А тоді врешті на Україну посунули московські війська під орудою князів-бояр Трубецького, Ромодановського, Пожарського, Львова. Й схрестив з ними під Конотопом шаблі Виговський, і були вщент побиті московські війська, як пишуть самі московитські історики, «на берегу речки Сосновки за два часа вылег цвет русской конницы — лучшей в Европе». І побігли москалі, й цар утік з Москви. Але побігли недалеко. Знову зібралися на силі, посунули кількома колонами й розкинули густі шпигунські тенета, тенета підкупів. Найдужче облещували Юрася. Знали-бо, козаки святобливо моляться на його батька. І захиталася влада Виговського.

Тим часом помер київський митрополит Сильвестр Косів, треба було обирати нового. Виговський скликав у Святу Софію єпископів з обох берегів України, запросив і київських воєвод. Але вони не прийшли, зажадали з царської волі, щоб київський митрополит приклонився перед московським патріархом, відкинувшись від константинопольського, й щоб вибрали того, на кого вкаже Москва. Єпископи не погодилися й обрали Гедеона Балабана, єпископа львівського. А що Москва його не визнала, а Київ був у її руках, Балабану довелося втікати до Чигирина.

Виговський метався, як рибина в сіті. Москва заповзялася з усіх сил скинути його з гетьманства. Не гребувала обіцянками й не шкодувала золота для Барабаша, Брюховецького, Сомка, Золотаренка. Кожному обіцяла булаву. По всій Україні ходили обманні московські листи, буцімто гетьман запродує Україну полякам. Ніхто самої угоди Виговського з поляками не читав, а рекли, нібито ляхам віддана вся Україна, ніби будуть і воєводи ляські, й військо, і панщина. А оскільки польське ярмо було давнє, достатньо натерло українські шиї, одне те, що угода з ляхами, викликало спротив гетьманові. В угоді ж ішлося про конфедерацію: три держави — Литва, Польща й Велике князівство Руське (Україна) — складають конфедерацію під скіпетром спільно обраного короля; кожна держава має свою адміністрацію, своє військо, свої школи; унія — скасовується, запроваджується релігійна рівність. Либонь мало віриться, що ляхи до кінця дотримувалися б цієї угоди, але на той час вона була така.

Юрасю туркотіли у вуха, що булава — його, що мусить її відвойовувати. У молодій, сливе ще дитячій душі клекотіла заздрість. Він послав колишнього батькового джуру Івана Брюховецького на Січ, й там проголосили Юрася гетьманом.

Юрась сидів біля Чигирина в селі Борках, бо ж у Чигирині величався Виговський, листувався з польським королем і царем («А це ж я, я мав би листуватися!») й отримав дві великі перемоги: одну на борному полі — потрощивши під Конотопом Москву, другу на дипломатичному — уклавши Гадяцький трактат з поляками. Юрій сидів біля відчиненого вікна в світлиці й читав Гомера, Цицерона, Юлія Цезаря, — знав-бо й грецьку, і латинську, і старослов’янську мови, й бачив себе Цезарем попереду когорт, де блищать мечі й сяють щити, хоч і почувався замалим до того, а ще перечитував праці свого києво-могилянського вчителя: «Лебідь», «Алькоран», «Ключ розумєнія», в яких Галятовський обстоював необхідність захищати свої права мечем. Погляд упав на яблуню в золоті яблук. Чомусь згадалося, як стояв батько під яблунею з новою, третьою своєю дружиною, тепер Юрійовою новою мачухою. Біліла її лебедина рука, пестила батькового чуба, а він цілував ту білу руку, а свої руки тримав біля її пазухи. Юрась те побачив припадком, з-за кущів глоду. Побачив і спаленів, він ще не був і парубчаком, але щось його змлоїло, щось його обсипало жаром, і на диво безсоромно подумав, що й він колись отако триматиме руки на молодих персах.

Іноді ходив з рушницею понад комишами — стріляв качок, якось на стежці стрівся йому бобер, та такий великий, як гора, геть сивий. Юріїв пес Дунай кинувся до нього й злякано відскочив, певно, зрозумів силу його велетенських зубів, — і думав про Прісю, надто вона запала йому в серце. Якось, начитавшись греків, подумав, що найкраще було б прожити над річкою, при пасіці, з мудрими книжками і думками, але відчував, що того не зможе.

