Людей стає дедалі більше. Юлія боїться, що вона загубиться, якщо Августа, зачарована чимось, зваблена вітриною, випустить її руку.

— Чому ми не найняли візника? — звертається вона до Августи, але та не чує. Попереду — офіцерські мундири. Багато мундирів. Чи впізнає вона того, хто двічі на тиждень проїжджає верхи повз їхній будинок? Якщо він тут, то вирішить, що Юльхен її молодша сестра. Зрештою, їй все одно, котрий з них, бо вона й лиця добре не бачила. Тільки б не був картярем чи пияком, не був таким, як її батечко. Господи, вибрати нема навіть як! Вона ж ніде не буває. На роботу та з роботи. Досі не була в театрі, а вже тут півроку. Не піде ж вона з модисткою до театру — поміщицька дочка як-не-як!

Юлія тим часом смикає її за рукав, побачивши у вітрині канцелярських товарів величезну порцелянову ляльку:

— Дивіться!..

Обидві завмирають. Довгі каштанові коси, сині очі, рум’яні щічки. І білий капелюшок з рожевими квітами, а сукня! Що за чудова атласна сукня! А на пальчику золотий перстеник. Очі в Августи затуманюються. Якби вона могла подарувати таку ляльку Катрінці. Вона стискає в кулаці маленький потертий гаманець і зауважує, що на рукавичці на мізинному пальці дірка. Геть розповзаються. Треба купити нові. Це ж не капелюшок…

— Вона схожа на вас, панно Августо, — каже Юльхен. — їй богу, схожа!

Дівча каже це цілком щиро, і в Августи теплішає на серці. Хоча очі в неї карі.

— Годі, — зітхає Августа. Якби в неї колись з’явились такі сукня й капелюшок. Можливо, вона все це колись матиме.

— А якщо я попрошу бабусю, вона зможе мені ії подарувати на іменини? Як ви гадаєте?

— Ти вже майже доросла панна. Скоро заміж віддамо.

— Таке скажете! — пирхає Юльхен, скоса позираючи на своє відображення у вітрині поруч з лялькою.

— Дивіться, у неї черевички на високих підборах!

І в цей момент Августа відчуває погляд. Двоє офіцерів стоять біля входу до кафе, і один з них не спускає з неї очей. Той самий. У Августи починає шалено битись серце, ноги тремтять. Добре, що вона вдягнула сьогодні мереживний комірець, який їй так до лиця, і срібну брошку. Офіцер легенько вклоняється. Тільки військові вміють так вклонятися, одразу видно, що це поклін. Здається, він має намір підійти до них. А вони милуються лялькою, який сором!

Августа смикає дівчинку за руку:

— Ходімо! Негоже стовбичити отак на вулиці.

Яке щастя, що крамниця з дамськими капелюшками за кілька кроків, і їм не доведеться проходити повз офіцерів. Вона б згоріла з сорому.

Ось рятівні двері, дзвіночок при вході. Це суто жіноча територія, сюди не наважиться увійти жоден чоловік. Пані Штокман підводиться їм назустріч з посмішкою зів’ялої квітки:

— Що панночки бажають? Сьогодні прибула партія капелюшків з Берліна.

Юлія дещо бентежиться від такої уваги, але Августа розквітає.

Через якийсь час учителька німецької мови втрачає контроль над собою, а її учениця пливе хвилями запаху клею, мануфактури та парфумів, що вже побували тут, у носі їй свербить, але її несе повз стоси капелюшків, модних і не дуже, різницю між якими вона взнає через два-три роки. Розгублена, збентежена, наївна перед цим царством жіночої спокуси. Звідки Юлії знати, що капелюшок здатний возвеличити й розтоптати жіночу красу. А про те, що капелюшок нерівноцінний замінник корони та вінка, знають лише одиниці серед тисяч осіб жіночої статі.

До реальних капелюшків з сукна, фетру, шовку та соломки додаються безкоштовно їхні відображення в дзеркалах, перед якими можна стояти, або присісти на дзиґлик. Суть капелюшка в тому, що наповнити його вміст, а тут усі суті порожні, всі чекають наповнення. Господиня крамниці залишила їх наодинці зі своєю помічницею, яка щойно спожила свій скромний обід у майстерні позаду крамниці. Дівчина відразу опізнала в Августі гувернантку, а не принцесу. А пані Штокман знає матір Юлії, та ще вчора домовилася про капелюшок для малої. Невдовзі вона повертається і щиро втішається грою гувернантки, і тим, як ця гра переходить в одержимість. У поведінці Августи, яка міряє один капелюшок за іншим, є щось трагічне й надривне. Під блідою шкірою палає вогонь. Лишенько, та вона закохана! Отакої!

