— Щось не так, дідусю? — спитала його Марія.

— Тихо! — викрикнувся на неї пан Пантелеймон.

Марія ображено вибігла з крамниці, сильно гримнувши дверима. Кароль і Гельмут кинулися бігти за нею, але пан Пантелеймон зупинив їх владним окриком:

— Стійте, панове!

— Тут не вистачає однієї монети. Чи не могли ви загубити її дорогою?

— Мабуть, ні, бо ми щільно загорнули усе це добро в скатертину, — сказав Гельмут.

— Якщо загубилася монета, — додав Кароль, — то це швидше за все там, у готелі, бо коли куля розтрощила скриньку, монети розсипалися кімнатою.

— Панове, — благальним голосом звернувся до детективів старий ювелір, — я вас дуже прошу, допоможіть, поїдьте зі мною в той готель, мені треба знайти ту монету!

— Звичайно, пане Пантелеймоне.

У готель «Брістоль» вони прибули разом з поліційною машиною, якою нижні чини, за викликом інспекторів Штефанчука і Гартля, мали забрати вбитого італійця. Отже в опечатаний детективами «нумер шістдесят сім» ще ніхто не заходив. Так і є, воскові печатки на місці. Детективи дали команду поліціянтам зачекати, а самі, вкупі з паном Пантелеймоном, зайшли в «нумер». Шукали довго. Потім ще і ще. Але нічого не знайшли.

Старий ювелір просто на очах ще більше постарів, ще раз сам ретельно обшукав кімнату, розпачливо подивився на детективів і вибіг, забувши на вішалці свій велюровий темно-синій капелюх.

Детективи вийшли з готелю і мовчки почвалали у бік крамниці «Хризофілія». Йшли довго, майже три години, бо не обминали жодного бару, корчми і ресторації. Ніде не засиджувалися, а випили по порції рому, коньяку, сливовиці, заїдали такою-сякою канапкою і йшли далі. Коли дійшли до омріяної «Хризофілії», то були вже, якщо відверто, п’яними, хоча на вигляд — напідпитку.

Їх зустріли широко відчинені двері ювелірні і не менш омріяна Марія, яка, схожа на божевільну, бліда і розкуйовджена, сиділа на стільці і порожнім поглядом дивилася на голу стіну.

— Маріє!

Вона не зреаґувала. Детективи схопили її за плечі, спробували трусити. Марно.

— Треба дати їй щось випити, — сказав Кароль, — нагорі у старого є коньяк.

Гельмут побіг сходами на другий поверх, і чомусь довго не повертався. Кароль тим часом легенько поплескував Марію по щоках. Гельмут спускався поволі, несучи в одній руці пляшку «енессі» і чарку, а другою тримався за поручні.

— Старий завішився, — тихо, але виразно, підійшовши, сказав він Каролеви.

— Тоді все зрозуміло, — Кароль очима показав на очманілу Марію.

Нарешті вони спромоглися влити в неї трохи коньяку, вона порожевіла, прийшла до тями і гірко заплакала. Детективи поштиво чекали, коли вона виплачеться.

Через якийсь час Марія, шморгаючи носом, розповіла хлопцям, що дідусь на неї ніколи не кричав і навіть голос не підвищував, тож коли він грубо кинув їй «Тихо!», вона дуже образилася, хотіла негайно втекти від нього кудись далеко, може, навіть у Париж, трохи блукала містом і нарешті образа минула, вона заочно пробачила дідусеви, та позаяк від пережитого дуже зголодніла, то зайшла в «Европу», де довго пила каву і їла тістечка, зрештою, повернулася додому, а там… Марія відплакала ще один тур і доказала свою історію, — вона заходить у кімнату, а дідусь у зашморзі, уже задубілий.

— Він залишив якісь повідомлення, може? — обережно спитав Кароль.

— Лише заповіт, що все, мовляв, майно заповідає його онуці Марії Видатга, тобто мені.

— І що ви думаєте робити? — запитав Гельмут, — продовжити ювелірний ґешефт?

— Ненавиджу! — гнівно процідила Марія, — ненавиджу увесь цей металобрухт. Це — залізяччя! Ці — кайдани! — Марія розлютилася. Вона зірвала з шиї золотий ланцюжок з кулоном і жбурнула його в куток, постягала персні з пальців, браслети, сережки і порозкидала все це кімнатою:

— Ніколи більше я нічого золотого на себе не начіплю! А товар цей спродаю завтра ж! Допоможете мені, панове?

Панове, як коні під горбом, завзято кивали головами.

