Слинячи липкі краї конверта, уявляв матір, що плакатиме з радощів, прочитавши про його успіх, вона здавна ним снила, розчаровуючись у синові з роками, але все ще забобонно вірячи в щасливий випадок. Матері знають про своїх дітей більше, аніж вони самі про себе. «Якщо ти провалишся на екзамені чи не пройдеш по конкурсу, я не перенесу такого сорому, я не житиму», — казала вона, коли син вступав до інституту. Наплакавшись, вона побіжить по сусідах й хвалитиметься, що Андрійко отримав у Києві квартиру, майже у центрі города, додасть уже од себе, і Андрійка підвищили по службі, тепер у нього дуже відповідальна посада, і то була відповідальна, а це відповідальніша, тепер у нього будуть закордонні відрядження, скоро має їхати до Англії, а в тій Англії такі вогкі осені й зими, самі дощі й тумани, а в Андрійка слабке горло, ще змалечку гланди збиралися вирізати та й не вирізали… Вона марнославно фантазуватиме, все більше вірячи у власні фантазії.

Шишига підійшов до вікна й задивився в поле, що темніло за барвистим острівцем колективних дач. За полем — ліс, потім глухі поліські лісі, і мринська околиця, і Пакуль, де в Рогу, під лісом, Харланове дворище. Найчастіше згадував не хатину, яку тітки по війні купили у Шишиг і в якій він виріс, а те дворище в Розі…

Білий туман піднявся над полем, і поле уже не видавалося таким чужим.

Ніхто не уповноважував мене зустрічати Прагнімака. Директор сказав послати на аеродром машину — і тільки. Але я знав, що мушу привчити Іллю Денисовича до думки про моє раптове висунення раніше, ніж він з’явиться в конторі, тобто поставити його перед фактом. Спогад про вчорашній вечір додав мені нахабнуватої певності. Я накупив газет, затулився ними, наче віялом, але не читав, а пильно стежив за аеродромним полем. Літак уже приземлився і підрулював до стоянки. Прагнімака я вирізнив з людського гурту одразу, ще він ішов по трапу. Плащ на руці, худенький портфелик у правиці, стрімка, як на його немолоді вже літа, хода. Заступник директора так і не набув солідності, навряд чи вже набуде, подумав я з деякою зверхністю, несподівано з’являючись перед очі і тягнучись до його портфеля. Гострий, здивований погляд зупинив мене.

— Дякую. — Прагнімак перебрав портфеля в іншу руку. — Я поки що не інвалід… Щось сталося?

— Усе в нормі, — поспішив я. — Мені доручено вас зустріти.

— Досі я й сам знаходив дорогу. — Прагнімак стенув плечима. — Гаразд, як там у нас із квартальним планом, не чули?

Харлан хвалився, що вміє передбачити успіх чи неуспіх людини на адміністративних щаблях з її манери триматися, розмовляти. Прагнімакові він не пророкував особливого успіху: занадто вугластий, не лягає в кладку, а стесувати свої вугли не дозволить.

Тепер я сумнівався в пророцтвах Харлана. Я почувався у ці перші хвилини біля заступника директора хлопчаком, який нашкодив і думає лише про те, помітять його гріхи чи ні. Не треба було тягтися до Прагнімакового портфеля. І якщо вже приїздити на аеродром, то не в святковім костюмі. Прагнімак не полюбляє парадності. Та й не в деталях справа. Цей гострий, проникливий, а головне — чесний погляд…

На майдані я не кинувся відчиняти дверці машини, як зробив би це для Георгія Васильовича, а зачекав, поки Прагнімак одчинить сам і опуститься на заднє сидіння. Тоді й собі примостився поруч. Біля шофера заступник директора не сідав ніколи, не любив виставлятися, а я не хотів, щоб він дивився мені в потилицю. Я боявся його очей. Але нинішній ранок наодинці із Прагнімаком — мій перший іспит. Якщо не витримаю його — на цім усе для мене й скінчиться. Іншої такої нагоди може не бути, напевно не буде. Переважити свій острах і пробудити в заступникові директора цікавість до себе. Я знову і знову відтворював у пам’яті учорашній вечір, щоб підбадьоритися. Побільше слів, майнула рятівна думка. Слова — це туман, димова завіса, надійний матеріал для маски.

— Із планом поки що в нормі, перспективи добрі. Але, як на мою думку, ми все ще марнуємо чимало робочого часу. Ми кепкуємо з американського гасла: час — це гроші. Думаю, нам не завадило б перефразувати його і взяти на озброєння: час — це план. Учора я спостерігав за нашою кімнатою з годинником у руці. Трохи не чверть дорогоцінного робочого часу витрачаємо на балачки! Дві години щодня ми працюємо лише язиками. Це суспільне лихо! Ще не те діється після футбольного матчу, а взимку — після хокейних баталій або після чергової серії багатосерійного телевізійного фільму. Хто мусить з цим боротися, як не ми!..

