потім облити одеколоном, але вже не «Сирень», а «Бузок». Все-таки незалежність дала свої плоди! Він таки вирушив у бік перукарні, але, згадавши, що грошей у нього ані купона, зупинився. Ні. Якось іншим разом. Тим паче, що в перукарнях уже давно не голять.

Вдома на нього чекав, не сказати сюрприз, бо він давно до цього був готовим, а, хай буде, нова ситуація. Пані Колобкова нарешті привела додому своїх кавалерів. Себто свого коханця і двох його приятелів — усього трьох. Хоча хто там знає їхні комбінації. Усі троє в турецьких спортивних костюмах, кросівках, стрижені, в дешевого золота ланцюгах і перстенях. Вони пили горілку «Распутін» і їли китайську тушонку.

— Мій чоловік, знайомтесь, — Оксана виделкою зі шматком м’яса вказала на Віктора Колобка.

— Пані Оксано, можна вас на хвилинку, — пробелькотів Віктор Колобко.

— Та пішов ти, — кинула Оксана.

Віктор Колобко витріщився на неї — мабуть, він це спить.

— Чо ж ти, Ксюха, — фальшиво дорікнув один з гостей, — муж всьо-таки. Вип’єш, Вітюха?

Вони налили Вікторови Колобкови склянку горілки, він випив і почав жадібно їсти. Оксана дивилася на нього з неприхованою огидою. Коли він випив ще і ще й добре наївся, Оксана запитала:

— Наївся?

Він кивнув головою.

— А тепер пиздуй.

— Куди?

— На стрих. Відтепер житимеш там. Я вже кинула туди матрац і ковдру.

Вона почала виштовхувати чоловіка в плечі.

— Ксюха, чо за стрєх? — запитав один у спортивному.

— Чердак, шо трудно догадаться?! — невдоволено відповіла Оксана, підштовхуючи чоловіка до драбини.

Віктор Колобко почав поволі підніматися на горище. Про смерть він уже не думав. Він — знав.

Лютий 2003 р.

Фокстер’єр Барсик, пес учений і працьовитий, знайшов у покинутих на зиму дачах під лісом лисяче кубло. Двох лисенят він задавив, а з третім стара втекла. Це було навесні, а на початку літа лисиця з малим прийшла в село брати курят.

Пан Миколай, чоловік значного віку і сухорлявий, вийшов на город нарвати м’яти для чаю і побачив, що якийсь смішний худий пес несе в зубах білого когутика. «Марш, мов, ти шо робиш, ану лиши його!» Той зупинився, здивовано подивився на людину, але курча з пащі не випустив.

«Марш!» Якийсь дивний пес. Хвіст… Та це ж лисиця! Пан Миколай жбурнув у неї грудку глини. Вона з помітною неохотою випустила з пащі когутика і, волочачи хвіст по картоплі, що якраз почала цвісти, поволі пішла собі в сосни. Пан Миколай підійшов до покинутого курчати, воно вже було мертве; він узяв його за лапку і жбурнув у сад — воронам. Комусь сьогодні буде добре, а ось для білого півника все скінчилося… Десь за годину, коли пан Миколай сидів у плетеному кріслі на веранді та пив чай із медом і вівсяним печивом, він знову побачив ту саму лисицю, яка хутко чимчикувала через сад і несла в зубах чорну сусідську курочку. Не встиг пан Миколай крикнути, як вона сховалась у кукурудзі. Маєш тобі! Так усю птицю повиносить.

Пан Миколай ковтнув чаю і з подивом відзначив, що йому зовсім не шкода курей, ні сусідських, ні своїх. Хай… Взагалі, після того, як минула вісімдесятка, щось у ньому почало мінятися.

