Янгол-жінка, що назвалася Птахою, ніжно посміхнулася, нахилилася над тобою, поцілувала в лобик і направилася до виходу. Ми були приголомшені тим, що відбувалося. Авжеж. Бог подарував нам дитину, і ми мали дякувати йому за це, він врятував наш шлюб, нашу родину.

Вже біля вхідних дверей жінка зупинилася та озирнулася:

— Я так і не спитала вас, добрі люди, чи хочете і бажаєте прийняти цю дитину? Даруйте, все в голові сплуталося. Треба було, напевне, з цього починати.

Назар перелякано міцніше пригорнув тебе до себе, ніби у нього захотіли забрати дитя. Я ствердно закивала і за нього, і за себе:

— Так-так, звичайно. Згідні.

— Дякую. До побачення, добрі люди. З отими дивними паперовими штуками щодо вдочеріння, які існують у вашому світі, жодних халеп не буде, обіцяю.

Тоді вона ледь помітно нахилила голову, розкинувши в боки руки, піднявши долонями вгору, і тихо промовила:

— Хай сонячні лики великого Дажбога благословлять вас.

І все, вона пішла. Більше ми її не бачили. Згодом переїхали мешкати до Львова. Оформили на тебе документи. Як? Як Птаха і обіцяла — паперові справи владналися доволі швидко. Легенду вигадав Назар — буцімто під двері підкинули немовля. Тоді навіть здавалося, що нам хтось допомагає у наших блуканнях кабінетами чиновників, бо ніхто зайвого не запитував, не вимагав, на якісь там дрібниці просто закривалися очі. А тут і Назарчику запропонували хорошу роботу у Львівському університеті, набагато перспективнішу, аніж у Києві. Та основна причина переїзду — ти. Подалі від заздрісних очей та думок. Київську квартиру ми доволі вдало продали, купивши у Львові за ті ж гроші нашу теперішню — трикімнатну та ще й невеличкий клаптик землі біля міста з дерев’яною халупкою. От така історія.

Ольга вмовкла, сумно та трохи ніяково посміхаючись. Мальва підвелася та підійшла до матері. Міцно обійняла її, пригорнула до себе:

— Я люблю тебе, матусю. Тебе і татка. Дякую, що погодилися стати моїми батьками.

На стіні продовжував співати варган.

— Доню, ти можеш взяти дримбу. Вона твоя, та… Будь ласка, не використовуй її. Птаха, думаю, не жартувала, попереджаючи про це.

Ольга пішла на кухню, а Мальва тим часом обережно зі стіни зняла варган, покрутила його в руках. Він здавався їй чомусь знайомим. Ніколи так близько його не розглядала. Хіба ви звертаєте увагу на старий креденс у кухні, який завжди у ній стоїть, тихо, ніяково, у куточку? Варган, опинившись у її руках, перестав гудіти. Він зачаївся і наче прислуховувався до Мальви, як і дівчина прислухалася до нього. Його поверхня лисніла, була гарно відполірована, ніби недавно хтось його відчищав, бо навіть пилюкою, якої зазвичай повно в помешканнях, не припав. Здавався новим, і разом з тим відчувався його древній дух. З двох боків дримби Мальва розгледіла ледь помітні символи. Провела по них пальцем, і на тому місці чітко проступили символи-знаки. Вона звідкись їх знала. Мальва сіла на ліжко, приклала дримбу до уст… Мудра думка зашелестіла в голові: «Дівчино! Агов! Сказано ж тобі — не чіпати». Струсонула слова з себе, як набридливу муху, та задримбітала, як уміла, вперше в житті.

