Але на той час ще сяк-так функціонувала Ліґа Націй, учасницею якої ще, на відміну від Німеччини та Італії, залишалася Румунія, тож одним махом вирішити питання національних меншин, у тому числі «жидівське», було якось не з руки. Світова громадська думка як-не-як! Тим більше, що євреї з Союзу Ізраелітів, Союзу єврейських організацій у Франції та Єврейського закордонного комітету засипали Ліґу Націй скаргами на уряд Румунії за переслідування євреїв. Румунське міністерство закордонних справ як могло відгавкувалося, але уряд змушений був до часу відкласти «остаточне вирішення жидівського питання».

Українці такого лобі, як євреї у Франції, не мали, але у них був сенатор Володимир Залозецький, який разом з Юрієм Сербинюком засідав у Конґресі національних меншин при Лізі Націй. Отож доктор Залозецький один проводив роботу в обороні національних прав українців Румунії, рівну за впливом кільком закордонним єврейським організаціям. Він навіть привозив у Чернівці голову Конґресу національних меншин екс-прем’єр-міністра Норвегії, політика і журналіста Мовінкеля. І на підтвердження того, що українці в Румунії — повноцінна нація зі своєю розвиненою літературою, водив норвежця до Ольги Кобилянської. Згодом і сам Володимир Залозецький став головою Конґресу національних меншин при Лізі Націй, але в моду ввійшов тоталітаризм, і ця організація втратила будь-який вплив.

Чернівецька кримінальна поліція мала купу роботи, але вправні енерґійні фортунні детективи Кароль Штефанчук і Гельмут Гартль знаходили час для особистого життя. А воно, їхнє парубоцьке, останнім часом геть зосередилося на гарній панні на ім’я Марія Видатга. Відтоді, як у Чернівці прибув її дідусь — пан Пантелеймон, що переніс свою ювелірну справу через Атени з Відня, детективи взяли цю родину під свою опіку. Спочатку вони допомогли панови Пантелеймону відшукати зручне приміщення на Панській вулиці для крамниці, потім привели найкращого у Чернівцях коваля, аби викував гарні й водночас надійні розсувні ґрати на вітрину, а затим допомогли встановити найновішу систему сиґналізації. Пан Пантелеймон, худорлявий сімдесятирічний дідуган зі шляхетною сивою еспаньйолкою, не міг натішитися своїми добровільними помічниками, та Марія, його примхлива онука, ставилася до цих поліційних офіцерів чемно, приязно, ввічливо, але тримала дистанцію і ніколи не оминала нагоди нагадати детективам про холоднуватий бар’єр у відносинах між нею і ними. Кароль і Гельмут, не зізнаючись ні один одному, ні самі собі, усвідомлювали, що влипають у якесь нагле кохання, як вугристі гімназисти, потайки починали страждати, але зовні виглядали веселими, безтурботними, легковажними хлопцями, що суто по-дружньому, гостинно і великодушно, цілком безкорисливо допомагають гарній дівчині та її достойному дідусеви облаштуватися у їхньому чудовому місті. Чи треба говорити, що коли відкрилася ювелірна крамниця пана Пантелеймона під назвою «Хризофілія», Кароль і Гельмут стали першими покупцями. Вони придбали по золотому портсигару, по золотому швайцарському годиннику, по шпильці з діамантом для краватки, такими ж запонками і по два золоті перстені з рубінами і смарагдами, витративши таким чином усі свої заощадження і залізши в тяжкі борги. Зате Марія Видатга, що допомагала найнятому жидови-продавцеви у крамниці як консультант, стала більш прихильною до таких активних покупців і погодилася, щоби раз на тиждень панове офіцери возили її вечеряти у найдорожчий ресторан. А навзаєм, теж раз на тиждень, панна Марія запрошувала хлопців на вечірній чай до свого помешкання над ювелірною крамницею. Пан Пантелеймон теж долучався до цього чаювання — приносив пляшку коштовного «мартелю» або «енессі», випивав з хлопцями чарку і відкланювався, аби «не тиснути на молодих людей вагою дев’ятнадцятого століття…». Отож у трикутнику Кароль — Марія — Гельмут встановилася сяка-така гармонія: дівчина ретельно стежила, аби нікому не було віддано найменшої переваги, а хлопців теж це до часу влаштовувало, хоча кожен сподівався, що рано чи пізно саме він (Кароль/Гельмут) стане єдиним. Зрозуміло, що якби на Маріїному обрії з’явився якийсь третій кавалер, то Кароль з Гельмутом його би не вагаючись покалічили. Все було би добре, коли б детективів-життєлюбів не вдарила тяжка фінансова скрута. Покупки в «Хризофілії» і дорогі ресторани, куди вони водили Марію, зробили їх банкрутами. Вони вже вибрали платню за три місяці наперед — більше квестура не давала, понабирали у борг, де лише можна, а — далі? Прибутків якихось не планувалося, тому Кароль і Гельмут потайки один від одного почали спродувати, втрачаючи до десяти відсотків, придбані у «Хризофілії» золоті речі іншому ювелірови. За кілька місяців вони уже ходили без годинників і перстенів, рукави сорочок зашпінкували на ґудзики, а контрабандні цигарки «Герцеговіна флор» курили просто з картонних пуделок. Зате борги було ліквідовано і з’явилися гроші на ресторани. Марія, звісна річ, завважила таку пауперизацію своїх кавалерів, але зробила вигляд, ніби нічого не помічає — справді, вони ж бо просто друзі, тож Марія не мусить прискіпливо розглядати, як вони вбрані і скільки на них золотого.

