Цю саму. Так на базарі ж… почав я, але він мене перебив, мовляв, шкода йому час марнувати, хочеться відіспатися, горілочки попити, бо за кілька днів знов у дорогу… Я віддав сусідови куртку за ті самі гроші, за двісті зелених американських тугриків. Потім зібрав затісні черевики та завеликі джинси і віддав дітям. Тобто, подарував сусідови навпроти, який має трьох синів, хлопців-підлітків, а зарплату отримує таку, якби жив сам-один.

Хай міряють, кому підійде, той хай носить. Сусід подякував і запропонував випити самогонки, я відмовився, мовляв, лікуюся від гонореї, а ось за кілька тижнів обов’язково вип’ю. Самогонка в мого сусіда була дуже добра, він гнав її з цукру, очищував, а потім настоював на різноманітній садовині. Особливо знаменитою була вишнівка.

Та це вже не для мене… Мені стало сумно, але це був світлий нетужливий сум, який буває тоді, коли розлучаєшся з чимось віджилим, збайдужілим, пройденим, до чого повертатися нема ні бажання, ні потреби, ні сенсу. А ось добре було б, якби я навчився керувати цим, адже так приємно випити чарку гарного якісного міцного напою — коньяку, віскі, джину з тоніком чи тієї ж вишнівки, — отримати порцію радісного тепла і більше не пити. Можна буде поекспериментувати, але вже тоді, коли… та ніколи цього не буде! Алкоголізм — хвороба невиліковна, з ним можна жити, як живуть, приміром, із цукрицею, але завжди треба пам’ятати, що ти — алкоголік і будь-коли маєш шанс «поїхати» в суцільну ніч. А якщо вже так кортить експериментувати — чарка і ні краплі більше, — то робити це треба тоді, коли у тебе все гаразд, нема жодних проблем, все чудово і кругом самі успіхи. Бо коли — неприємності, то трохи алкоголю їх ледь притлумлює, а витверезіння — повертає у квадраті, тому рука знову тягнеться до пляшки, яка лягає в неї легко, звично, збудливо, мов руків’я меча у долоню середньовічного лицаря.

Наступного дня я пішов на роботу у своєму старому вбранні — синіх джинсах і твідовому сірому піджаку. Ніхто з колег не звернув на це жодної уваги, і я зробив висновок, що мій проект на тему «людини в чорному» виявився невдалим. І хрін з ним, треба просто жити… Так я дотягнув до весни — справжньої, з вишневим цвітом, зеленою травою і легенькими імпульсами невмотивованого екстазу. Минуло два місяці від того часу, як я зазирнув у прірву, я відвів погляд, але твердо знав, що прірва й надалі пильно вдивляється у мене.

Жив я тихо, скромно, непомітно, — не пив, нікуди не ходив, одягався у те, що мав, щоправда, втішався смачною їжею, хоча до свого улюбленого міцного чаю ще не повернувся — боявся безсоння.

Про кохану не забув, але страждання послабшало, біль хоча й не щез остаточно, та притупився так, що я вже часто про нього забував. Спроб завести собі новий роман — аби клин клином… не робив, бо депресія так занизила мою самооцінку, що впевнености у собі майже не залишилося. Тим паче це заношене вбрання, у якому мене бачать уже кілька років…

У травні мене почали переслідувати два веселі фіялкові вогники — ненав’язливі такі, що раз по раз з’являлися десь на межі моєї уваги, зникали, знову з’являлися. Я не вважав, що це явище природи варте того, аби я витрачав енергію на його ґрунтовне вивчення, але мусив собі зізнатися, що мені краще, коли вони є, ніж коли їх нема…

Одного дня ці вогники спалахнули в офісі нашої фірми, за два столи від мого, почали поволі наближатися до мене і на відстані простертої руки матеріялізувалися в очі моєї колежанки.

Вона спитала, чи можу я їй дати консультацію, я запропонував звернутися до дуже вченого шефового заступника, який знає все, але вона поблажливо, як до дитинчати нерозумного, посміхнулася — щоправда, не іронічно, а доброзичливо і відкрито, настільки, аби я зміг побачити її здорові, білі, рівні зуби, — і пояснила, що це не на тему нашої роботи, а — має стосунок до вауфактора, я дуже здивувався і запитав її, невже вона читала Пелєвіна, виявилося, що читала, а просить вона мене, аби я допоміг їй вибрати модні, а водночас — якісні й автентичні джинси — подарунок для рідного брата на вісімнадцять років.