Однієї неділі його навідав дядько Яким Сомко. Пили грушевий узвар (дядько Яким ще й медовуху), гомоніли.

— Ну як там править гетьман? — запитав Юрій.

Сомко витер чепурні вуса.

— Править він на всю губу. Тільки не кінчиться те добром.

— Чого ж, — підштовхував його до заперечення Юрій. — Я читав гадяцькі статті. Таких ми ще не мали ніколи. І військо своє, і урядники свої, і гроші свої, і свій великий князь.

— Отож, — мовив Сомко. — Він хоче бути і великим князем, і гетьманом, і київським воєводою. Швидко скрутить собі шию.

— Чому?

— Ти думаєш, ляхи підписали ту угоду щиро? Де там! Почнуть потроху обкушувати, поки не залишиться гола палиця, й нею нас по голові. Треба триматися московської сторони.

— А хіба московити хочуть, щоб ми мали вольності?

— З ними легше. Принаймні на якийсь час дадуть їх. А ми тоді їм назад не оддамо.

— Не знаю, — замислено мовив Юрій, і тепер він виглядав не хлопчаком, а дорослим чоловіком. — Батько казав мені: дивись, я вже добуду в московській кормизі, а ти думай, зважай. Вельми гірко він думав про свою клятву Москві. Я це бачив.

— І однак… Ляхи — вороги одвічні. Шляхта не поступиться. Вона прагнутиме своє вернути.

Розійшлися невдоволені один одним.

У степу, на горбі, над річкою Красною, яка плинула в широкій зеленій долині, над селом Германівкою під Обуховом зібралася чорна рада. Два генеральних старшини — Верещака і Сулима — стали на возі, щоб прочитати гадяцькі статті, на затвердження яких їздили у Варшаву на сейм, розтлумачити їх, але ніхто не став слухати. Одне те, що укладені з ляхами, віковічними ворогами, одвертало од них. Рада перейшла у бійку — Верещаку, Сулиму стягли з воза й порубали. І нині на місці їхньої смерті стоїть високий блискучий хрест, як пам’ятник нашим міжусобицям і нашому безголів’ю. Іванові Виговському вдалося вихопитися на коня, й, відбившись шаблею, він вимчав у степ… Військо кричало на гетьмана Юрася Хмельницького, який був тут же. Сидів на зрубі криниці, пив холодну криничну воду, чекав кінця. У Красну збігав з гори потік, спадав водоспадом. Під ним купалися голі дівчата, звідси, з гори, їх було не зовсім видно, але розпалені уявою козаки не могли встояти на місці. Жага любові і смерть обнялися в ту мить.

Обирали гетьмана в широкій долині Жердовій біля Трахтемирова. Трахтемирів — давній козацький осідок. Тут Сагайдачний переховував свої гармати, тут Наливайко збирав своє військо, в шпиталі при монастиреві жили старі та поранені козаки. Намети стояли по краю долини попід лісом, палахкотіли вогнища — варився куліш, уже лунали й підігріті горілкою пісні. Міддю поблискували бані трахтемирівського Успенського монастиря, переморгувалися із золотими банями Переяслава по той бік Дніпра. Яри, урвища, бескеття робили це місце безпечним і затишним. Понад глибоким урвищем над Дніпром вилася стежина, по якій їздили козацькі дозорці.

Вибори відбувалися ранком. На все горло викукурікували свої сни півні в сусідньому селі Зарубинцях, з тужливим криком тягла понад Дніпром вервечка журавлів. Панувала одностайність: Хмельниченка кричали всі козаки. Він сидів на стільцеві з пенька, тримав у руці люльку. Чарував сам його вид — нестеменний Богдан Хмельницький. Ті ж брови, ті ж карі очі, та ж усмішка, тільки було в ній щось надто дитинне. Але те мине.

У Переяславі чекав з військом воєвода Трубецькой з наказом привести козаків до повної покірливості й тоді затвердити вибори.

По тому старшина зібралася в трапезній монастиря, аби зложити умови нової злуки з Москвою. Тут сидів московський посол Яцина і Юрась Хмельницький — пониклий, відсутній, мрійний шал від гетьманства відступив, лишилися тривоги й думки. І сидів у кутку сивобородий чернець, ніхто не знав, хто він, але саме він почав перший говорити:

— Усі хочуть, щоб козаки комусь служили: ляхи — їм, москалі — їм, турки також, ніколи козак не був вільний у своїх помислах і діяннях.