— Не можна вам туди їхати, пане, — каже кучер, знімаючи капелюха. — Ота баронеса… Стара пані, небіжка, до неї не їздила. Дивно, що баронеса вас запросила…

— Не мели дурниць, Петере! — урвав його Герман.

— Еге, не вірите, а вісь цілісінька була. Я й тяжчих за вас возив, дорога рівна як стіл. Чого було ламатись? Не інакше, як пороблено…

— Дурниці! Ким пороблено?

— А цього я вже не знаю, пане! Може, небіжкою-пані, може, пані економкою, бо, присяйбі, я на власні очі видів, як вона знак отакий-о зробила рукою. Торік кухарка чимось їй не вгодила, не знаю чим, що там межи ними зайшло. Ну, й кухарка собі на ногу баняк з окропом перевернула. А баронеса, кажуть, з того світу небіжчиків приманює. А то гріх великий, самі знаєте. То котрась з них, бігме!

— То виходить аж три відьми на одну вісь?

— Нє, одна з них. І не на вісь, прошу пана, а на вас.

— Гм, — мовив Герман, все ще сидячи на підлозі брички. — Цікаво. Що ж я їм таке зробив?

— Се вам ліпше знати. Треба вертатись назад. Коні дотягнуть бричку. Не лишати її тутка. Мо’ й добре, що не втрапили ниньки до пані баронеси.

Із цим Герман погодитися не міг, але промовчав. Йому раптом стало нудно, невдоволення згасло й цікавість до забобонів теж, наче він не раз мав з ними справу і вони його вже не збуджували. Він стояв на дорозі, й дорога теж була нудною, такою буденною. Наприкінці дороги була неприємна зустріч, і якби цю запилену стрічку можна було згорнути в сувій, щоб вона перестала існувати, й залишились лише поля з картоплею та житом…

— А нема тут стежки навпростець? — спитав він кучера.

Той похитав головою:

— Нема. А хоч би й була, можна втрапити на болото.

Тієї ночі Германові знову приснився сон, ще дивніший, ніж два попередні.

Сон Германа

Пожежі освітлювали місто краще, ніж тисячі ліхтарів. Герман стояв по кістки в гарячому попелі, й у голові у нього чомусь крутилась фраза: «Карфаген повинен бути зруйнований». Вона скрипіла, обертаючись наче колесо, а йому здавалось, що коли йому вдасться відтворити її дзвінко й урочисто, велично й трагічно, Кенігсберг перетвориться на Карфаген. І Прегель з шумом опуститься вниз до глибинних материкових вод, бо в Карфагені не було Прегеля, це точно. Тисячі рабів розберуть палаци, храми й будинки, вкинуть трупи мешканців міста в рови, засиплють їх землею, а після того, як усе каміння й цеглу буде прибрано й віднесено далеко, де з них збудують інші будинки, храми й палаци, місце, де був Карфаген, посиплють сіллю, щоб проклята земля ніколи не давала ні цвіту, ні плоду. Отак зруйнують Карфаген. Не Кенігсберг — Карфаген.

Як не дивно, але саме ці слова захищають Германа невидимою бронею, бо ж на тлі пожеж його постать у чорному плащі — чудова мішень для стрільців. Зрештою, він сам відчуває нереальність того, що відбувається перед його очима. Чи ж могло таке статись, щоб Кенігсберг, щит Пруссії, палав і руйнувався Літаючими Машинами Для Вбивства. То все чари, наслані на нього трьома відьмами, мана, блуд. У роті пересохло, і він не може вимовити: «Карфаген повинен бути зруйнований».

І він не Ганнібал. У нього навіть меча немає. І війська не видно. Хто воює проти нього? З ким воює він?

Та ні, ось там якісь люди, без мундирів і зброї. Здалеку вони нагадують мурашок, що сновигають туди-сюди. Може, він стріне там когось зі своїх знайомих? Це було б добре, бо слова — ненадійний захист.

— Що ж, треба йти, — вирішує Герман і йде до людей-мурашок, усе ще з відчуттям невидимої броні довкола себе. Можливо, він для них невидимий. Герман переводить погляд на свої руки і прокидається.

ЮЛІЯ:

Юлія крізь сон чує хропіння няньки. Що вона робить в її кімнаті? Я ж бо вже велика! — дивується вона і реальність приходить до неї у вигляді запаху диму й смороду мокрого шмаття. Воно не сохне, не замерзає, і навіть не гниє. Ніби час ним гидує. Утім, знати, що з нею, важливіше, ніж просякле сечею шмаття. Час влаштував проти неї змову.

Дівчинка розплющує очі. Темно і страшенно холодно. Дідусь хропе на весь підвал. Ні, хрипить. І в його хрипінні є щось таке, що змусило її прокинутись серед ночі. У ньому з’явився ритм, проте це нічого не говорить Юлії. Якби була тиша, вона б не прокинулась. А якби прокинулась, то лежала б у темряві й думала: помер дід чи не помер.

