І Юлія пішла далі. Що буде, то буде, але назад вона вже не повернеться. Тільки б гасу в ліхтарі вистачило. Хоча є ще свічка й кілька довгих скіпок.

Коридор зліва виявився дуже важким. Спершу він підіймався догори, потім вона вдарилася головою об стелю. Отвір став вужчим і нижчим, їй доводилося кілька разів згинатися в три погибелі, й скло ліхтаря обпекло щоку. Юлія врешті не витримала і просто впала на купу піску, задихаючись від нестачі повітря.

«Я завжди йду не в той бік, що слід», — у відчаї подумала вона й провалилась у сон.

Сон Юлії

Карету, що мала везти всю родину в маєток Ф., прислала мамина сестра Клотильда, що вже років з десять, як вийшла заміж за поміщика. Щоліта вони проводили в неї цілий місяць. Юлія бігала згори вниз, знизу вверх, зносячи потрібні їй речі. Татові справи на біржі йшли не надто добре, тому цього разу мати їхала значно охочіше, ніж зазвичай. Вони взяли з собою Луїзу, мамину покоївку, яка на відміну від Юлії рухалась повільно, наче досі не прокинулась. Тато обіцяв приїжджати по суботах, а зараз їх просто супроводжував. На його обличчі теж було полегшення. Вдалося пошити кілька суконь, купити різні потрібні дамам дрібнички, але вже те, що вони не мали власного виїзду, перекреслювало всі обнови.

Вмостившись нарешті в кареті, пані Веллер трохи принишкла, міркуючи над тим, як приховати сліди руїни на своєму обличчі, не в тому сенсі, щоб приховати зморшки зі свого 35-літнього обличчя, це вона вміла робити майстерно, — а сліди невдачі свого чоловіка.

Сестрі більше пощастило, хоча чоловік у неї не такий вродливий, як її Людвіг, зате багатир на всю губу. І тямущий, бо додав до батькового спадку втричі більший статок, почавши розводити породистих коней. Хоча Юльхен і вважали батьковою копією, вродливою вона не буде, на жаль. Шкіра надто смаглява.

Пані Веллер скосила око на дочку. Ще років два, і треба шукати їй нареченого. Якщо вони до того часу не розоряться. Вона згадала ту нещасну вчительку, у якої на руках залишилось троє сиріт. Ото нещастя! Вони дали їй трохи грошей і дещо з Юліїного дитячого гардеробу, а та навіть не відписала потім. От невдячна!

— Знову горбишся, Юліє! — налетіла пані Веллер на дочку. — Скільки тобі можна казати?!

Юлія випростується й боляче вдаряється головою об щось дуже тверде. Але сон її триває, і вона бачить з вікна карети вершників, що мчать по скошеному лузі: двох молодих жінок у зеленій та червоній амазонках і двох чоловіків, а вдалині сліпучі білі дюни і море.

Море! Юлія не знає, кому віддати перевагу — морю чи вершникам. Вуалі розвіваються на вітрі, коні виблискують гнідими крупами. І все це так гарно, і так його багато — море, коні, дами і кавалери, яскраві барви, що вона відчуває, як серце їй стискається від незнаного болю.

Чому, Юліє? Ти так само колись мчатимеш на коні, в амазонці. Дядько Клаус обіцяв цього літа тебе навчити їздити верхи. Ні, хитає головою дівчинка, цього не буде. НІКОЛИ НЕ БУДЕ. Я не потраплю в цей час. Я живу в іншому світі.

ЮЛІЯ:

…Вона прокидається на купі столітнього кам’яного пилу, ліхтар горить. Боже, скільки вона проспала? Усе тіло заціпеніло від холоду, ноги затерпли, в роті сухо. Юлія сідає. В неї нема сили навіть відкрутити кришку термоса й випити води. Поки горить ліхтар, треба йти. Свічка не дає стільки світла, та й гасне від протягів, а в неї зовсім мало сірників.

На щастя, прохід розширюється, й вона тепер йде доволі рівним коридором, найперше дивлячись собі під ноги, щоб не спіткнутись. Сон висотав з неї увесь оптимізм. Їй здається, що вона блукатиме тут доти, доки не залишиться зовсім без світла. У пустелі найважливіше вода, а що найважливіше в підземеллі? Світло. Вода і їжа зараз здаються їй ношею, без якої можна обійтися. Якби вона мала вдосталь їжі перед тим, то давно з’їла б усі сухарі й випила усю воду. Але вона вже тривалий час недоїдає, шлунок у неї зменшився і всох, й потребує зовсім мало їжі. Вона звикла розтягувати їжу найдовше, ділити на порції (це на ранок, це на вечір). Вона їла суп із мерзлої конини, кривавила ясна об сиру брукву, хліб з тирсою і врешті допровадила себе до того, що не відчуває голоду. Майже не відчуває. Те, про що вона давно мріяла, коли дуже хотілось їсти, для неї перестало існувати. Не бажати, не хотіти, стати невидимою. Це підземелля — саме те, що їй треба. Єдині звуки, які вона чує впродовж багатьох годин — це її кроки. Часом вони розсипаються, множаться, відбиваючись від округлих стін. Можливо, це останні звуки, які вона відчуває в своєму житті. Юліє, ти вибрала не той коридор. Ти вибрала лівий коридор, а треба було правий. Але ти не будеш повертати назад, хіба що натрапиш на залізні двері чи замурований хід.

