Може, через те, що коли стало можна не слухати цю брехню, а слухати правду інакшу, в Івановім краю і на землях Іванових дідів подурілі від дозволу, розгубленості й жаху люди найперше кинулися до церков. Та якби ж то по віру… А то ж одне перед одним обвішували шиї кілограмовими золотими хрестами — ніби бажали зважити на вазі свого Бога і віру в нього. Упав на людей якийсь безум, так, наче наступив мор розуму, ніби напилися люди перед тим отруйної дурленини,[7] що одібрала їм здатність мислити: і почали люди віру свою ділити, в заморських церквах хреститися, чорних пасторів і проповідників на стадіонах замість у храмі слухати, до Бога говорити по-всякому, лише не по-своєму…

І скажіть тепер із телевізора Іванові, що це не Ангел Диявола пустив розумних людей блудом!

Та навіть мертвий Іван у це не повірить. Не повірить — і край, бо навіть блуд у цей час інакший — без просвітку блуд теперішній, без надії: люди не мають коли жити, не те, що вникати у своє або чуже серце. Що казати тепер про душу, коли люди у світовому гармидері й гаморі слово таке — «душа» — забули. Люди рахують гроші — і не рахують свої дні. А душі й не згадують.

І так цілий світ!

А колись цим людям доведеться порахувати все, як тепер прийшло Іванові. Ой, прийде час…

Кліпнув — і нема чоловіка.

І вежа упала!

І кінець світу настав — бо кінець людині прийде, як оце прийшов Іванові. І що йому з того, що світ довкола скаче і плаче, буянить світ — а Йвана нема.

Оце ще зо два рази умре, поки вже мертвий, поки додивиться це чорне кіно із своїми синами — та й помандрує собі «ІванкО солоденький», як любила казати колись одна добра жінка, десь так далеко, так далеко — туди, куди всі прийдуть, але ніхто звідти не вернеться.

Хіба люди про це думають? Вони ж не знають, як то лежати мертвому при неприкритому дзеркалі у своїй хаті, без свічки, плачу за собою не чути, на сором дітей дивитися — і не розуміти: то люди чи звірі в людській подобі перевертають татову землю за жменьку паперу?

Може, це і є кінець світу, лише ніхто не сповіщає про нього?

А із телевізора, добре, хоч сьогодні не виповідають, який Іван був поганий, коли був молодий і податливий, коли ще не знав, що для кожного є своя вежа і ще не було такої, яка б не упала. І для кожного в цьому світі є свій страх, який не дає перепочинку на життя.

О, певно що так…

У телевізорі Івана гудили.

У селі гудили.

Мітинг проти свинячого грипу збирали — а все одно на Іванове життя пальцями показували, ніби саме він, Іван чи такі, як він, став призвідцем усіх людських бід на цій землі, а на своїй — найбільше.

А самі? Чим вони відрізняються від Івана, ті, що відважилися його судити? Лише тим, що не мають щупаків? Так замість щупаків у них інакші інструменти. Чим їхнє життя чистіше від Іванового? Цього навмисне обдурили, того обікрали, ще іншого стрімголов пустили, того в асфальт затрамбували, отруїли, колесами розчавили.

І скільки кінців світу при цьому наступило — хтось рахував їх, хтось обліковував?

А він, коли жив, хотів був із кимось сперечатися, та бесіду довгу, як осінній дощ, затягнути! Він би їм розказав про причини свого життя, щоб не лінчували його так осудливо і безжально — і нічого не пробачали. Хрест Іванові завтра на цвинтарі людські руки зведуть, а з телевізора ті, хто не мав ніякого права на суд, скільки разів на таких Іванах хрести поставили та життя їм поперекреслювали?

Івана вони запитали, що Іван на це скаже? Хіба їм кортить знати, чому Іван колись послизнувся, а далі — жив стрімголов? Як йому було жити головою донизу, їх це пече?

Люди вчасно той знак прочитали — і знов озлобилися люди на Івана дуже. І гойднула гойданка Івана — мало не вбився. А вже було якийсь час утихомирилося. Вже не виповідали йому денно і нощно, не плювали у спину.

Чи знали, що Іван сам себе судив у час безсоння і страху?

