— Гарно малює твоя донька, по-справжньому — Птаха вирішила не уточнювати, де знаходиться її сад.

— Мені також подобається, як не дивно, — побачивши, що Птаха продовжує витріщатися на стіни, підтримувала розмову Вітра. — Досі не знала, що Верха вміє малювати. Де воно у ній взялося? Майже від народження забавки звичні — стріли, лук, меч, ножі, коні. А тут — квіти на стінах. Певно, винен той дивний чужинець, якого вона собі обрала, щоб стати жінкою. Він коли приходив, дарував доні квіти. А я дозволяла це робити, тому що бачила — дитині він припав до серця. А мені той чолов’яга ніколи не подобався. Та що поробиш? У нас завжди обирає жінка. І навіть радити негоже. Той чужинець прийшов з далекого краю. Ні, його ми не захопили в полон і він не був з ворожого чи сусіднього племені. Так-так, він не бився та не змагався, як то годиться справжньому воїну, майбутньому чоловіку поляниці. Верха зустріла його в степу і привела в табір. Може, її підкорило вольне ім’я чужинця — Вітер, а може, розумні чорні очі чи медові слова, які так і текли рікою з його уст, а може… А може, ті диво-квіти, які щоразу приносив із собою. Він приходив майже місяць і щоразу приносив квіти. І я не сміла опиратися — хай буде, як є. Прийшла пора моїй дитині мати власну дитину. Терпіла, бо знала — це ненадовго. Настане днина, і він піде назавжди.

Птаха бачила, що, напевне, вперше Вітра комусь довірливо повідала про свої жалі. Хіба мала право безстрашна Цар-Мати, велика жінка-воїн, на сентименти?

— Знаєш, я також батька Верхи відпустила, не вбила, він мені став наче рідним, чи що. Навіть кликав мене із собою. Я відмовилася і зовсім не шкодую. Щеміло трохи в грудях, та скоро минулося. Трохи сліз, трохи слів, трохи напою, який зварила Велика Жриця, й сплинуло. І у Верхи мине. Залишаться як спомин хіба що намальовані квіти в Печері Білого Гайворона, поки їх не заберуть дощі.

Птасі було шкода і Вітри, і закоханої Верхи. Вона не говорила Вітрі, що залишиться ще Громислава, чи як там ще назвуть новонароджене маля. І то не лишень спомин. Добре, що вчасно припнула язика. Негоже доливати оливи в сумний вогонь, який так журно палає всередині Цар-Матері.

Жінки якусь мить стояли мовчки, розглядаючи настінні малюнки. Птаха збагнула, що має перевести розмову на щось інше.

— Велика Цар-Матір, а чому ця місцина має таку дивну назву — Печера Білого Гайворона? — запитала Птаха.

— Ти не знаєш? — трохи здивовано чи то перепитувала, чи то стверджувала Вітра. — Отже, ти нетутешній дух. Хочеш і справді знати історію цієї печери?

Птаха кивнула.

— Тоді давай присядемо. Відколи моя донька почала сюди приходити, довелося поставити тут лавку — не годиться вагітній так довго стояти.

Вітра показала рукою на дерев’яну лаву, що стояла під північною стіною Печери. Що ж, можна і присісти. Хоча Птаха не почувалася втомленою, але з поваги до Цар-Матері не стала перечити.

— Давно то було, дуже давно. В ті далекі часи мешкали у нашім краї хіба що навіжені вітри, які дмухали то з моря, то зі степу, швидкі та стрімкі хвилі, котрі накочували то високим валом, то лагідним порухом, і лиха та жорстока зграя чорного гайвороння. Вирізнилися ті граки з-поміж іншого птаства чорними-пречорними дзьобами та кровожерною вдачею. Тому й називали нашу землю тоді — Чорнодзьобою. Верховодив у Гайворячому війську грак Худіч, найжорстокіший у зграї. Він ненавидів усіх, крім хіба що себе, хоча змушений таки був терпіти своїх побратимів. Так, дивним було те гайвороння, бо зазвичай годувалося не дрібними ховрашками, мишами, хробачками та комашками, а любило пити гарячу кров живої здобичі та мордувати дихаючу теплу плоть, влаштовуючи справжні мисливські перегони за нею. Все живе, що попадало до них в полон, — орли, гагари, чайки, чаплі, перепелиці, зайці, лисиці після безжалісного полювання з’їдалися живцем. Худіч тут верховодив, самостійно вигадуючи найхимерніші способи страти. І робилося то все заради забави.