Її охоплює нетерпіння. Сльози закипають на очах. Вона йде швидше. Для неї головне побачити, що буде далі. Нехай це буде що завгодно. Вона згадує, як каталась три роки тому на велосипеді. То було літо і вони з мамою жили в тітки Агнеси. Дорога була м’якою і теплою, й хоча майже стемніло, Юлії не хотілось вертатись. Вона доїхала до роздоріжжя й зупинилась перед одним із тих священних каменів, що їх так обожнюють селяни. Величезний округлий валун. Вона торкнулась його долонею і усмішкою. Такий теплий, зовсім не грізний.

Вона була сама. Швидко темніло. Темно-синє небо вкрили розсипи зірок. Юлія притулилась до каменя і відчула, що він її торкається, а не вона його. Вивчає її. Дівчинці навіть на думку не спало щось попросити у каменя. У неї було все. Може, тільки не вертатися, а враз опинитися на подвір’ї у тітки перед освітленою верандою, впасти у ліжко й одразу зануритись у тепле молоко сну.

Тоді трапилось те, що можна було пояснити хіба провалом у пам’яті. Юлія стояла перед хвірткою й чула, як тітка з матір’ю гомонять на кухні, брязкаючи посу(…..)[1] …нішим в оцій спільноті, якій вдалося пережити найстрахітливішу пожежу, спричинену Літаючими Машинами Для Вбивства. У Германа не виникло жодних асоціацій з релігією, навіть з її найпоетичнішим варіантом — пієтизмом, що залишив глибокий слід у душі не одного кенігсберзького філософа. Не був він і католиком з чіпко вкоріненим страхом перед Страшним Судом і Танком Смерті. Натомість він згадав, що недавно бачив, як вкладаються спати джмелі. Той, хто входить до нірки останній, запечатує вхід сухим листочком і загрібає сухою травичкою. Якби я частіше бував у лісі чи полі, подумав Герман, то зміг би відшукати не лише аналоги, а й спосіб вирішення якихось проблем. Він був настільки збуджений, що ледь не сказав про це напарнику, але той вже йшов туди, де наприкінці короткого тунелю пробивалось слабке жовте світло. Якщо в цьому місті вижили тільки вони, то розумно перебути якийсь час під землею. Крім наземного є ще підземне місто, і квартали за рікою вціліли, але там, либонь, нишпорять мародери, і без зброї туди йти не варто.

Невдовзі Герман опинився в просторому приміщенні, посеред якого палало багаття з уламків дощок та колод. Там, де було світліше, лежало вимащене сажею рядно. На ньому він побачив розкладені дротики, залізяччя, бляшки, але нічого золотого й срібного. Утім, коштовні метали давно розплавилися б у цьому небесному вогні. Так було навіть краще, бо Герман не хотів потрапити до поганого товариства, все-таки він офіцер, нехай у відставці.

Але зараз він ніхто. Він разом з усіма стоїть біля рядна зі знахідками і чогось чекає. Дрова потріскують, віддалік наближається гуркіт, чути постріли. Отже, війна ще триває. Це — погано. Герман не розуміє, чого від них очікують, а тому його пошуки нагорі були безплідні. Можливо, цим людям вирвали язики, щоб вони мовчали. Бо нагорі вони теж мовчали. Шурхотів попіл, стукала цегла, завивав вітер, але жодного тобі людського голосу.

Мені треба щось сказати, — думає Герман, — щось спитати, аби перевірити, чи вони справді німі, чи діють так з певних міркувань. Наприклад, з міркувань безпеки. Я можу спитати, котра година. Це вони не можуть проігнорувати, питання нейтральне: його можна задавати будь-кому, навіть таким варіятам, як… Генріх. А хто такий Генріх? Пам’ять наче відрізало, залишився куций хвостик. Напарник робить рух, виймає з кишені жменю обгорілих бляшок, обережно кладе на ряднину, а тоді знову повертається у стрій, чи радше коло. Тепер усі погляди спрямовані на Германа. Його обливає потом розгубленості. Звідки він може знати, що треба шукати? Невже вони цього не розуміють.