Вона тягнеться рукою до дверцят грубки. Попіл ще теплий, але жару немає. За допомогою клаптя з ватяної ковдри й вирваного аркуша їй вдається розпалити вогонь. Залишилось дві свічки. Їх треба берегти для майбутньої подорожі. Тому вона запалює скіпку й, плутаючись у довгій сукні, йде до дідового ложа. По дорозі їй бракне повітря, серце завмирає, і все тіло здригається, наче позад неї вибухнула бомба.

— Дідусю! — шепоче вона, дивлячись туди, де догоряє життя. Їй здається, що коли вона дійде, все це скінчиться.

Хрипіння стає дедалі ритмічнішим і голоснішим. Юлія наближає запалену скіпку до узголів’я, тіні кидаються їй в обличчя, але дідусеве лице таке біле, наче вилите з гіпсу. Раптом дід хапає її за руку, міцно, наче обценьками. Вона вириває руку й тікає. Падає на свою купу лахміття й дивиться, як вогонь облизує тріски. Їй стає легше, коли вона починає розуміти, що підійде до діда, коли вже буде по всьому. Коли настане тиша. Тоді вона зробить для діда все, що можна зробити за таких обставин.

Юлія кидає в полум’я книгу за книгою, дим наповнює підвал, скупчується угорі під склепінням, а тоді виходить, знайшовши тріщини, — виходить у місто, в те, що залишилось від цього міста, яке незабаром втратить ще й ім’я.

Минають хвилини, години. Надворі починається ранок. Грубка пашить теплом. Втомлена Юлія дрімає, але не спить. Хвилі тепла огортають її маленьке тіло, сонячний промінь прокладає широку смугу над нею, але не досягає протилежної стіни. Десь дзюркоче вода, пробиваючи собі дорогу.

Дівчинка не їсть, не п’є, їй нічого не хочеться. Вона дивиться на світляну смугу, що нагадує промінь прожектора з будки кіномеханіка. У неї є ключ. У неї є перлове намисто. Вона ще візьме одну книжку з того стосу, який не можна палити. Першу-ліпшу, не дивлячись. Задля дідуся вона врятує бодай одну книжку. Може, вони ще колись повернуться сюди з тіткою. Але в глибині душі Юлія не вірить, що можна повернутись сюди. Сюди не треба повертатися. Ніколи.

Вона дотримала свого слова. Вона сказала собі, що не залишить дідуся, доки той не помре. Чекай, Юльхен, просто лежи і чекай. Ти нічим не зможеш допомогти дідусеві. Він схопив тебе за руку не для того, щоб забрати з собою на той світ. Він просто хотів переконатись, що ти тут. Він любить тебе.

Промінь стає вужчим і коротшим. Коли він зникає, настає тиша. Потім короткий хрип, і все.

ВСЕ.

Нарешті все.

Наче відплив корабель і зникла незручність від прощання. Вічна жіноча мудрість підказує дівчинці, яка лежить перед згасаючою грубкою, зачекати. Не ворушитись, не робити різких рухів. У голові в неї жодних думок, якась суха пустеля, де чути биття її серця. Тепер у цих руїнах б’ється тільки одне серце. Коли вона піде звідси, тут не залишиться нічого живого, нічого, за чим можна шкодувати. Каміння і цеглу вивезуть до Росії і там побудують з неї нові будинки. Добра кенігсберзька цегла служитиме ще багато років.

Юлія кладе на майже вигаслий жар ще книжку. Майже стемніло. Сонце заходить тепер пізніше. Ноги у неї наче з вати, коли вона йде до дідуся зробити те, що належить зробити. Те, що зробила б її мати, кожна жінка в Кенігсберзі. Обличчя дідуся уже не біле, а жовте, очі розплющені. Вона повинна закрити йому очі й покласти на них монети, але монет у неї немає. Нехай буде так, як є. Юлія відриває довгу смугу від порваного простирадла й підв’язує щелепу. Кладе неслухняні, але ще гнучкі руки небіжчика на грудях, все ще побоюючись, щоб той не схопив її. Намочує у воді ганчірку й витирає йому обличчя, руки, ступні ніг. Одяг. Не можна, щоб дідусь пішов до раю невбраний. Розуміючи, що це їй не під силу, Юлія все ж виймає чисту сорочку й штани з вузлика. І краватку. Коли дівчинка перевертає діда, той ледве не скочується на підлогу. Який він важкий. Юлія вся спітніла, задихалась. Маєш, діду, сорочку і краватку. Краватку сам собі зав’яжеш. Юлія підстеляє під голову діда білу шаль, знайдену на споді скрині. Мокре шмаття витягує з-під нього і відносить у куток. Стелить під діда скатертину, натягає штани. Накриває його до пояса другою скатертиною, кладе вздовж тіла ціпок. Розчісує довге сиве волосся своїм гребінцем, намагаючись не дивитись дідові в очі.