Жовте, ніби із льоху, Маріїне обличчя просунулося у двері й застигло перед Петровим.

До покійника не пускали нікого.

Невістка Марія — трохи в чорному, трохи в картатому — сиділа на стільчику під зачиненою хвірткою і всім, хто завертав на стежку до Олексюкової хати, тихим, безбарвним голосом монотонно сповіщала, не підводячи голови:

— До тіла приходьте завтра… вибачайте, так хочуть діти.

Сказати, що це повідомлення надто зворушувало тих, хто за звичаєм ішов зі свічкою до покійника першого дня по його смерті, — не скажеш. Дехто хіба що стискав плечима і мовчки розвертався назад, а особливо плескаті на язик молодиці, як ото Оксана Огродючка з Лідою Дмитришин, фиркали у дві ніздрі і цвіркали слиною крізь зуби:

— Світ такого не чув і не знав, щоби діти до покійника не пускали!

— Ая! Як жив, так умер. Такі й останні його години на цім світі, хай Бог милує!

Марія ненадовго затуляла руками вуха — але й далі незрушно сиділа при хвіртці, лише зрідка розтираючи затерплу від радикуліту праву ногу.

Після кількох годин такого сидіння вона повільно рушила в хату, не накидаючи навіть защіпки на ворітця: новина, що Олексюкові сини не пускають нікого до тіла покійного тата, пішла, як брехня по селу, — і село вдовольнилося домислами і фантазіями про те, що змусило дітей зачинити двері до батька-мерця перед сусідами й односельцями. Отож, вузька вуличка, що вела до хати покійника, спустіла — ніби й сама вмерла: охочих поставити свічечку в узголів’я Івана Олексюка на сьогодні більше не виявилося.

Одні казали, що «найкрутіший» Олексюків син — бізнесюк Петро, той що тримає місцеву митницю й міліцію «в кулаці», а начальство у… (самі знаєте, в якому місці) — привіз із львівського моргу паталогоанатома і той тепер фарбує мертвому Іванові волосся, щоби добре виглядав для колишніх своїх любасок, котрих мав за життя півсела, інші побріхували, що хірург тепер виймає з діда тельбухи, бо молодша донька Світлана вилетіла із Греції, але не тим, що треба, літаком, і тепер мусить добиратися на похорон через Румунію, тому, може, і похорон затримається, бо донька хоче бачити тата а хоч би що.

Більш винахідливі домислювали, що сини спішно роблять у хаті євроремонт, бо де ж то таке може бути, щоби в Олексюків було все, крім євроремонту, коли в нього такий старший син, а в Греції — донька за греком?!

А зовсім прості на фантазію розводили руками: «В Олексюків завжди не так, як у людей. І навіть по смерті».

Правди не знав ніхто. То й не було кому казати. А коли хто правду знав — не наважився би її продати ні за які гроші.

Задля власного спокою.

Паталогоанатома зі Львова на цей раз не було.

Покійник із погашеною свічкою у складених руках лежав у домовині посеред найбільшої кімнати зі спущеними полотняними ролетами, а три його сини — Петро, Сильвестр і Орест — одночасно курили «Мальборо», обдаючи різким димом давно не провітрювані речі у відкритій на одну половину шафі. Друга половина — зі старим, потрісканим і почорнілим дзеркалом, якраз напроти мерця, — зловісно подвоювала зображення, тому здавалося, що в кімнаті лежать два покійники і що вони змагаються один з одним: хто кого перележить, чи хто швидше встане, щоб сховати від людського ока безсоромне і недоречне цієї миті плесо дзеркала.

— Я беру на себе комору, — сказав Петро і загасив цигарку об бильце залізного ліжка. — Ти, Оресте, шукай у малій кімнаті, а ти, Сильку, шукай тут. Лиш дивіться добре. Кожен сантиметр дивіться. І дивіться мені — без фокусів.

На завтра до Олексюків також не пускали нікого.

Невістка Марія, сховавши обличчя під край чорної хустки, насунутої на самі очі, тепер уся в чорному, так само сиділа під хвірткою.

