Шишига примовк, очікуючи, як директор прореагує на випад, але той незворушно шелестів газетами. Йому б загнуздати емоції, але страх, що Георгій Васильович справді має відносно Юрка якісь плани, позбавляв здорового глузду.
— Звичайно, його самодіяльна онкологія — загальщина, дилетантство. Це не вісімнадцятий вік, коли можна було займатися науками, не підводячись з-за письмового столу, і знаходити істини на кінчику пера. В основі сучасної науки — складнющі експерименти. Онкологія як хобі — принаймні смішно. Бачте, він збирає факти і узагальнює їх! Новітній Гегель… — Андрій говорив уже злостиво, а що Георгій Васильович мовчав, то монолог його ставав підозріливо пристрасним. — Буцім таке безглузде борсання в книжковій повені дає йому право почуватися на голову вище од інших! Ніколи я не любив книжників, які нехтують реальним життям. Звичайно, я теж міг би шугати думками в хмарах і плювати звисока на все, що кублиться в земній порохні. А як припече, стукатися до адміністрації і канючити квартиру: одружуюся. Та ще ж і не так просити, як усі смертні просять, а з пихою на інтелектуальнім обличчі: я, мовляв, вище од цих дріб’язковостей, ви самих себе ощасливлюєте, даючи мені квартиру…
Нарешті Шишига змусив себе замовкнути. Директор мовчки переглядав газети, шофер мовчки вів машину, і їхнє мовчання здавалось Андрієві осудливим. Він волів би зараз розмовляти про будь-що — Великого Механіка, контору, футбол, космос, — аби не лишатися наодинці із собою. Дорога уже давно вигулькнула з передмість, розчахнула сосновий, з багряно-жовтими острівцями дубняку ліс (глиця, вишита химерно перехрещеними тінями, наче моруга ковдра з верблюжої шерсті, — це був останній міський образ Шишиги за тої втечі з Києва), відтак замерехтіли лісові дороги та стежки, що губилися в тіні дерев, і він проводжав їх жадібними, туманіючими очима. Ясно-зелений після недавніх дощів луг розпростерся перед подорожніми; далі стелилися такі ж ясно-зелені озимі, вишпиговувалися з-за обрію баня церковки та лискучо-сизі крила вітряка. Андрій уже з півроку не виїздив за місто, окрім дніпровського пляжу, і зараз чим довше дивився крізь бокове скло на даленіючі поля, тим гостріше хотілося ступити на вогкуватий, м’який ґрунт і піти стиха світ за очі; мав нагальну потребу руху, бо тільки рух, відчуття зовнішньої свободи порятувало б його нині від самоаналізу та примірювання на себе всіляких моральних догм. Але машина щохвилини долала півтора кілометра, і простір зоставався поза мікросвітом, що його чітко окреслили залізо, гума та скло. І цей мікросвіт уже тужавів, навертаючи розбурханого Шишигу в самого себе. Шишига противився, одвертався, задкував, наче кіт, якого товчуть писком у місце, де напакостив, раз у раз повторюючи Петрове закляття: «Аналізуй ситуацію, а не власний пуп!» — проте мусив-таки з нахабною задерикуватою веселістю й подивом прошепотіти: «А все ж ти, Шишижко, — велика наволоч…»
Аби ще більше упослідити себе, почав пригадувати товаришування з Юрком: світлі хвилини взаємної приязні, вечірні бесіди, коли твій розум не знає спину і сягає, здається, вершин, віддзеркалюючись не без замилування у розумі ближнього, коли думаєш і дбаєш не про себе, а про всеньке людство, думаєш наївно, самовпевнено, ідеалізуючи і себе, й людство…
«Ну й що? Зрадник, перевертень, покруч, наволоч я — а хіба що?» Від такої холодної ясності Шишигу аж морозом обсипало, ніби ось-ось загуркочуть небесні громи і покарають його. Але небеса мовчали. Машина так само стрімко бгала під себе простір, настромлюючи на лінію свого руху села, поля, переліски, череди корів, що паслися обабіч дороги, під акаціями та осокорками. Шишига посміхнувся, спершу обережно, несміливо, куточками вуст, ніби ступав на тонку кригу, відтак губи його розтяглися, ошкірюючи дві обойми широких, щільно посаджених зубів. Він оборонявся наступаючи.