Вітра з особливим притиском вимовила останнє речення. Птаха згадала сцени страти полонених воїнів та новонароджених хлопчиків, гидливо скривилася. Так, звісно, сарматки не гайворони, вони вбивали, приносячи жертву Великій Матері, не заради розваги. Принаймні так вважали. Вітра тим часом продовжувала:

— Йшов час, недобра слава про навіженого Худіча та його скажену ватагу розлетілася світом. Настали скрутні часи для чорнодзьобих, бо на їх землю ніхто з доброї волі не забрідав. Граки залишалися без справжньої, живої здобичі. Хитрому та підступному гайворонню доводилося несолодко, мусили перебиватися рибою та падаллю. Гордовиті чорнодзьобі не їли плодів дерев чи трав. Можна, звичайно, було перелетіти в інше місце, нормальні граки то частенько роблять, шукаючи добрий харч. Але тільки не Худіч. Він був прив’язаний до цієї землі. Коли ж хтось насмілювався тільки лиш обмовитись про можливість перельоту в інше місце, був жорстоко покараний, розтерзаний своїми.

Одного разу випадково залетіла у володіння Худіча родина білих лебедів. То були батько, мати та двійко вже дорослих лебедят. Матір пошкодила крило, от вони і мусили зупинитися на перепочинок. Що тут почалося! Гайворони вбивали їх жорстоко та повільно, поодинці, насолоджуючись тим, як живе тіло прекрасного білосніжного птаха перетворювалося в криваве місиво. Худіч любив дивитися, як здобич згасала в стражданнях. Запах крові п’янив, страх в очах дихаючої та благаючої помилування їжі — збуджував. Першим розтерзали батька, наступного дня — матір, третього дня пошматували старшого сина.

На четвертий день до Худіча привели молоденьку лебідку. Так, вона ледь помітно тремтіла від страху, але на відміну від брата та матері — трималася достойно. Вона не опускала очі додолу, не благала, не звала на допомогу, а навпаки — з ненавистю дивилася на ворога. А той, хто дозволив жорстоко вбити перед тим її матір, батька та брата, раптом розгублено відвів погляд від дивовижно красивих очей Лебедівни. Хто зна, що він там побачив, можливо, врешті зумів розгледіти потворного себе, бо вже звик, що вбивав не заради поживи, а заради втіхи. Лебедівну того дня не стратили. Худіч сам не знав, що з ним відбувається, такого ніколи не відчував. Мав поміркувати. Сум’яття ятрило душу. Всередині тіла хтось наче запалив сонце та розлив тепло. Серце скажено калатало, а коли заплющував очі, то бачив тільки її одну — білосніжну Лебедівну, ворогиню, поживу для його ватаги.

Наказав відвезти лебідку в чорну печеру, яка знаходилася в Чорній скелі, де ми зараз сидимо. Скеля була темна, волога, непривітна, хоч і доволі простора. Три дні бідна Лебедівна нічого не їла та не пила, хоча за наказом Худіча їй приносили і воду, і їжу То був її протест, ліпше вмерти, як батьки та брат, аніж насолоджуватися облудним невільничим життям та прийняти оманливу волю з рук ворога.

На четвертий день до неї в печеру прийшов сам Худіч. Він довго стояв посеред просторої зали, яку освітлювало сяйво світлячків, що спеціально принесли для цього. Чорний Гайворон намагався спіймати хоча б один добрий погляд лебідки. Лебедівна не зводила з нього очей, яро шипіла, показуючи, як люто ненавидить свого ворога. Худіч так і не насмілився відкритися лебідці. Він приходив і наступного дня, і через день. Приходив, ставав навпроти Лебедівни і мовчав, кожного разу силуючись здолати власне заціпеніння, та не знаходив слів. Бо за ті роки, що він був ватагом чорнодзьобих, всі ніжні та хороші слова забулися. Ой, як важко навчитися любити тому, хто завжди тільки ненавидів, вбивав, приносив смерть та муки і ніколи нікого не милував. А що станеться, коли така істота зрозуміє, що навіть вона здатна кохати, видобути з крижаного серця крихітний промінчик ніжності та співчуття?

Зграя чорнодзьобих відчувала: з їхнім ватагом щось коїться. Ба, більше — Худіч зовсім втратив голову через полонянку, білу огидну птаху з довгою шиєю та пишними крилами. Щоб врятувати Худіча, порішили лебідку вбити. Якщо вона згине, то їхній мужній ватаг знову стане собою і зграя чорнодзьобих залишиться найсильнішою та найнебезпечнішою на околиці. Одного дня, коли Худіч був усередині Чорної печери, чорнодзьобе військо оточило її, найдужчі і найсильніші воїни зайшли всередину. Мали вбити лебідку на очах ватага, щоб він не тішив себе примарною надією — може, вона жива і колись повернеться. Худіч відразу збагнув, що задумали його Вояки, бо ж був не тільки найсильнішим та найжорстокішим серед граків, був — наймудрішим.