Стриб цілий північний день лежав, не подаючи жодних ознак життя. Майже не дихав. Служка Остап і очей не стулив біля постелі господаря. Посолонь наказав кожні півгодини класти на чоло недужого шмат якоїсь зеленої шовкової матерії, попередньо вимоченої в ядучо-прозорому відварі, який приготував сам Учитель. Той відвар пахнув і любистком, і одолонем, і горілою плоттю разом. Сморід стояв у помешканні жахливий, навстіж відчинені вікна та двері не дуже рятували ситуацію. Щогодини навідувався і сам Учитель, виймав з внутрішньої кишені білої довгої сорочки невеличку порожню пляшечку, притуляв її до вуст Стриба, при цьому шепочучи щось нерозбірливою мовою. Остап знав, що то тільки з вигляду пляшка видається порожньою, насправді там замкнене щось дуже сильне, яке слухає лишень слів тої дивної мови і велінь Учителя.

Так, хлопчина з дитинства звик до того, що тут безсмертні розмовляють незрозумілими словами, однак ані кавалки висловів, ані навіть окремі слова не ризикував повторювати. Одного разу він спробував повторити щось вслід за господарем. То у нього відразу ж все тіло покрилося червоними пухирцями. На щастя, поруч був Учитель, відразу все відмовив, проказавши над ним лише кілька так само дивних слів. Нічого з виховною метою тоді Остапу і не говорилося ані Учителем, ані Стрибом. Сам усе зрозумів, бо відтоді волів геть нічого не запам’ятовувати з того, що шепотіли ці особливі люди.

Видно, зі Стрибом справи були кепські, тому що ані слова, ані навіть напій та компрес поки що не допомагали. І, здається, бідою тут слугувала його господиня, точніше витворений нею смерч посеред кімнати.

Остап, скільки себе пам’ятає, служить Стрибу і Птасі. Точніше, то йому тепер здається, що він тут був завжди. Хоча частенько у снах до нього приходять дивні образи з іншого світу. Зовсім не схожого на той, у якому він зараз мешкає. Сни! Раніше вони надто часто йому надокучали. Темні, страшні, холодні, в’язкі. Жорстокі.

Скрегіт металу, все залите кров’ю, божевільний крик сирен, вирва, яка наближається на шаленій швидкості і яка готова поглинути його своєю жасною пащекою… Так, здається, виглядає нагла смерть — потворна, бридотна, ґвалтуюча. Наближення смерті обриває крик світловолосої жінки, яка затуляє його своїм тілом. Тоді світ заполонює вогонь й починає дошкульно кусати. А ти сили не маєш кричати чи благати, ждеш неминучості. І раптом ніжні та сильні руки виривають твоє, майже неживе, майже згоріле тіло з гарячої вогняної печі. Він кричить і прокидається. Весь у сльозах, наляканий, мокрий, загублений, заледве пригадуючи, де він зараз. І тоді завжди поруч опиняється стурбована Птаха, його Господиня. Кладе долоню на чоло, і хлопчина впізнає ті руки, руки тої, що тоді винесла його із вогню. Лише вона розуміє та знає, що з ним, бо була тоді там. Остап знає то напевне, відчуває.

Птаха бере його за руку, кладе на очі свою долоню, і він засинає, не встигаючи ані про що запитати, ані подякувати, бо ж тоді залишився живим. Та тільки для чого йому таке щастя? Чому тоді врятували його одного? Він колись запитає Птаху про це і заставить чесно відповісти, а поки що вона — його єдиний друг, та, хто розуміє його без слів. Вона наче мама. Але то не так, на жаль. Він пам’ятає свою маму, пам’ятає, бо зазвичай після отих жахливих снів до нього приходили інші — золотовороті, як каже про них Птаха. Ті сни — робота Птахи, точніше тих дивних яскраво-вогнистих квітів, з золотим пилом всередині, які жінка називає сірінами і приносить з чужого світу. У Яровороті такі не ростуть. Птаха віджартовується, коли він запитує — звідки. «З Райського саду, Остапку. З Райського саду».

Поки сіріни стоять свіжі та пахнуть — сни маряться добрі. Найчастіше сниться предивне дерево, високе, крислате, із темно-зеленим листям. Теплі руки світлокосої жінки, що пригортають солодко до серця, і запахи… Жінка пахне молоком і спокоєм, а небо над головою такого ж кольору, як її очі, як і його очі. Він впізнає її. То жінка, яка затуляла його від наближення вирви в страшному сні. Мама… На щастя, оті страшні сни приходили все рідше і рідше. Остап знав, то все Птаха. Вона стежила, щоб у його спальні біля ліжка завжди стояли яскраво-вогнисті сіріни.

