— Повинні виграти… — розгубився я, бо не знав навіть, які команди грають.

— Що я чую? — Георгій Васильович відкинувся в кріслі. — Де твоя бойова впевненість? Дух болільників — головне для перемоги!

— Виграємо, Георгію Васильовичу!

— Отак-от. А що, кажуть, Блохін не гратиме?

— Уперше чую.

Директорові кортіло поговорити про футбол, але я давився кожним словом. Це було для мене все одно, що аналізувати лексичні особливості китайської мови.

— Ех, не впізнаю свого помічника! — Директор зирнув на годинника. — Покійний Харлан був футбольний академік. Ото голова! Він знав результати зустрічей десятирічної давності. А футбольний прогноз!.. Ну добре, — нарешті змилостивився, — завтра матимемо час досконально обміркувати футбольні проблеми. Поїдемо з тобою, друже, у Мрин. Справи, браток, справи. Ранком приготуєш папери і щоб о десятій — як штик. Мусимо повернутися до футболу.

— Зрозумів, Георгію Васильовичу!

— Будь здоров! Біля стадіону машину відпустиш.

— Слухаю, Георгію Васильовичу! Дозвольте…

І тут обличчя директора схолодніло.

— Звідки це у вас, молодий чоловіче, «слухаю», «дозвольте»… З якої такої опери?

Я знітився і мовчав, аби ще більше не напсувати собі.

— У нашому колективі стосунки товариські. Звичайно, не якась там вакханалія, а з відчуттям відповідальності. Лише так, молодий чоловіче. Подумайте…

— Інерція, — промимрив я, ледь не плачучи від злості на себе.

— У нас із вами не мусить бути інерції, — твердо проказав Георгій Васильович, і чоло його заясніло. — Ми з вами не маємо права на інерцію. Ось так.

— Даруйте.

Я шанобливо схилив голову і вийшов.

Коли він нарешті пробився крізь юрму до каси і взяв квитки на футбол, пробило шосту годину. Початок вистави в оперному театрі (отже, курс на Вікторію, а Олену — в запасні…) — за півтори години. У ці півтори години треба було вкласти обмінне бюро (адресу він дізнався в секретарки директора), читальню — нашвидку переглянути останні публікації про футбол, інакше про що розмовлятиме завтра з Георгієм Васильовичем, і вечерю.

Шишига узяв штурмом переповнений тролейбус — люди верталися з роботи.

Він ступив у двір бюро по обміну житлової площі, як ступають першовідкривачі на берег невідомого континенту: з осторогою і тріумфом. На сірому асфальтованому квадраті юрмилися, жваво перемовляючись, люди. Шишига нерішуче зупинився, не знаючи, до яких дверей податись. До нього уже підходили:

— А ви що обмінюєте?

— Однокімнатну на Нивках.

Розчарована мовчанка.

— А що хочете?

— Однокімнатну чи двокімнатну в центрі.

— Ну…

Іронічне:

— Біля оперного — згодні?..

— Саме біля оперного і шукаю.

— Який швидкий! Однокімнатну в центрі…

— Та він жартує!

— Що він хоче?

— Однокімнатну в центрі на однокімнатну на Новогостомельській…

— Років зо два походить — знайде. Пам’ятаєте, зимою тут ходив довготелесий, з бородою? У нього двокімнатна на Відрадному, так уже виміняв на площі Толстого, оформляє.

— Ну, знаєте, краще жити на площі Толстого у ванні, аніж на Відрадному у двокімнатній.

— Даруйте, це вже як для кого.

Шишига вислизнув з гурту і прочинив перші двері, які трапилися на очі.

— Ви уже знайшли собі обмін? — зупинила його на самому порозі літня жінка. — От щасливчик…

— Та ні, я тут уперше, — Андрій зніяковів: — Почуваюся першокласником.

— А на облік стали?

Шишига похитав головою. Нарешті він матиме інформацію, бо досі лише губив час. Вицвілі очі жінки молодо спалахнули: раділа, що має перед ким продемонструвати ерудицію у справі обміну квартир.

У реєстраторську була черга. Андрій прихилився до одвірка і жадібно слухав розмови. Ішлося, звичайно, про квартири. Однокімнатна, двокімнатна, сорок шість метрів, кімната в комунальній, з сусідами, а скільки у вас сусідів, шістнадцять метрів, у мене троє, але тихі, де б ми й хвалили своїх сусідів, як не в обмінному бюро… Хтось тихо засміявся, розмовляли тільки пошепки, ніби там, за дверима, ішла урочиста відправа чи засідав суд. Щось різнило цих людей від звичайних вуличних перехожих (смак перцю чи лаврового листу в супі, смак коньяку в чашці кави).