«Яка, власне, різниця, такий я чи інший? Мораль — тільки шумовиння, піна на реальному житті, а наші інтелігентики на кшталт Великого Механіка не наважуються зняти рожеві окуляри й вигадують світ, у якому живуть. У кожному з нас сидить вовк і лише чекає на слушний випадок, щоб ошкіритись. Я існую, і непогано існую, дай боже кожному, хоч щойно визнав, як кажуть книжники, власну вовкодухість; небо не впало, і машина, в якій я так зручно розлігся, не ударилася об вербу…»
Але потроху хвиля холодної щирості відхлинула, і Шишизі закортіло накинути на себе хоч якусь одежину. Люди закутуються в ганчір’я не лише заради тепла, одяг — це крихітна фортеця для одного, фортеця, за стінами якої можна бути наодинці з собою, щоб ніхто на тебе не тикав пальцями… Він почав думати, що його випад проти Юрка буде тільки на користь Великому Механіку, він давно поривається піти з проектно-конструкторської контори в інститут, йому хочеться більш творчої роботи, але поки що боїться пускатися берега, в цих книжників така слабка воля, та ще зазнайомився з Льолькою. Тепер директор, знаючи правду, сам підштовхне Юрка до цього рішучого кроку.
Невдовзі Шишига мав себе трохи не за благотворця Юркового. Проте намул у душі залишився, і пейзажі за вікном машини уже не зворушували Андрія. Він заплющив очі, вважаючи за краще подрімати, але крізь сірий туман дрімоти раз у раз проскакували іскорки несподіваних думок, здогадів, картин минувшини, мозок не вгамовувався. З-поміж них Андрій радо вирізнив одне-єдине: вовкодухість його — щось наносне, зовнішнє, це те, що впало на нього, як грім з ясного неба, по смерті Харлана. Став пригадувати себе ще до випадку на сходах, і якісь хвилини минуле життя бачилося таким світлим, що Шишига аж стрепенувся, воліючи ступити назад, через дві останні доби, аби знову відчути колишню легкість і безтурботність.
Він полюбляв вечорами, глитнувши у їдальні борщу, приземлитися із склянкою вина у барі на Хрещатику і бездумно дивитись, як густішають за скляними стінами акваріума сутінки, як дим синіми пасмами окутує люстру під стелею і зависає на крилах незрушного вентилятора. У такі хвилини він справді ні про що не думав: над його затишним кубельцем тихо спливав час, ніби спокійна, могутня ріка. Потім він закурював ту єдину сигарету, позичену в Харлана, яку дозволяв собі випалити, одну сигарету на день, він беріг себе, сам не знаючи навіщо. Зате ця єдина сигарета надзвичайно смакувала йому, і він ковтав дим, як вино чи каву, дрібними ковтками. Часом з ним заговорювали і викладали перед Шишигою п’яні мудрощі, він слухав і мовчав.
У вихідні спав мало не до півдня, по тому дбайливо голився, одягав свіжу сорочку, празниковий костюм і їхав до ресторану обідати. Випивав сто грамів горілки та смачно їв. По обіді бродив Києвом, дивився кіно, а на вечір напрошувався в гості до знайомої перукарки, уже незаміжньої. Роздягаючись у неї, вішав костюм до шафи, на плечики. Але ночувати не залишався ніколи, щоб не засмічувати голову перукарки надіями на нове заміжжя. Ще він любив у дні значних футбольних боїв, коли всі, навіть господиня, в якої знімав кімнату, спішили на стадіон і Шишига залишався сам на весь будинок, сісти в розлоге крісло перед телевізором і дивитися матч, вимкнувши звук: постаті футболістів беззвучно метлялися по блакитному екрану, наче мільга в акваріумі…
— Коли тебе, Шишиго, пускали на світ, — добродушно казав Петро Харлан, — полінувалися накрутити пружину. Раз, для годиться, крутнули, та й по тому. Якщо чиясь рука спроможеться ще хоч на два оберти — то, може, й ти людиною станеш…
Петро навіть на пляжі не знав спочинку: то гасав по мілководдю, викрешуючи водяні іскри, то до якогось товариства приставав — м’яча футболив, то борюкався з першим стрічним. Запливати ж далеко не ризикував, через кожен метр ногою дно шукав, ледь глибінь — одразу до берега. І добре плавав, і дужий був, а боявся втонути, раптом руки чи ноги задерев’яніють. Шишига ж тільки до річки — розімнеться, по березі спроквола походжаючи, витреться мокрим рушником, аби тіло до холодного звикло, а тоді шубовсть у воду і поплив аж до середини Дніпра. Вертався, коли вже якийсь пароплавик чи катерок тривожно засурмить і човен рятувальної служби помчить навперейми. Тоді виходив на берег, приємно стомлений, лягав на пісок горілиць, обличчя затуляв од сонця газетою чи детективним романом, і наставали чи не найсолодші хвилини Шишижиного життя. Тіло скоро підсихало, впивалося сонячним теплом, у грудях млоїло; та ніжна млість розтікалася по жилах, ставало ліньки навіть подумати про рух. Зупинявся час, і сонце покірно завмирало над розпростертим Андрієвим тілом, а відтак напливала глуха, жовтогаряча юга, що скрадувала реальні обриси речей…