Наступного дня увесь ювелірний товар покійного Пантелеймона закупив знаний чернівецький ювелір Соломон Ріхтер за досить гарні гроші, які панна Марія чомусь негайно перевела в англійські фунти стерлінґів. Кароль і Гельмут відчули для себе реальну небезпеку. Так воно і сталося. Після похоронів пана Пантелеймона, які організувати (домовитися зі священиком і гробарями, аби покійного було відспівано і поховано не як самогубця, а як померлого від нещасного випадку, замовити і встановити надгробок тощо) взялися Кароль і Гельмут, Марія запросила хлопців на сніданок. Ніби поминальний. У — ресторан «Дреґуляну».

Коли підбадьорені хвилюючими перспективами детективи прибули за квандрас до одинадцятої, хоча запрошені були на одинадцяту рівно, Марії ще не було. Тому вони зайшли у вбиральню нібито помити руки, хоча насправді ще раз ретельно оглянули себе у дзеркалах. Гарні хлопці, що не кажи, хоча й у однакових капелюхах, сорочках і краватках, як ідіоти, але, що вдієш — мода є мода.

Марія не прийшла. Натомість рівно об одинадцятій до детективів підійшов метрдотель і чемно спитав, чи вони є п.п. Штефанчук і Гартль, коли отримав ствердну відповідь, простягнув їм невеликий білий конверт.

— Я щось таке передчував, — зітхнув Кароль, а Гельмут дав метрдотелеви двадцять леїв. Вони сіли за столик, відкрили конверт і знайшли там ключ від англійського замка і два папери — один офіційний з нотаріальними реквізитами, другий — звичайний. Власне, це був лист, адресований «любим хлопцям» від тієї самої Марії. Коли ви будете читати ці рядки, писала їм ця підступна красуня, я буду далеко, детективи замовили рому, а відбула я так нагло, не прощаючись, вона в Англію поїхала, буркнув Гельмут, аби уникнути нікому з нас трьох непотрібних розмов, знає вона, що нам потрібно, а що ні, це вже коментар Кароля, бо усі ми розуміємо, що наші стосунки зайшли в тупик, радше у безглуздий трикутник, знаємо без тебе, мила наша, цю геометрію, ось якби я зустріла когось із вас — будь-кого, бо ви обидва мені однаково подобаєтеся, тут поліціянти змушені були відкласти читання і випити по чарці ямайського рому, так-так, бо обидва мені однаково подобаєтеся, але вас двоє, а я одна, спостережлива, однак, не могла ж я змусити вас до дуелі зі смертним фіналом, тепер зрозумів, братчику, що на нас чекало, тож я вирішила, що краще буде для всіх, коли я — щезну… Ех! А щоби вам не було гірко, я маю на увазі смаковий аспект, я залишаю вам маленький подарунок, задокументований нотаріусом, ага, це інший папір, — приміщення колишньої крамниці «Хризофілія», продайте її, гроші поділіть між собою і, я вас дуже прошу, випийте добряче за нашу дружбу!

Детективи так і зробили. А коли пляшка рому спорожніла, вони попленталися на Панську вулицю до своєї нерухомої власности. Відімкнули двері ключем з Маріїного конверта і зайшли. Все вартісне з меблів було продано, залишилися лише ляди для товару і стіл посередині, на якому досі лежала плюшева скатертина зі срібними монетами, розтрощеною скринькою і сувоєм перґаменту. У верхніх кімнатах, крім двох пляшок коньяку, теж нічого цінного не було. Тому залишилось одне — пити. Потім непрохано матеріалізувалося питання, що робити з цими стародавніми срібними грішми. Оцінивши на око вартість приміщення колишньої «Хризофілії», яке вони завтра легко спродають, бо на це є попит, детективи зрозуміли, що вони вже далеко небідні люди, тому поділити між собою ще й ці нікчемні затерті тоненькі срібні монети їм видалося нешляхетним. Амбівалентний стан, викликаний алкогольною ейфорією і тугою за втраченою коханою, не сприяв до з’ясуванню походження і давности цих монет. Тай не нумізмати вони… Ясно одне, через ці кляті срібні загинув поважний пан Пантелеймон і вони, Кароль і Гельмут, втратили Марію… На-зав-жди! Випили.

Наступного дня вони прийшли у це примішення з покупцем, місцевим гендлярем Стефаном Гаїною. Після того, як сторгувалися, знову постало питання вмісту плюшевої скатертини.

— А давай-но здамо ці прокляті срібні у квестуру як речовий доказ до справи вбитого нами у готелі «Брістоль» заїжджого італійця, — запропонував по-поліційному чесний і по-німецьки педантичний інспектор Гартль.