Двоє лисуватих працівників у темних піджаках із синіми сатиновими нарукавниками сиділи за письмовими столами реєстраторської. Шишига опустився на стілець і дещо флегматичним голосом сказав:

— Даруйте, я забув удома паспорт. Можна без паспорта?

Паспорт лежав у внутрішній кишені піджака, але з пропискою у Броварах.

— Ви в картотеку чи до бюлетеня?

Він не зрозумів.

— Ми випускаємо раз на місяць бюлетень, який продається в газетних кіосках. А ще маємо внутрішню картотеку.

«Бюлетень — це довго, а мені потрібно одразу, завтра, ні, ще сьогодні, — мізкував Шишига. — Та й зазирне раптом до бюлетеня хтось із конторських. Скажуть, міняє квартиру, якої ще не отримав…»

— Бюлетень — це пізніше. Мені поки що до картотеки, — відчув у голосі прохальні нотки, і це подивувало його: у складніших ситуаціях вистачало нахабства та певності, а тут губиться перед дрібним клерком.

Реєстратор дістав бланк, і він з насолодою продиктував колишню Петрову адресу, відомості про квартиру, а потім, що натомість бажає — однокімнатну чи двокімнатну в центральних районах, бажано неподалік від оперного. Андрій завважив легкий посміх на блідому обличчі службовця бюро.

— Пробачте, — Шишига змовницьки нахилився ближче, голос його тремтів од збудження, — а такий обмін у принципі можливий?..

— Різні обміни бувають. Іноді сам дивуєшся: і чого люди обмінюються? Ось, будь ласка, квитанція, сплатіть в ощадній касі. Якщо не встигнете до сьомої, прийдете завтра.

Я вибіг з обмінного бюро на бульвар і підтюпцем подався у бік найближчої ощадної каси. На вулицях було повно людей. Я наштовхувався на перехожих, вибачався, якщо встигав вибачитись, а то й мовчки чухрав далі. Я мусив усе оформити сьогодні, хоч і не міг пояснити собі, навіщо поспіх. І встиг. Повернув реєстратору квитанцію зі штампом ощадної каси, натомість одержав картку-перепустку і гулькнув до картотеки.

…З картотеки я вийшов останній, власне, не вийшов, а мене випровадив чоловічок у круглих окулярах з дротяною оправою: пробило сьому годину, картотека зачинялась. Глибоко вдихнув гіркувате повітря — почувався хмільним. У дворі так само товпилися і розмовляли про квартири, але я вже не міг дозволити собі тої розкоші: на мене чекали бібліотека і театр. Заточуючись, пішов з двору і все пришвидшував ходу, потім побіг навпростець, через Ботанічний сад.

Був тихий осінній вечір, у ярах Ботанічного саду гусли сутінки, гострі запахи лісової землі, прілого листя сколихнули мене. Я, жартуючи, клацнув зубами, звук був гучний і характерний, ніби зачинилася пастка з тугою пружиною, перехожі подивовано косували очима. Не протверезівши гаразд після мікроклімату картотеки, я п’янів знову, тепер уже од лісового духу.

Зовсім не пригадую, як полишив людну алею і скотився в урвище, де вже було поночі. Тіні та запахи дражнилися, і я гнався за ними попід молодим горішником та дубняком, ледь не наздоганяв і вже вільно, не стримуючи себе, клацав зубами. Почувався дужим, як ніколи, забув про втому, гасав із кутка в куток Ботанічного, завбачливо обминаючи освітлені алеї. Я був ніби в загоні, за огорожу якому слугували лискучі, під парасольками ліхтарів, стрічки асфальту. Раптом наполоханий дівочий вереск перетнув мені дорогу, я завмер під вільхою і лише згодом наважився визирнути. У присмерках я бачив, здається, краще, ніж удень. Двоє, він і вона, сиділи на лаві, під крутосхилом. Вона обвила йому шию і тремтячим голосом сказала:

— Там хтось є. Я боюся. Ходімо звідси…

— Дурненька… У саду ще повно людей, хтось і тут швендяє. Що нам до них! Ти любиш мене?

— Люблю…

Яке там кохання, скаженів я в темряві, самі літературні штампи, що їх начухрали з книжечок людці, є лише бажання і невтолена пристрасть! Не стримався, щось лихе закричав: з моєї широко роззявленої пащеки вихопилося гарчання. Чорною поторочею проскочив я повз скоцюблених од страху закоханих і з розгону вигулькнув на залитий білим світлом асфальт. Лише тут я прийшов до тями, поправив краватку, обтрусив землю з колін і поспіхом майнув з-під здивовано-наполоханих людських очей.