Таким чином я зайшов у безсоння, щоправда не лише через такі премудрі розмірковування, а й завдяки чаєві, цигаркам, шоколадові. Не спав три доби. А потім з’явився прихід. Мабуть так має діяти перша доза якогось доброго наркотику: всі великі й малі проблеми відпали, як шкаралуща з горіха, ясний розум готовий був осягнути істину, піднесений настрій, безмежна сила, високі помисли готували мене до подвигу. Нарешті, просто предметно я відчув, як потоншала свідомість і, мов плин води крізь прозорий лід на річці, я побачив, як перекочуються брили підсвідомості; крім того, я зрозумів, що можу їх читати, а отже, знайти майбутнє, а якщо проломити лід і пірнути вглиб, то можна пізнати те, що в нашому світі навіть назви не має. Бо підсвідомість — бездонна, а на якомусь рівні сполучається з підсвідомостями всіх людей, що є, були й будуть духовними істотами Вищого і Нижчого світів, і навіть… страшно сказати. Ще трохи — і я вже був готовий проголосити себе володарем у царстві духу, але сталася прикрість — я банально заснув.

Проспав я чотирнадцять годин, а прокинувшись, відчув голод — і той, і той… зрозуміти мене в тому стані могла хіба безтілесна Помаранча (зі справжніми очима), яка в таких випадках до тілесного голоду пече млинці з інжиром… Ну, ми не такі вишукані, нам і канапки з сиром… для цього голоду підійдуть. А для іншого… а якщо нічого ще не цвіте? Ця неприємна думка здула з мене рештки сну. Обпікаючи рот чаєм, я підійшов до вікна і почав розглядати небо — сонячно, безвітряно, може, ще й тепло, тож не може бути, аби щось не зацвіло! Я одягнувся з наміром зробити обхід наших любих околиць, де, на щастя, суттєво затримувався прогрес, як зателефонувала Стрекоза.

— Привіт, старий.

— Привіт.

— Записуй адресу.

— Записую, але навіщо?

— Там на схилі проти сонця зацвіло кілька вишень, щоправда польок.

— Щодо польок, то не страшно, але схил? Ти, Стрекозо, пробувала на схилі?

— Не маленькі, облаштуєтеся. Ну, бувай.

Привіт Ефіопці.

Стрекоза — це наша подруга, дуже симпатична зеленоока дівчина й художниця. Знавці кажуть, що її сильним місцем є відчуття кольору. Вона — єдина з людей, утаємничена в нашу з Ефіопкою залежність від цвітіння фруктових дерев. Мало того, художниця Стрекоза (саме так, у російській версії, не Бабка ж) сама мимоволі стала призвідницею цього яблунево-вишневого шаленства.

Понад два роки тому вона мала виставку, свою першу персональну. Ми зіткнулися з Ефіопкою, тоді я її знав за іншим іменем, біля картини «Адам і Єва під деревом пізнання, що акурат розквітло», біля звичайної яблуні в рожевуватому цвіті двоє перших закоханих. Адам, щоправда, в сучасному молодіжному одязі — мішкуватих штанях і футболці з написом Edem forever, а ось Єва справжня — розкішна зріла тепла жінка із фіговим листком там, де треба.

Ми обоє, не змовляючися, щиро позаздрили цим щасливим — (гм?) — і поділилися цими почуттями зі Стрекозою.

— То в чім річ? — запитала наша спільна подруга, калатаючи льодом у коктейльному келиху.

— Як у чім — запитали своєю чергою ми — заздримо оце.

— А не треба заздрити, — сказала Стрекоза — треба просто знайти розквітлу яблуню, роздягнутися, ну й відповідно… самі знаєте.

— А ти, Стрекозо, таке робила?

— А я їм не заздрю.

Стрекоза пішла собі до інших гостей, а ми з Ефіопкою спрямували одне на одного довгі питальні погляди.

Стрекозина виставка відбувалася 9 січня, а вже в березні ми з ефіопкою кохалися під розквітлим деревом. Коли, нарешті, надійшла черга цвісти яблуням, ми були вже давніми коханцями.

Вишні-польки прикметні тим, що їхнє гілля любить звисати до землі, як у плакучої верби, тож якщо притулитися до стовбура, за обвислими, обліпленими дрібним квітом гілками можна уявити себе у такій хатинці первісних часів. А тоді люди як ходили? Правильно, голі! Ну, хай буде в шкурах, але ось, вони, джинсові «шкури», валяються в траві, а ми — без нічого на тілі, без страху та обережності, без гальм — кохаємося, як дикі люди, і лише цвіт ритмічно осипається на наші покусані плечі.