Вже не говорила — бо не мала до кого: двоє перших сусідів дали знати далі, що до покійника і сьогодні дорога закрита, а чому — навіть вони не знають. Певно, таки євроремонт, щоб не було совісно перед сестрою Світланою, яка ретельно і регулярно щомісяця упродовж п’яти років слала татові по триста євро, щоб він справив собі такий ремонт, меблі й одяг, як у людей, бо Світлана все їде і ніяк не доїде у гості зі своїм бой-френдом греком, а як приїде — то щоб їй не було встидно за тата так, як за братів, які про тата не дбають, а лиш сором йому роблять.

А як зробити євроремонт за два дні та ще при покійникові в хаті, коли той літак уже, може, в Бухаресті сідає?! Ото й закрилися Олексюки від людей — і напевно, на всі руки майструють — ремонти до похорону роблять: спішать до Світланиного приїзду.

Поминок таких, як у всіх тутешніх, також не буде: роздадуть тим, хто прийде на похорон, целофанові пакети з чотирма карамельками і двома кружальцями печива або вафлів. А три кружальця в пакет класти не можна, як і п’ять цукерок, — число непарне, на похороні не годиться.

Отаке снувалося між людьми, поки мовчазна невістка Марія сиділа при зачиненій хвіртці, а Олексюкові сини другий день не виходили з хати. А як і виходили — то ніхто їх не видів: паркан був високий і глухий.

…Світлана із Греції через Румунію не летіла, бо про смерть батька ніхто їй не сповіщав:

дзвінок у Грецію коштував гроші й віщував якщо не євроремонт, то дещо інше. А братам тепер — не до прибирання татової хати. Та й, власне, скуштуватися[3] на дзвінок сестрі можна було хіба що після жеребу, який би і визначив, хто із братів платитиме дванадцять гривень за хвилину розмови.

Однак до жеребу не дійшло, оскільки було ніколи, як і нікому: брати у своєму горі про сестру забули чи, може, свідомо не хотіли додавати сердечного жалю та тоншити її гаманець — тато все одно до доньки не встане, а невістки, які могли би про сестру її братам нагадати, у цій хаті слова не мали.

Пополудню цього ж дня на Олексюкове подвір’я заїхала воєнна машина. Ну, може, не воєнна. Може, еменесівська, казали знаючі чоловіки, а може, міліцейська чи есбеушна, але все одно воєнна. «Піротехнічна лабораторія» — було написано на її білих боках великими синіми літерами.

Що воно таке — хотіли запитати в директора школи, але директор третій день сидів у області: бився на смерть, хіба лише не кулаками, щоб не закривали сільську початкову школу, яку відкрили тут ще до радянської влади і лишили після неї також, а тепер чомусь хочуть замовити шкільним нефарбованим стінам «за упокій». Чи тому, що бездорожнє село, в якому за сто років школа не вмерла, тепер гуртом і в китайських «ґумаках» іде в Євросоюз і НАТО — і через те треба закривати школи; чи то сусідська Росія помахала кулаком, що в сусіда початкових шкіл більше, ніж у неї, бо хто із найближчих сусідів любить, коли під боком краще, ніж у тебе самого? — молотили язиками, ніби на похмілля, жінки коло криниці, позираючи, коли з Олексюкового подвір’я виїде дивна машина.

Якби машина була чорна — подумали би, що діда хочуть забрати в холодильник до області, бо, певно, в Румунії нельотна погода і Світлана не встигає, а діда треба зберегти для Світлани гарненьким. Але машина біла — і не знати, чого вона заїхала на подвір’я, де є покійник, та ще й закрилася там на всі замки.

Нарешті якийсь сусідський малолітній вундеркінд повідомив, що піротехнічні машини металошукачами знаходять і знешкоджують вибухівку, то, певно, старий Олексюк тримав у хаті зброю ще з повоєнного часу, коли служив у «стрибках»,[4] а її знайшли сини, і тепер хочуть вивезти ті ґвери,[5] міни і гранати подалі, тому й людей до хати не пускають, щоб даремно не лякати і щоб не наражатися на «розборки» з ментами, бо зараз за розборки треба гроші платити, а молодші Олексюки далеко від свого тата не відбігли: вони такі скупі, що с…и би — і те гівно їли би, аби лише не витрачатися, дарма, що грошей — повні кишені й банки. Не трилітрові.