Герман промимрив, відчуваючи, що червоніє:

— Сніг?

Генріх демонстративно зітхнув і зміряв його ледь зневажливим поглядом:

— Ні, сніг пахне зовсім не так. Щось мені млосно від цього запаху. Тітонько, ці ваші нові парфуми вам геть не до лиця.

— Куди ж поділася наша люба Софі? — грайливо мовила пані графиня, вдаривши згорнутим віялом по руці Генріха.

— Може, їй стало млосно від мене? — припустив Генріх, і, крутнувшись на обцасах, що робили цього курдухіля трішечки вищим, рушив у потрібному напрямку.

— Бешкетник! — неголосно вигукнула йому вслід графиня Луїза і, повернувшись знову до Германа, мовила поважно, — бачу, доведеться вам дещо пояснити…

— Коли ваша ласка, — скромно відказав Герман. — Бо я нова людина в цьому товаристві і…

Далі він не знав, що сказати, й почервонів. Графиня взяла його під руку й відвела трохи вбік, поки лакей із совком прибирав пелюстки.

— Генріх — син мого покійного брата.

— А мадемуазель Софія, перепрошую, його сестра?

— О! — вигукнула графиня. — Ви не перший, хто зауважив деяку сімейну схожість. Але ви, дорогенький, помиляєтесь. Софі — наречена Германа. Дуже давній, шляхетний рід, правда, бідолашна сирітка у віно отримала лише честь свого роду. Ви помітили, які в неї постава, манери?.. І золота вдача. Золота! Діамантова! Вона чудово ладнає з Генріхом, Бідним Генріхом…

— Бідним? — здивувався Герман.

— Його так називають. Невже ви не читали поеми про Бідного Генріха?

Герман аж спітнів. На щастя, до графині підскочив якийсь панок з віночком сивого волосся на голові, чимось схожий на півника, й заволав:

— Мон амі! Лізетто! Мімі без вас не хоче співати. Тільки ви здатні її вмовити!

— Раднику Віллє, не кричіть так. Я подумала, що хтось втопився в нашому ставку. Перепрошую, пане Германе. Ми пізніше про все побалакаємо.

Герману, як не дивно, стало трохи веселіше. Він побалакав з графинею, потрапивши їй на очі, й програма на сьогодні була вичерпана. Фріда буде задоволена. Тітка, пішовши на небеса, бо куди ж іще може піти статечна вдова, залишила своєю намісницею на землі економку Фріду, і ніхто не мав сумніву, що дух Маргарети фон Вінтербаум вчасно дізнається про всі негідні вчинки нового господаря та старої челяді. Завісу вже зняли, декорації з картону й фанери були наполовину розібрані. Герман підійшов ближче, щоб пригадати такий хвилюючий запах сцени, але нічого подібного не відчув. Тхнуло, як у майстерні трунаря, звідки він забирав труну тітоньки. Три фурії, себто Парки, давно вже змили з себе грим і знову стали літніми світськими дамами, чиї обов’язки не надто відрізнялись від обов’язків античних богинь: тримати на ниточках людські життя і псувати їм долі.

Бідний Генріх. Не бідолашний. Герман не навчався в Альбертині, звідки йому це знати. Правда, її світлість теж не навчалась, але деякі дами багато читають.

Герман повернувся назад. З відчинених вікон нарешті потягнуло прохолодою. Легкий вітерець від ріки пригинав полум’я свічок. У музичному салоні дрижав кволий голосок невідомої йому Мімі. Бажання побачити співачку в Германа не виникло. Він узяв з таці, що її тримав старий лакей у перуці, келих з червоним вином, випив швидко, наче помирав від спраги, й вийшов на терасу. Сад був неосвітлений, внизу, в подовгуватому ставку, що сполучався з рікою, кумкали жаби. Та й на самій терасі панувала напівтемрява, тому Герман спершу не зауважив ні Софії, ні Генріха.

— Ти обіцяв мені! — почув він жіночий голос й завмер, щоб не видати себе, бо ж встиг почути першу фразу.

— Коли це я тобі обіцяв, серденько? А хоч би й обіцяв, то міг забути, ти ж бо знаєш, що у мене в голові повний безлад, що я не такий. Правда, не такий? Не псуй мені настрою. Я постраждав через ці квіти, у них теж тепер повний хаос. Що таке хаос? Сміття, багато сміття… А ти на мене сердишся…

— Я не через квіти. Через оту твою репліку.

— Мені хотілось побачити трьох німф, а не старих бабів. Я був страшенно розчарований. І вони ще так гидко хихотіли. Паскудні три відьми!

— Вони зовсім не хихотіли. То були три Парки, що прядуть нитки людських доль.

— Якого біса тоді всі кричали «Макбет»?

«Я таки мав рацію!» — втішився Герман.

— Не знаю. Я переконана, що це були Парки.

— Зараз піду і скажу всім, що це Парки!

— Генріху, постривай!