Мабуть, мої старенькі канадійські «лівайси» і твідовий піджак із замшовими накладками на ліктях ввели її в оману, вочевидь, вона вважає мене великим фахівцем із модного шмаття. Ні, шановна колежанко, ти звернулася не за адресою, я не лахмітник, ось навпроти сидить колега… не буду марно артикулювати його службове псевдо, що пасує йому значно більше, ніж паспортні прізвище, ім’я, по батькови, він — династичний фарцювальник, справжній адепт культу моди і там, де інші на корпусі комп’ютерного монітора приклеюють іконку Ісуса Христа чи Божої Матері, припасував собі дзеркальце, отож, мабуть, тобі — до нього… Так я мав би відповісти своїй колежанці, але натомість щось забелькотів на тему зубожіння асортименту чоловічого одягу на Калинівському базарі. Вона ще раз підбадьорила посмішкою нездогадливе мале і уточнила, що хотіла би — якщо у мене з’явиться таке бажання, звичайно, — щоби я допоміг їй у шопінгу, тобто в поході по крамницях модного одягу. «Я не вважаю тебе ганчірником, просто бачу, що ти маєш добрий смак на чоловічий одяг і розумієшся на фірмах… Будь ласка…» Фіялкові вогники спалахнули так, якби хтось хлюпнув у них зернового нерозведеного спирту, і я погодився. Домовилися на суботу зранку.

Зазвичай, цього вихідного дня я виробив собі звичку спати донесхочу, але зазначеної суботи прокинувся о сьомій і більше заснути вже не міг.

Це мені дуже не сподобалося. Невже у моє так прагматично впорядковане протягом останніх місяців життя, у якому не знаходилося місця алкоголю, похміллю, сексу та дурній романтиці, може вдертися стороння непрогнозована ірраціональна стихія? Ні! Це треба запинити на початковій стадії, вилити на ті небезпечні фіялкові вогники по пожежному відру води на кожне і — затоптати!

Бо… сам знаєш. Але ж ти пообіцяв дівчині допомогти, негарно якось не прийти, добре, але куди ти її поведеш, що ти тямиш у цих новопосталих крамницях, салонах, бутиках? Адже сам недавно оновлював гардероб на базарі… Ось і ще одна причина, що треба перейтися магазинами: може, щось і собі придбаю. Але… з панною колежанкою вестиму себе сухо, професійно стримано, і головне, не виходитиму за межі ганчір’яного дискурсу — ось це, це і це, фірма, фальшивка, підробка, Штати, Европа, Гонконг…

Про всяк випадок я взяв чотириста доларів і вирушив у напрямку Театральної площі, де ми домовилися зустрітися з колежанкою. Дорогою я сказав собі: якщо вона запізниться бодай на п’ять хвилин, чекати не буду, бо це — не побачення, це — ділова зустріч, тож якщо вона не вміє бути пунктуальною, то… то хай розкладає свої фіялкові багаття на чиємусь іншому городі. Вона запізнилася на десять хвилин, але я її дочекався.

Сам не знаю чому. Вона так чемно перепрошувалася, — дурна, сіла на тролейбус замість узяти таксі, - що фіялкові вогні пригасли і ледь жевріли. Як давній вогнепоклонник я не міг допустити, аби вони геть згасли, тому організував для них лагідний вітерець — нічого, буває, я ось вчора на роботу запізнився… Фіялкове полум’я жваво спалахнуло і обпекло мої щоки. Увага! Небезпека поруч! Будь обережним, старий, ні на мить не втрачай пильности.

Дві години ми витратили на ознайомчу екскурсію «Плейбоєм», «Суперменом» та іншими менш іменитими крамницями модного чоловічого одягу. Не придбали нічого. Я вже зібрався констатувати фіяско, але вона сказала, що знає ще один магазин, «Юберменш» називається. Щойно ми зайшли у цю дещо похмуру крамницю з ніцшеанським дизайном, як я зрозумів, що залишу тут, якщо не всі, то значну частину своїх грошей.

Спершу я авторитетно порекомендував колежанці джинси для брата — автентичні темно-сині вельветові «Wrangler». Підходять чи ні? Підходять, відповіла вона, але треба міряти, як міряти, якщо брата нема, а так, якщо на мені будуть дуже тісні, то на нього — якраз. Вона зайшла в кабінку, а за кілька хвилин, висунувши голову з-за запони, запросила мене подивитися. Я зайшов у кабінку, колежанка, задерши зелену байкову кофту аж до самих грудей, вертілася перед дзеркалом — ну як?