І враз її голову заполонили образи. Від несподіванки майже впала на ліжко, не відриваючи уста від дримби. Їй здалося, що вона роздвоюється. Бачила відразу дві картинки — кімнату батьків, салатовий колір стін, білу стелю, темно-вишневі гардини на вікні, шафу-купе з дзеркалами, і водночас Мальва зараз стояла на просторій площі, залитій сонячним світлом, серед юрби. Коли очі закрила — спальня батьків щезла, натомість присутність в іншому місці стала більш реальною. Могла добре розгледіти тих, хто стояв поруч в юрбі. Молоді красиві люди — чоловіки, жінки, але жодної дитини. Всі мовчали, втупивши очі в небо. Мальва, тобто той, ким вона зараз була чи в голові кого вона була, і собі задерла чи задер голову. В небі по колу кружляли білі перисті хмари, однак ті хмари нічого доброго не віщували, принаймні внутрішньо дівчина вся стислася, як ото перед фіналом у змаганнях, збираючись зі всіма силами. Але загроза від хмар не була великою, це відчувала і вона: хмари не мали ще справжньої міці, таке собі попередження про наміри. На якусь мить дівчині здалося, що той край, куди її закинув варган, тобто ключ, Птаха так його називала, не зовсім чужий для неї, тому що почувалася у ньому впевнено. Раптом відчула на собі чийсь пронизливий погляд, відклеїла очі від неба, озирнулася. На неї дивився чоловік — високий, стрункий, білобрисий, коротко підстрижений, зачіска геть інша, ніж в оточуючих, проймаючий погляд чорних очей. Чомусь знала напевне: і присутніх на площі ніхто таких чорних очей не має. Вирізнявся серед мешканців цього краю і, очевидно, не тільки зовнішньо. Дивився на неї аж надто пильно. Раптом чоловік «впізнав» її та зачав волати: «Птахо! Кохана! Ти повернулася!» — і, розштовхуючи безцеремонно юрбу, став пробиратися до неї. І стільки в очах чоловіка було шаленства, що Мальва, та, що сиділа на своєму ліжку посеред Львова на вулиці Грінченка, з переляку та через розгубленість піднесла дримбу до вуст і загуділа. Але перед тим вона встигла вихопити з юрби ще одні очі — то були очі «сина ворожого» Остапа. Сиділа на ліжку пару хвилин, майже не рухаючись, довго вимірковуючи — що тільки-но з нею трапилося. Дримба — то ключ від дверей, залишений для неї Жінкою-Птахою, ключ, який відкриває двері в інші світи. У світі, який щойно покинула, було багато сонця. Світ складався зі світла, і всі помисли його мешканців були такими, бо вона бачила їх наскрізь; цю силу давав оберіг. Чоловік сплутав її з Птахою. Всьому була виною дримба — однозначно, дримба Птахи. Мама ж сказала — не використовувати дримбу, поки не навчишся. Ні, вона більше не стане. Вона ж не ідіотка. Бо той світ з Остапом був хорошим, але, знала напевне, є й інші світи — не такі лагідні. «Ключем треба вміти управляти, дуриндо», — проказувала сама собі. І чомусь була впевнена — цього колись навчить її Птаха, інакше б вона не залишала тут свою дримбу.

Для одного дня вражень та емоцій було начебто й забагато. Сиділа мовчки на ліжку, перебираючи в голові події сьогоднішнього дня. Здається, сюрпризи в її житті лише починалися і це ще далеко не кінець. Та жінка, Птаха, їй дуже когось нагадувала, когось до болю знайомого, і вона обов’язково згадає її, тому що… «Тому що — це початок. І хай твориться те, що має творитися», — прошмигнула головою думка голосом Остапа.

«Хе, Мальво, звідки в твоїй голові почали з’являтися такі виважені думки? Тебе воно не схарює, мала? Ну, тупа, правал! Теж мені, обрана, Немо з Гаррі Поттером нервово курять збоку люльки», — посміхнулася сама собі і пішла вкладатися спати.

Птаха любила подорожувати світами у снах. Дід Сон мав слушність, вона легко опанувала мистецтво переходу через п’яті ворота. Засинала у себе на ліжку і розплющувала очі всередині дуплистого дуба. Тоді вибиралася таємним лазом назовні і, вдихнувши повітря на повні груди та розкинувши руки-крила в сторони, підіймалася вгору, вона ж бо Птаха. Небо було блакитне, кольору воріт, вона легко та безжурно влітала в нього й опинялася в іншому світі, вимірі, іноді в чужому сні. Останнє траплялося зрідка і завше випадково. «Негоже зазирати за лаштунки чужої совісті», — у цей один із законів світлих вона свято вірила і старалася дотримуватися завжди.

Було цікаво і не нудно. Різні світи, різні часи, різні виміри. Високі гори, дивної краси квіти, дерева, чудернацькі тварини, прекрасні моря, глибокі океани, у води яких вона з насолодою занурювалася і з захопленням вивчала життя тих, хто там мешкав. Світи, в яких немає людей, також зустрічалися. Динозаври — просто страшенно прекрасні творіння. Так-так — і страшні, і прекрасні водночас. Напівптах, напіврептилія, яка жила своїм життям, ошатний смарагдово-блакитний світ, чистий і чесний — тут слабак не виживе, бо виживають найсильніші.

А світи смертних! Як їх багато! Є світи, де люди живуть й досі в печерах чи в халупках, зроблених з кісток мамонта наприклад. Цілісінькими днями те і роблять, що полюють за величезними тварюками, а потім бучно святкують вдале полювання, вибиваючи музичні ритми кістяними калаталами на черепах тих же мамонтів, насолоджуючись лишень з того, що вдалося отримати перемогу в битві проти сил природи, тобто достойно прожити ще один день і вижити в такому жорстокому та поки що правдивому світі, не спотвореному ані мораллю, ані лицемірством, ані брехнею. Тут виживав тільки хоробрий, сильний та чесний. Коли ж люди навчилися зраджувати, хитрувати та брехати — можливо, стали безпечніше почуватися у дикому світі природи, але чи стали від того мудрішими та міцнішими духом? Про це вже чесно розповідали інші світи.