А позавчора увечері, вони саме збиралися на полювання зі Стрибом, підійшла до нього. Начепила на шию Остапу шовкову чорну нитку, з причепленим малюсіньким мішечком, і попросила ніколи його не скидати:

— Це оберіг від поганих снів, Остапку. Знаєш, відклала всі справи і зробила. Хоча квіти, мушу чесно зізнатися, мені більше до вподоби. Та ти не завжди буваєш вдома, а тягати з собою букети — справа невдячна та не завжди чоловіча. Тож хай береже тебе Сварог та мій оберіг.

Якби то знаття, що це останній дар господині! Вона вже тоді знала, що йде, готувалася до цього і подбала про нього. Не забула. Навіщо вона пішла, а може, й назавжди? Такий переполох здійнявся. Сутужно буде без неї — і йому, і всім безсмертним. Чаклунською майстерністю вона вже давно перевершила Учителя. Всі то знають, але мовчать.

Птаха! Найдужча безсмертна у Яровороті. Навіть Стриб про це здогадується, хоча вперто не визнає. Дивне у нього поводження з жінками, зверхнє якесь, чи що. Майже до всіх, навіть безсмертних жінок, хіба що крім Птахи. Бо він її кохає. «Кохання всіх рівняє», — каже Учитель. Може. Остап цього ще не знає. Стриб важко вписується в ідеальну картину Яроворота, але, певне, тільки дякуючи йому тут не нудно жити. Птаха зі Стрибом — ідеальна пара, обоє красиві, однаково сильні. І, здається, слухає чоловік лише її. Що тепер станеться з усіма ними через темну необ’їжджену міць його господаря, яка підкорялася лише Птасі, а зараз буде готова вирватися на волю? Бачив — навіть Учитель відчуває це. Посолонь любив частенько повторювати, що сила тих двох варта не одного всесвіту. І маєш… Всесвіт розколовся навпіл. Що тепер станеться зі Стрибом, з їхнім світом? Птаха пішла й залишила тільки лист і свій сміх, на відкуп від того, що її не знайдуть без її на те волі.

О, так! Покинутий сміх! Хоча він лишень служка, проте не дурний. Добре знає, що означає покинутий сміх. Якщо не хочеш, щоб тебе знайшли за допомогою найсильніших чар, — зречися сміху, і тоді найміцніша магія тебе не наздожене, не вистежить. Але для чого Стриб влізав у ту вирву, що кружляла посеред кімнати? Та не дурень же! Чи думав, що наздожене її чи підгляне те місце, в якому зараз Птаха? Вчителю це також невтямки, бо щоразу, прикладаючи Стрибу пляшечку до рота, говорить:

— Навіжений! Чого ж то пхатися в коловорот, Стрибе?

Тоді вже лагідніше до переляканого та збентеженого служки:

— Не журись, Остапку, він житиме. Надто сильний, щоб так легко вмерти, і надто могутній, щоб здатися. Але Птаха? Що вона надумала, га? Ти справді нічого не знаєш?

Остап розводив безсило руками. Відповіді, очевидно, заховано у записці, яку лишила Птаха, а у тій круговерті невідомо, де та записка загубилася, тому доведеться зачекати, поки очуняє Стриб.

Коли Сонце минуло Західну браму, лоб Стриба став трішки теплішим, а близько дванадцятої години чоловік відкрив очі.

Остап відразу покликав Учителя. Той квапливо зайшов до кімнати. Сиве волосся на голові, така ж сива борода, кошлаті брови, з-під яких на світ божий зорять пронизливі ясно-блакитні очі. Беззмінно в білосніжній довгій сорочці, помережаній білою вишивкою, подарунок Птахи. Сама сорочка, здавалося, породжувала світло.

Остап задивився на Учителя. Викапаний тобі Білобог, чия фігура стоїть витесана з білого каменю біля Храму Сонця. Добрий, мужній, сильний.

Учитель поки що нічого не запитував у свого учня. Схилився над ним низько-низько, приклав долоню до чола.

— Пта-хо, ко-ха-на! Де? — озвався кволим голосом чоловік.

— Живий. Я знав. Такі так легко не здаються.

— У-чи-те-лю, чи-тай-те, — по складах ледь чутно вичавив із себе Стриб, підняв праву руку і простягнув щось затиснуте у ній.

То була записка від Птахи, та сама. Стриб увесь цей час, поки перебував у безпам’яті, тримав її міцно у кулаці.