Звичайно, я ніколи нічого не підраховував, досі наші загальні успіхи цікавили мене хіба що з погляду преміальних — дадуть чи не дадуть у кінці кварталу. Але я так і сипав цифрами, першими, які спадали мені на думку, це була чудова хвилина натхнення, коли не ми собою керуємо, а керують нами янголи чи диявол. їй-право, Петро Харлан був би мною цієї хвилини задоволений! А може, й позаздрив би моїй спритності. Прагнімак спершу слухав неуважно, одвернувшись до вікна, але невдовзі його очі зупинилися на мені, в них світилося зацікавлення, і тепер я не боявся тих очей! Я грав правдиво, як талановитий актор, і моя власна гра рятувала мене від гіпнотичного впливу зали.

— Ми не повинні опускати руки, ми мусимо протиставити свою волю інерції загалу, ми…

Як надихало мене, підносило, об’єднуючи з Прагнімаком, з Георгієм Васильовичем, з лідерами колективу, оце багатозначне — ми! Не ми — колектив, маса, а ми — помічник директора, заступник директора, директор контори, і вище, вище! Мені паморочилось у голові.

— Обурюватися ми усі вміємо, — дихнув на мене холодом Прагнімак. — Але сьогодні потрібні не критиканство і емоції, а ділові пропозиції. Обурюватися є кому, а ось засукати рукави і взяти віник та мокру ганчірку в руки, як бачив я в одному фільмі…

— Я тепер багато над цим думаю. По обіді, з вашого дозволу, доповім детально. Не було часу накидати, сконденсувати думки. Похорон вибив із колії. Та ви ж, мабуть, ще й не знаєте про наше лихо? — Я вдав, що тільки-но згадав про Харланову смерть. — Петра Харлана немає в живих. На роботі, можна сказати, згорів. Біг по сходах, підковзнувся і — скронею… Лікарі із «швидкої» констатували миттєву смерть. Учора поховали, — я з ревнивою цікавістю скосив очі на заступника директора, але він одвернувся до вікна.

— Жаль хлопця, — по довгій мовчанці озвався Прагнімак, голос глухий, у нім бринів щирий біль. — Безмір енергії. Доброго плуга міг би тягти на користь людям, якби чесно впрягся… — Знову замовк, дістав сигарету, припалив.

— На його місце Георгій Васильович призначив мене, — мовив я з викликом і застиг, ніби після першого пострілу на дуелі.

Але після цих моїх слів заступник директора ніяк не виявив себе, і ми промовчали до самого Києва.

Прагнімак сказав, що заїде додому. «За Оленою скучив…» — подумки глумився Андрій, виходячи з машини біля контори. Кивнув заступникові директора і шанобливо причинив дверцята. Машина рвонула. Прагнімак завжди поспішав, це Георгій Васильович кохався у повільній їзді. Шишига помітив у вікнах насмішкуваті обличчя своїх колег.

Отже, вони уже спостерегли переміну. Не дивно: ще добу тому він був такий інертний, тихий, не вболівав за жодну футбольну команду, анекдоти любив слухати, а не розказувати, «кози» од пивниці до пивниці після платні теж не водив, а якщо й випивав чарку-другу, то сам або з Харланом.

Він не ходив з ними в їхні галасливі туристські походи, ніколи не рвався до трибун та в президії. Він непомітно промовчав на комсомольських зборах до двадцяти восьми літ, часом дозволяючи собі легку, «кулуарну» іронію, і з полегкістю вибув з комсомолу, бо тепер ніщо навіть формально не зв’язувало його з гуртом. Вони сперечалися, навіть сварилися між собою через машини, конструкції вузлів, технічні вирішення, вони мали себе за творців нової техніки, нового, технологічного віку, хоч насправді нагадували Шишизі дітей, які граються з дитячим конструктором, а він любив (лише в робочий час!) єдине: чистий аркуш ватману, який можна бездумно розмальовувати. Він був лише виконавець, копіїст, бо зображував відсвіти чужого вогню, чужої думки, але робив це ретельно і вміло, його за це шанували, щоквартально давали премії і згадували в наказах директора. Він давав план, він був позитивний, а Великий Механік та інші легко спалахували, але й легко гасли, місяцями працювали над новими машинами, щоб здивувати світ, а план не виконувався, бо вони знаходили нові варіанти і все починали спочатку. А він нікого не хотів дивувати, хотів лише жити, одержуючи щомісяця свої сто тридцять карбованців і щоквартально премії, знімаючи удома, разом з одягом, конторські клопоти, і всі світові проблеми, і усіх їх — цих розумників, цих уболівальників, поборників технічного і всякого іншого прогресу, що зараз припали ненависними йому співчутливо-іронічними мармизами до конторських вікон.