Він же не спродав залишки совісті, цей дурний Іван, що хотів просто жити, але не думав про щупаки, якими обклали його ті, що колись нагло вибили землю під його молодими ногами, ніби вибили вікна в хаті!

Вони думають, що то так просто було жити прибитому власним страхом? А то ж так, ніби хто сокиру над схиленою головою заніс. Навіщо зараз знов розворушили цей гадючник? За три чисниці до Йванової смерті? Він умре і без нагадування. Він своєю смертю умре — і зло своє нікому не заповість. Гроші комусь відкаже, а сподіяне зло — точно нікому не передасть у спадок. Дайте, добрі й недобрі люди, Іванові вмерти і забрати з собою своє, недобре… А ви і без Іванової смерті собі гроші заробите.

А як про таке сказати?

Ніщо вже не розшнурує Івановий язик. Бо навіть розшнурований, по стількох роках, він перекаже причини свого життя по-іншому, не так нагаряче, не так, як було насправді, бо чого собі брехати? — правда з часом притупилася.

Подеколи Іван у правді й сам заплутувався.

Хто цей коловорот зрозуміє? А в телевізорі не кажуть, що Іван за свої вісімдесят років відбув усі покарання, бо мав особливу судимість: засуджений на життя — не на смерть засуджений.

Хто кому сказав, що жити легше, ніж подеколи вмерти? Бо так виходить, що той, хто колись штурхнув Івана в огонь зла, — гараздував завжди і тепер гараздує, а Іван лишається винним за всіх. А він маленька сошка… дрібна дуже… ним крутили, як циган сонцем, усі, що вміли.

Одні знали, що хоче жити — то щупак у руки дали, інші — що має гріх за пазухою, то поганяли Іваном, як хотіли, треті — услід плювали, а теперішні хочуть його дочасної смерті.

Ніби їм без Івана жити завтра стане краще.

Ох, Іване-Іване… Якась твоя правда така — як кривда. Нікому не вигідна навіть уже при труні…

А що? На тому світі Іван причини свої розкаже. Може…

Хіба пальці дверима стискатимуть — а так і на тому світі не хотів би те ворушити…бо не думав тоді Іван про зло, не думав, коли пішов до тих, які щупаками живих людей шукали… молодий був, зелений, жити хотів, а чуже життя не думав відбирати… любити хотів… ненавидіти — ні. Тільки жити.

Йому дали не зброю — залізний щупак у руки дали — і сказали шукати. Він же не навмисне його у людське серце встромив. Хіба він знав, що там чиєсь серце? Знав, що там мала бути стіна. Це інші у людське серце Івановими руками цілилися — а він хотів їх від смерті врятувати, тих двох, за стіною. Їм життя у схованці все одно би не було. Хай би в Сибірі — але не мертві. А воно от як вийшло…

Ті двоє, напевно, також хотіли жити?

І він жити хотів.

То й жив із тими, хто давав життя. Хто перший покликав — із тими й пішов. Молодий був Іван, а розумів, що життя під землею надовго не буде. Просто не буде Іванового життя — і нічого іншого за тим щупаком не стояло. Іншої причини не мав брати щупак у руки. У других причини були брати зброю до рук, а в нього — ні. Він за інших не відповідає і їх не засуджує. Кожен у собі половину правди і половину кривди носить. І хто кого в собі переміг — Бог визначить, хоч у Бога Іван не вірить. Він хотів би відповісти лише за себе.

А як тепер розказати?

Хто в таку малу причину повірить? Хто такої причини тепер потребує, коли махає словами-шаблями?

Хіба це поважна причина для суддів — охота жити?!

Хто вислухає його розказ, що на світі нема нічого важнішого, крім життя?

Якби міг — устав би зараз із домовини, розімкнув свої руки і показав би їх усім тим суддям. На руках є кров — що правда, то правда. Але він не зумисний убійник. Зумисні убій — ники потепер на волі ходять, та ще й у великій пошані — і мало хто їх гудить. І мало хто їх судить.

І оті винуватці усіх Іванових бід, що нагло прийшли колись на його батьківську землю, розбестили людей брехнею і злом, колись страшно обдурили Івана, ще й дали в руки щупак і змусили шукати, — так само нагло і безсоромно і сьогодні по президіях та телевізорах пересиджують; орденами, заробленими на Івановій біді, трусять, як цицькаті дівки пазухою;