Йому дуже цікаво було за собою спостерігати і раз по раз виявляти в собі якусь тиху малопомітну теплу втіху. Пан Миколай міг би зосередитися, вдатися до самокопання і з’ясувати всю природу цієї безпричинної радості, але навіщо?! Досить того, що десь глибоко мерехтить напівусвідомлене розуміння природи цієї приглушеної втіхи — вона від передчуття цілком нового, незвіданого, непережитого. Таке саме хвилююче передчуття він носив у собі в шістнадцять років, коли готувався до першого сексуального досвіду. З розповідей старших хлопців уже знав усі деталі цього процесу, водночас також знав, що не збагне цього, поки не спробує сам. І ось тепер, на дев’ятому десятку, — схоже відчуття. Щоправда, сексуальний досвід, якось відкривши вперше, можна було повторювати знов і знов, а те, до чого він готується тепер, буде лише один раз. Коли пан Миколай починав думати про те, що на нього чекає у зовсім недалекому майбутньому, в ньому прокидалася гостра, майже юнацька нетерплячка — дуже хотілося знати, як закінчиться тутешнє, як відбудеться перехід і — що там? Що тут — уже відомо, він уже майже все бачив, його ніщо вже не дивує, але — що там? Він багато читав — і містиків, і богословів, і воскреслих із клінічної смерти — про золотисто-зеленкуватий тунель, що завертає праворуч; про веселе Світло, що зустрічає тебе і насмішкувато нагадує тобі всі вчинені земні гріхи; про твоє колишнє тіло, яке ти бачиш збоку чи згори, — непорушне, а довкола чомусь плачуть рідні, а ти не розумієш, чому, адже ти — є! Пан Миколай припускав, що щось таке можливе, але достеменно не вірив нікому.

Як тоді до кінця не вірив хлопцям, що розповідали, як добре з жінкою. Аж поки сам. Тому й тут треба пересвідчитися. Його не бентежило, що він уже не зможе нікому з живих розповісти про пізнане, — головне, що дізнається сам. А решта хай доходять самотужки, кожен у свій час, у свій вік, у свій спосіб.

Вранці, коли прокидався, особливо після сну, де він — молодий, гарний, з густим несивим здоровим волоссям, у нього з’являвся гнів на самого себе: яка втіха, старий, що ти дуриш сам себе, справа йде до кінця, ти маєш бути переляканим, зацькованим і, як лише можливо, чіплятися за життя. Життя — ось що є! А там може бути ніщо.

Просто вимикається світло — і все. Так було зранку, поки він не долав ранішню пригніченість і не приводив себе у вольовий стан. Далі все йшло за сонцем. Доки світловий день розширювався, пан Миколай сповідував матеріялізм. Він радів од того, що розгортається простір, вітер розгонить хмари, є достатньо повітря, все довкола зелене, хоча й не блискуче, як у червні (його сорок років), а вже ледь по-серпневому тьмяне (ось воно і є), а кукурудза взагалі береться жовтуватим, хоча до полудня вона у нього вважається трав’янисто-золотою. Мить переходу від збільшення світла до зменшення він, хоч як намагався, вловити не міг ніколи. Просто у якийсь момент виявляв у собі цілком інше відчуття — у нього змінився світогляд. Що ближче до вечора, то більшим він ставав ідеалістом, починав вірити, а коли заходило сонце, то вже знав достеменно, що все це — лише минуща нетривка мінлива ілюзія, а справжнє там — за межею видимого світу. Там — рідний дім, батьківщина і спокій. Тоді пан Миколай наливав собі келих домашнього виноградного вина, неквапно випивав і чекав на прихід мудрості. Чи вона справді приходила, чи це було самонавіювання, чи щось невідоме, але тоді він починав уміти читати таємні знаки буття. Вголос він ніколи цих красивих слів «таємні знаки буття» не вимовив би, навіть у думки їх не допускав, доки мислення, як крапля вишневого соку свіжу сметану в полумиску, не забарвлювало випитого червоного вина. А коли навіть дещиця алкоголю розмивала ті нетривкі глиняні вали начебто тверезої, а насправді — удаваної самооцінки, він ставав спокійним і веселим, бо, як йому здавалося, вже знає, що є, що буде і що із земних речей вказує йому на це. Він ставав схожим на подорожнього, який серед юрби інших таких самих має парасолю, а навкруги — голий степ і насувається гроза.