Але Генріх уже побіг. «Що в біса робить ця дівчина?» — злякався Герман, і з криком «мадемуазель Софі!» кинувся навперейми дівчині, аж та зойкнула з переляку.

— Тихо, тихо! — мовив Герман. — Не йдіть. Я певен, що він забуде все по дорозі й нічого не скаже. А ви…

— Певен? А-а, це ви…

Герман почув, як Софі полегшено зітхнула або, може, йому хотілося цього.

— Певен, бо ваш наречений сміливий лише, коли ви поруч. Ось бачите, він аплодує Мімі, чи хто там співав.

— Боже! — Софія відсахнулась від нього й притулилась до перил балюстради. — Вам краще піти звідси, бо ми тут самі. Розумієте, що я маю на увазі…

— Я випадково тут опинився, мадемуазель. Тут, далебі, приємніше, ніж в салоні. І повітря значно здоровіше.

Софія пирснула в кулачок:

— Здоровіше!

— Зрештою, в часи своєї офіцерської молодості я бував у місцях, де тхнуло пивом та тютюном, і то ще були не найгірші запахи. Однак там ніхто не переплутав би Шекспіра з античним міфом.

— Ви читали Шекспіра?

— Я його слухав і дивився.

— А я тільки читала. Не буду ж я наперед усіх вигукувати відповідь на шараду!

— І я не наважився, — розвів руками Герман.

Незважаючи на напівтемряву, він побачив її усмішку, таку щиру й справжню. Їй, мабуть, нелегко ладнати з графинею Луїзою, особою, безперечно, деспотичною й вимогливою.

— Може, принести шаль? Тут прохолодно.

— Дякую. Ой, ні. Звісно, ні!

— Ви вже, либонь, довго тут стоїте. Ваш наречений мав би це зробити.

— Скоріше це я принесла б йому шаль! — засміялась Софія.

— Як собі хочете.

Герман повернувся до розчахнутих дверей, зробивши до них крок.

— Ні, прошу вас, ні! Я сама! — і Софія кинулась до дверей, сковзнула до салону. На її обличчі з’явилась маска спокою та непорочності.

Було вже далеко за північ, коли Герман потрапив нарешті додому. Хоча він мав намір повернутись раніше, але думка про те, що доведеться їхати в темряві десять миль, трохи охолодила його бажання, та й освітлений дім графині взяв його в облогу. Багато цікавого довідався Герман про звичаї тутешньої знаті, цього разу маючи змогу спостерігати відсторонено й об’єктивно. Він намагався збагнути, що за зв’язки поєднують цих незнайомих людей, які пристрасті нуртують у цьому товаристві, наче дивився виставу в театрі. Якби про це хтось дізнався, непереливки було б новоспеченому поміщику!

Для всіх чужий, окрім пані графині та мадемуазель Софії, Герман віддавав зараз перевагу жіночому товариству, боячись своєї некомпетентності у бесідах із землевласниками. Власне, він нічого у цьому не тямив. Управитель, пан Богуш, залишився керувати чималеньким маєтком, а домашніми справами впевнено продовжувала займатись економка Фріда. Відставному майору годі було увіпхатися у ту злагоджену упряж двох стареньких працьовитих конячок. Він міг бавити свій час як йому заманеться, але, слухаючи одним вухом розмови поміщиків-сусідів, Герман почувався так, наче потрапив у чужу країну, де всі щось роблять, а заброда полишений сам на себе. Порожнеча останніх п’яти місяців починала його вже тривожити. Герман їздив верхи, але частіше блукав старим парком, що від недогляду перетворювався на ліс, зрештою, росло в ньому те, що зазвичай росте в кожному лісі: дуби, сосни, липи та багато інших невідомих йому дерев. Гарний великий дім, у якому мешкала колись чимала родина, де народилась його матір, і де він сам дитиною прожив скількись там літ, теж став трохи занедбаним й порожнім, принаймні, кроки у ньому відлунювали голосніше й дошки рипіли частіше, аніж двадцять років тому. Зараз у домі мешкало їх троє: Герман, Фріда та Богуш, який займав дві кімнатки в лівому крилі, й не бажав перебиратись до флігеля, де мешкав за життя старої пані. Пан Богуш був поляком десь з Мазовії, але навчався свого часу в Альбертині, і втомившись чекати на посаду професора математики два десятки років, знайшов інше застосування своїм здібностям. Пані Фріда повдовіла замолоду й теж знайшла застосування своєму хисту командувати кухарями та покоївками. Вбиралась завжди у чорні чіпці та чорні сукні з білим простим комірцем. Фріда ставилась до Германа як до хлопчика, бо знала його змалечку маленьким тихим хлопчиком, й віч-на-віч казала йому «ти». Герман не замислювався, який відтінок має це звертання: ледь зневажливий чи, навпаки, теплий, родинний. Тітки він боявся значно більше, але тепер, відколи між Фрідою та Гретою стали мандрувати лише небесні кур’єри, економка перебрала на себе всі можливі в її становищі повноваження й не бажала ні з ким ділити свою владу. Навіть із законним спадкоємцем.