Пані Штокман знає, що вони куплять: солом’яний капелюшок для малої, з блакитною стрічкою, їй пасує блакитне, і капелюх для вчительки, не з дешевих. Вона навіть знає, скільки приблизно грошей у неї в гаманці. У неї небога теж гувернантка, і теж закохана, а відтак капелюшок мусить виглядати блискуче, навіть якщо на тобі скромна саржева сукня. Бо чоловіки, наче бджоли, кидаються на штучні квітки, що увінчують жіночу голівку. Принаймні, гувернантка заплатить готівкою, а коли заплатить пані Веллер, невідомо. Щойно людина сходить на вищий щабель суспільної драбини, вона перестає носити гаманець, і страшне слово «кредит» роздимається як міхур, доки не лусне.

Цікаво, чи в дівчиська руки чисті. У такому віці вони завжди в чорнилі, варенні чи шоколаді. Юлія наближається до білих капелюшків, і в останню мить відчуває неспокійну вібрацію з боку пані Штокман, не застережний рух, а ледь помітне здригання. Зараз пошле її мити руки. У Юлії справді брудні руки, але вона забруднила їх вже тут, на вулиці, торкнувшись стіни. Начебто сажа. Ні, біле не для неї. Сажа літає в повітрі, великі клапті сажі, наче сніжинки, тільки чорні. І вони звісно не тануть. Тому вона, зітхнувши, прямує до солом’яних бриликів, і по дорозі зустрічається з відображенням Августи. Та міряє бежевий капелюшок, на якому цілий букет квітів, увінчаний метеликом. Краса. Юлія висмикує шпильки з волосся, щоб зняти свій брилик, вже трохи замалий і побляклий. Краще їй зробити це самій, бо Августа може завдати їй болю. То ж не їі власна голова. Юлія відчуває полегкість, позбувшись тиску, і знову вона гойдається на хвилях запахів і звуків, що долинають з вулиці. Якийсь хлопчина, її ровесник, помічник молочника чи зеленяра, притиснувши лице до вітринного скла, дивиться на неї. Через його сплюснутий ніс Юльхен здається, що він корчить міни, але замість того, щоб показати йому язика й відвернутися, одурманена капелюшковими чарами дівчинка кокетливо усміхається, як це робить Августа перед незнайомими чоловіками. Але в неї, напевно, вийшла лише жалюгідна подоба цієї усмішки, бо хлопчисько раптом щезає. Треба буде вдома потренуватись перед дзеркалом, бо з такою усмішкою її ніхто не візьме заміж.

Ось чорні капелюшки — цілком безпечні. Наче ворона на голові. Августа неухильно наближається до неї, переходячи від флори до фауни — капелюхів з пір’ям. Юлія хапає величезний чорний капелюх з вуаллю. Августа її не впізнає і почне шукати. Чудова ідея! Вона сховається за тим стосом капелюшків, щоб тільки стирчала голова, а лице вкривала вуаль. Юлія спершу помиляється, натягає капелюх задом наперед. Стара пані схилилась над столом, гортає велику книгу. Юлія нарешті натягає правильно капелюха, майже провалюючись у нього, й опускає вуаль. А тоді повертається до дзеркала. Ну, й страховисько. Вона — наче у в’язниці, десь у підземеллі, куди зносять всілякий непотріб, складаючи його у скрині з важким віком чи в старі комоди, від яких відстає фанера. Через що там повітря затхле. А ще в кутках зачаїлись привиди…

Юлія підскакує від невинного дзеленькання дзвіночка, що, як виявиться дещо пізніше, зовсім не невинне, а навпаки — лиховісне. Хлопчисько, хай не обідранець, однак з тих, на кого вона повинна згідно з правилами життя дивитися зверхньо-поблажливо, прослизає у напівпрочинені двері, й капелюшна містерія перетворюється на пантоміму. Хлопчисько йде прямісінько до Августи й щось каже до неї кумедною говіркою простолюду. Августа, така гарна в блакитному капелюшку, затуляє рот руками.

Зараз вона впаде й звалить цілу піраміду дамських головних уборів, але Августа продовжує стояти, як кам’яна статуя, тільки обличчя в неї вкривається червоними плямами. Юлія повільно йде до неї. Одночасно до Августи наближається пані Штокман, а з внутрішніх дверей виходять дівчата-помічниці. Забувши зняти капелюшка, Юлія зупиняється навпроти Августи. Вона мовчки дивиться на Августу, а Августа на її чорний капелюх. Вуаль трохи зсунулася набік.