Уже настала осінь, але позаяк було ще тепло, як улітку, то Кароль з Гельмутом запросили панну Марію у садовий ресторан «Сімоніс». А оскільки до вулиці Єремії Мовіле таки був добрий кавалок дороги, то детективи взяли службове авто «мерседес». Перед тим Кароль з Гельмутом коротко, але жорстоко, мало не до бійки, засперечалися, хто буде вести авто, а хто сидіти на задньому сидінні поряд з Марією. Розважливо кинули жереб у вигляді двадцятилеєвої монети. Щастя усміхнулося Гельмутови. Зате Кароль, яко водій, відчиняв дверцята і брав панну Марію за лікоть, допомагаючи всістися в авто. Потім він, тримаючи кермо двома пальцями, ревниво слухав, як на задньому сидінні панна Марія пирскала сміхом від Гельмутових анекдотів про румунського фельдфебеля, тобто плутоньєр-мажора, але вони це звання називали на старий австрійський штиб.

— Стоїть фельдфебель на варті державного кордону Великої Румунії, — розповідав Гельмут, — поряд буковинський вуйко пасе корови. У небі з’являється літак — фанерковий біплан з величезними ґумовими шасями. «Наш чи більшовицький?», — розмірковує румунський фельдфебель. «Ваш, ваш», — заспокоює його вуйко. «А ти звідки знаєш?» — «Ади два постоли звисають!» — Марія сміялася, а Гельмут скромно опускав очі.

— Ти забув щось додати, — кинув Кароль через плече.

— Що? — у Гельмута затьмарився настрій.

— Що потім фельдфебель витягнув шомпол зі свого карабіна і так збив дотепного вуйка, що того забрав возик рятунковий.

В авті зависла важка мовчанка. Настрій в усіх трьох покращився лише тоді, коли вони всілися за столик у «Сімонісі» і взялися знайомитися з меню. Нарешті Марія дозріла до того, аби зробити замовлення.

— Кельнере!

— Слухаю дуже, панство.

— Для початку принесіть устриць, каспійських голубців і пляшку шаблі.

Каспійські голубці були фірмовою стравою «Сімоніса», робилися вона так: бралася порція, переважно чайна ложечка, осетрового іранського кав’яру і загорталася разом із шматочком цитрини у листок зеленої салати на кшталт капустяно-рисових голубців. Схильні до екзотики гурмани замовляли у «Сімонісі» контрабанду російську горілку, а під неї так званий «контраст» — дуже охолоджені каспійські голубці і дуже гарячі голубці буковинські з капусти, рису, м’яса і сала. Їлося таке по черзі.

Марія з її кавалерами віддавали перевагу простішим стравам і далі замовили паштету з гусячої печінки, оздобленого червоною калиною, зеленими оливками і кружальцями білої цибулі, та пляшку божолє. Потім кельнер приніс їм червоного пуркаря і печених на вуглях карасів. За тим надійшла черга з’їсти по голубу, тушкованому з овочами, під бурґундське. Нарешті вони дійшли до нашпиґованого салом зайця, приготовленого у домашньому виноградному вині, якого з’їли, запиваючи марсалою. По всьому в очікуванні десерту відпочили.

Кароль з Гельмутом перезирнулися, посерйознішали і повідкашлювалися. Буде розмова, здогадалася Марія, й інтуїція її не підвела.