У мить перебування на вершині до мене поволі, як лінива риба, приплила думка щодо свободи та щастя, і я, уже відкусавши свою нижню губу, дозволив їй залишитись у свідомості. На той час виходило, що свобода — це велика химера, а є просте людське щастя, що полягає в тому, аби лежати на ліжку, поряд хай спить (калачиком на правому боці) страшенно кохана жінка, хай грає музика (world muzic), хай іде теплий травневий дощ, і неодмінно у вікно хай стукає раз по раз квітуча вишнева гілка. І хай це триває вічно! І не треба мені ніякої свободи! Навпаки — я готовий служити. Можна мокрою травою піти в сад і принести кілька нарцисів, можна приготувати сніданок із перших весняних зморщених грибів-шушеребків, можна просто принести їй у ліжко зеленого чаю і чорного шоколаду з цілими лісовими горіхами.

Після третього разу сталося те, що мало статися; ні, я не збайдужів до ефіопчиного тіла, а просто стомився. Крім того, дощ із мрій перебрався в реальність і виявився не таким уже й романтичним. Її поцілунки почали мене дратувати.

— Не слинься, — сказав я їй серйозно настільки, аби вона сприймала це за такий жарт, хоча я насправді цього хотів.

Вона сприйняла все правильно — боляче вкусила мене за вухо і зневажливо кинула:

— Больна нада.

Задоволені одне одним, ми швидко одягнулися.

Ще дорогою я відновив рівновагу у своїх думках: перевагу щастя над свободою було визнано такою, що сформувалася під впливом емоцій, а отже, хибною, тож моя власна дилема: щастя — свобода залишалася нерозв’язаною.

Того вечора я подумав, що вже досить. Усе це до добра не доведе. Я перетворився на неприємного черствого типа. Це навіть відзначила Помаранча: настрій сухий, як гербарій в альбомі.

Вишневий цвіт на губах, спина натерта стовбуром, любощі під дощем — усе це дурна романтика, а ми — дорослі люди. Дехто навіть обтяжений родиною. Словом, усе! Так я думав засинаючи, а вранці, занедбавши всі життєві справи, кинувся шукати відповідного саду. Розпочинали цвісти яблуні. Може, якби це не яблуні, я розвинув би в собі «гербарійний» настрій і довів би задумане до кінця. Але — яблуні! Річ у тім, що вони не лише дивовижно цвітуть, а й родять восени такі круглі червонобокі плоди. Є й іншого забарвлення — від темно-малинового до золотисто-зеленого. Дивно, у минулому житті яблука були для мене живим символом одного сильного, хоча невзаємного, кохання. В одній кишені ранет чорний, в іншій — ранет золотий, в зубах, мов капець у вченого пса, шоколад — так я волочився містом з надією випадково зустріти її… Згодом усе змінилося, а частину тієї любови я переніс на яблука, згодом на яблуневі дерева, і потім на цвіт. Тож коли в нас із Ефіопкою матеріялізувалася ідея кохатися в розквітлих садах (на нашому сленгу: «створити трохи раю о весняній порі»), я вже внутрішньо був готовий визнати культ розквітлих яблунь, а за компанію — й інших фруктових дерев.

Останній квітневий і перший травневий тижні сприяли нам як могли: погода встановилася суха й тепла, що дозволяло не завдавати собі мороки з одягом, а яблука було поліття, тож цвіло їх скрізь і багато, і ми почали кочувати від одних сортів до інших. При цьому — молода трава зі збудливим запахом, вітер, що охолоджував гарячі тіла, неагресивні, миролюбні мурахи, — тож кохання наше розмивало береги. Ми обоє схудли, засмагли, помолоділи і заробили собі великі дещо хворобливого вигляду рум’янці на цілі щоки.

Знайомі, зустрівши чи то її, чи мене, турботливо запитували про здоров’я, але то було рідко, бо людей ми тоді уникали.

Сказати, що я в той час не думав своєї улюбленої думи про свободу і щастя, не скажеш. Думав.

Але якась притуплено, поверхнево й короткочасно. Ця тема виникала в ті періоди, які в нормальних людей тривають як у нормальних, а в мене — не більше півгодини, коли ти вже, але не готовий ще. Тоді помічалися фізичні ґанджі коханої (задля справедливості мушу зазначити, що зовсім не-значні, ну там груди завеликі, талія не осина, зморшки на переніссі, якщо чесно, то я просто шукав шкварків у не- пристосованих для цього місцях), і я запитував себе: що далі? Тіло моє — ненажерливе і вимагає все дедалі більше йому догоджати. Воно хоче ще і ще, і кінця тому хотінню не видно. Ти йому дай — і все! Я тоді лютився сам на себе, бо думав, що є такі, що можуть жити інакше. Ось є на світі Помаранча.